Володарка Понтиди - Косач Юрій
Дехто подумав, що я це сказав може з-п'яна і замахав руками; сідай, мовляв, чоловіче. Тоді підвелась княжна і підтвердила сказане мною та сповістила, що графів секретар пан Афендик передав їй власноручну епістолярію графа Орлова з запрошенням про прибуття у його палац у Пізу на презентацію.
— Ура! — закрякав Афендик, — ура владарці Понту!
— Ура графові і адміралові його світлості Орлову! Віват! Вигукнув я і зі мною Афендикові писарчуки. Тільки дехто підхопив наші вигуки, але більшість сиділа отетеріла і тільки викарячувала на нас збентежені очиська; хтось гоготів, хтось дзенькотів келихами. Я не вважав потрібним такій різношерстній галайстрі, та й при такій п'яній оказії, розповідати про всю справу. Вистало з них того, що сказано, бо ми вже домовилися перед тим з Афендиком, що нашу справу треба позбавити секретності. Не було сумніву, що шляхтюри, кардиналові агенти, резиденти і шпигуни різних держав, насамперед Відня і Парижа, рознесуть вістку повсесюдно. Чи це було добре для справи — не знаю. Афендик позирнув на мене з-під лоба, із своєю звичною облесною усмішкою.
Цікаво, що на це скаже тепер Феліца у Петербурзі та її друзі?
Галайстра, розкумекавши нарешті про що йдеться, почала віватувати на честь княжни і Орлова і загуляла вже напропаще; тости й діонізіак розцвитали: Радзивіл, "пане-коханку", став до мене цукерково-медвяний, величав вже і графом і міністром, а я хотів йому пригадані, як він мені ще лиш учора подав два пальці на знак погорди. Тепер і цей хитрун задумується, що йому робити із своїм залицянням до короля Стася. Коли трохи втишилось, він навіть спробував тримати орацію, при чому почав від історії рятування Риму і мене порівняв із Тарквінієм. До чого була ця балаканина, біс його зна, але шляхта заревіла, вдарила п'ятірнями по шаблях, як колись в Нейсіпі Христанек тільки лупав очима, а до мене став двічі і тричі влесливіший. Просив у мене зустрічі для душевної розмови, щоб, мовляв, щиросердо обговорити деякі справи минулого. Він, мовляв, в нічому не повинен. Але я відмахнувся, кажучи, що старе згадувати та ще й в такій урочистій хвилині, не годиться. Каналія не помітив іронії в мойому голосі і запропонував навіть, щоб уся компанія випила на мою честь. Вже добре підпита братія підхопила цю нагоду, щоб знов розпочати хлебтання. Тільки Доманський сидів наодшибі і в ніщо не встрявав. Хто б знав, які думки у псявіри? Після півночі княжна подалась у свої покої; з виду вона не була ні весела, ні смутна, якась замислена і це мене турбувало. Підвелись і ми, залишаючи мочиморд за столами. Презентація вдалась таки на славу.
4
..."Што ж ми даєш, дияволе?" — "Дам ти нинішнього віку славу, розкош і багатство. Если хочеш, бути преложоним, то мені угоди Поклони ми ся, я тобі все дам... Если хочеш паном бути, падь, поклони ми ся, я тобі все дам..." Іван Вишенський. "Обличеніє диявола — миродержца, странника прелщаєма от диявола", 1601.
Як було домовлено з Афендиком, напередодні, увечері я був біля кафе д'Інглезі, прихопивши, однак, шпагу і пістолети, бо в Римі ніколи не відомо, чого можна дочекатися серед темряви від усілякої зграї, що її було тут вдосталь. Розбишаки частенько нападали на заблуканих чужинців, накидали на них мішки, грабували і, задавивши або пробивши стилетом, жбурляли в Тибр.
А я всежтаки ніяк не міг позбутися недовір'я до Афендика, дарма що він начебто служив нашій справі.
Рівно о десятій годині Афендик надійшов, загорнувшись у довгу кирею та насунувши трирога на чоло. Таку саму кирею дав він і мені і ми всадовилися в карету, що нас чекала. У кареті сидів ще один панок, в такій самій як і ми киреї та ще й у масці. Автім маску Афендик дав і мені та й сам приховав мармизу. Крізь маску блимали час від часу його очиці, злющі як у ящура. "Куди ж ви мене всежтаки везете?" Спитав я серед мовчанки в той час, коли коні чвалом мчали нас у глиб ночі. Афендик не відповів, а тільки приклав палець до вуст. І я мовчав, як і мовчав той третій супутник, затулившись у кирею. Ніч була беззоряна. З Остії, з моря, йшли шпаркі вітри. Важко було збагнути, до дідька, куди і навіщо мчимо. Завіски на віконцях карети були засунені, але не так щільно, щоб я не міг зиркнути, що діється по дорозі. Околиця була мені зовсім невідома: сади, палаци, дедалі похмуріші; потім заструнчіла церква святого Андрія, а там проминули ми терми Каракалли, а от Есквілін, а далі Палантін, ми вже чвалували передмістями і тільки хрипкий голос візника та тряскіт батога свідчив, що по дорогах вешталися люди, присвічуючи собі ліхтарями; ми таки добре віддалялися від міста, залишаючи в темряві силуети церков і загородні палаци, Боргезе і Борджіа, вілли Барберіні і Меццофанті. А згодом почалися убогі хижі, каменьоломи, чагарники і просто нас — рівний шлях, обсаджений пініями. Це була Віа Аппіа.
Навкола вже була глупа ніч. Я нагадав собі, що мені сказав біля кафе д'Інглезі Афендик. Ми, мовив він, напередодні великих подій. Граф Орлов із своєю ескадрою мабуть підходить до Ліворно. Найпізніше через два-три дні княжна і всі ми вирушаємо до Пізи. Личина Афендика при тому світилася і він хихотів, затираючи свої кістясті руки.
Події, справді, назрівали. Приєднання адмірала Орлова до нашої справи зміняло все. Володінню кайсак-кіргізької Мінерви, пуцулуватої німкині-цариці, що ще так самовпевнено возсідає на свойому санки-петербурзькому престолі надходив кінець. А я вже бачив княжну Дараган, — як вона йде по сходах високих палаців. Вона буде не порфіроносна тиранниця, і а дочка народів, які скинуть ярмо узурпаторів! Що ж до Афендика, то якщо він пристав до нашої справи, то це був лише маневр пацюка, втікаючого з тонучого корабля. Проноза нюхом чув нові часи, що надходять, він страхував себе, щоб не опинитися на суді історії, яка суворо відплатить всім царициним лакеям, блюдолизам і верховодам.
Нарешті, біля скель, що біліли в мороці, карета спинилася. Ми вийшли з карети на шлях і в глупу темінь нас повів якийсь чоловік з ліхтарем. Було моторошно — тихо, десь вив собака. Йти треба було стежкою по крем'янистому грунті, серед тернових кущів, як і водиться на пустирях. Втім Афендик пошепотівся із супутником. Вперше за увесь час вони заговорили до мене. В світлі ліхтаря я побачив цього третього співдорожнього; він скинув свою маску. В мене вперлись його розумні очі, байдужо-холодне, яструбине обличчя, стиснуті губи; він був ні молодий, ні старий. Афендик сказав: "Дозвольте рекомендувати вам, магістре, вельминадійного юнака. Це Юрій Рославець, що йде шляхами, вказаними світочами і незабаром про його діяння буде лунко в Європі..." Супутник спинив свою ходу і пильно вдивлявся в мене. Підборіддя його було важке, щоки обвислі; мене сверлували пронозисті очі, важкі, проймаючі. Він подав мені руку і стиснув її тричі, мабуть це був якийсь знак, але я, не знаючи як на нього відповісти, зніяковів. А він, швидко почав мене випитувати, чи я, бува, не знаю і чи не бачив у Парижі якогось Майстра — маркіза Луї-Клода Сен-Мартена, чи я, десь не зустрічався ще з якимсь Еміним, Рубаном, Гамалієм; та я їх усіх не запам'ятав.
"Кавалер Рославець ще не Іллюмінат, — озвався Афендик, — він не Просвітлений, але велика надія на те, що він серед наших вітчизняних Злорадів, Стозмиїв, Себелюбів, таки стане Добросердом і світло Істини великої нестиме у темряву..."
Не знаю, з біса, чи цей Афендик не був сам тим Стозмиєм, бо лиха бестія, вдавав аж надто добродійного, але я, відчував, що про себе він хихоче і глузує не так із цього таємничого супутника, як із мене самого. А супутник ще раз поглянув на мене спильна і проказав, що шлях, на який я ступив, світлий і, коли віддам всі дні мого життя наказам розуму [він і повторив — "розуму"], то плодів благодійних і високостей душі просвітленої діб'юся у свій час. Саме тоді, коли він удруге назвав Сен-Мартена, мені блиснуло, мов у провісну хуртовину, чи, бува, цей супутник не з тих стовпів секретних громад, про які мені колись розповідали Розумовські, називаючи їх якимись "мартіністами". Вони мають неабияку силу у високих колах та й у державних справах їх слово вагоме. "Тю, на вас, окаянні, — сахнувся я подумки, — ще мені недоставало вплутуватись у якусь секретну, бісівську катавасію."
Але я прикинувся дурником, мовчав, роздумуючи, навіщо і далося Афендику зводити мене з цією вельми підозрілою кумпанією, та ж це тільки ще більше затягало мене в трясовиння. Афендик же, запримітивши мою стурбованість, обійняв мене: "Не хвилюйтесь, кавалере. Це велика людина, що йде поряд з вами. Він один із найдостойніших і найглибших умів нашого сторіччя. Він прагне того, чого й ми, ви і я: просвітительства, свободи думки, реформ. Гроно людей, яке його відрядило в Європу, — найретельніше працює для вітчизни. Вірте йому — він має діло з тутешніми іменитими людьми і заодно з нами. Звіть його Іван Єгорович..."*
Звичайно, я слухав одним вухом, а випускав другим. Тимчасом, ми, знов насунувши маски, зійшли в улоговину, а тоді у вузький ярок, йшли ним якийсь час, аж поки не вперлися у вхід до якоїсь печери, та увійшли у вибитий у скелі коридор, де стояли служники з ліхтарями. Ми рушили далі підземними переходами, а я збагнув, що ми ніде інде, як у катакомбах, що колись були сховищами для перших християн.
Афендик, як видно, вже бував тут раніше. Звивистими коридорами і закапелками, ми добирались до якогось призначеного місця і з нами по дорозі, мабуть туди ж, громадками або самотньо, ішли людиська, теж сповиті в чорні киреї і в масках. Ми опинилися врешті в досить просторому, печеристому приміщенні. При вході, нас пильно обдивлялися, але заспокоєні паролем, який їм сказав Афендик, пропустили. В цій печері було щось на кшталт олтаря, а за ним, важка кармазинна завіса — там була менша печера. В залі було чоловік із п'ятдесять, що стояли зосереджені, мовчки, чогось ждучи. До них приєднався наш супутник Іван Єгорович. Мене ж Афендик повів по сходах, вибитих у камінні, до невеличкої галерійки і на ній було парканацять осіб.
"Тому що ви, кавалере, ще не Іллюмінат і не Адепт, — прошепотів ярига, — нам місце ось тут, поки удостоїмося, але й звідси нам буде усе видно". "На якого тільки біси ви мене сюди привели, мості Афендик? — таки насів я на нього.
