Повія - Мирний

таємнi­шим на­дi­ям! Кож­нiй ду­ма­ло­ся: а що, як то я? I кож­на нав­пе­рей­ми пе­ред под­ру­гою на­ряд­жа­ла­ся як­най­кра­ще, вис­ту­па­ла як­най­лег­ше; ве­ду­чи з ним роз­мо­ву, за­ми­ра­ла як­най­дуж­че; а бу­ли й та­кi, що й бi­си­ки пе­ред дзер­ка­лом учи­лись пус­ка­ти… Та не ту­ди стрi­ля­ли йо­го очi, не ту­ди обер­та­лось сер­це: не на непочати­й мо­рi­жок польових квi­ток, а на пiд­пу­ше­ну гря­дочку ого­род­них лi­лiй. Мо­ло­дi па­нiй­ки роз­ва­жа­ли йо­го сум - ве­ли­ку ту­гу, вiд їх пог­ля­ду за­го­ря­ли­ся йо­го пох­му­рi очi, тi­па­ло­ся i би­ло­ся га­ря­че сер­це.

Як тiльки приїхав вiн, то зра­зу осе­лив­ся у Руб­ця. Ан­тон Пет­ро­вич рад­нi­ший ма­ти сво­го бра­та на квар­ти­рi: ра­зом во­ни на служ­бу йдуть, тро­хи не ра­зом i з служ­би вертають­ся­; ха­та зай­ва є - чо­му ж йо­го не пус­ти­ти доб­ро­го чо­ло­вi­ка, ко­ли вiн дає ще до то­го й доб­рi гро­шi. Пис­ти­на Iва­нiв­на ще бiльше рад­нi­ша бу­ла та­ко­му квар­ти­ран­то­вi. Ан­тон Пе­тро­в­ич i ста­рий, i пiд­топ­ту­ва­ний, i все клопочеться­, ко­ли не по гос­по­дарст­ву, то про кар­ти; а Гри­горiй Пет­ро­вич i чор­ноб­ри­вий на ли­хо удав­ся, i ве­се­лий, ба­ла­ку­чий; про що з ним не за­ве­ди роз­мо­ву - так лег­ко, так лю­бо з ним го­во­ри­ти. I об­хiд­час­тий та при­над­ли­вий: не прой­шло й трьох днiв, а мов вiн у них зрiс i ви­ко­хав­ся; i слу­ги до йо­го зра­зу при­вик­ли; i Iвась, си­нок, так по­лю­бив. Не раз Пис­ти­на Iва­нiв­на, див­ля­чись на нього, як вiн заг­ра­вав з Iва­сем пiс­ля обi­ду, гли­бо­ко зiт­ха­ла. Во­на га­да­ла в той час про свої мо­ло­дi лi­та, ко­ли во­на бу­ла ще ба­риш­нею, жда­ла своєї чер­ги… "I от же не пiд­вер­нув­ся то­дi та­кий! А те­пер - он яке опу­да­ло ле­жить i со­пе! - ду­ма­ла во­на, див­ля­чись на чо­ло­вi­ка, що спо­чи­вав пiс­ля обi­ду. - Он який кри­кун вист­ри­бує! - пе­ре­во­ди­ла очi на си­на, та чує - й пiд сер­цем щось во­ру­шиться. - Уже ж що там не бу­де, а ку­мом вiн бу­де!" - рi­ши­ла во­на.

Через пiв­ро­ку ро­ди­ла­ся Ма­рин­ка. Як очу­ня­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на, по­ча­ли­ся кло­по­ти про хрес­ти­ни: ко­ли, як, що й до чо­го?

- За ку­мом нi­чо­го бi­га­ти, ко­ли кум у ха­тi, - жар­тiв­ли­во про­мо­ви­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на, ука­зу­ючи на Гри­го­рiя Петро­вича.

- Од хрес­тин грiх од­ка­зу­ва­ти­ся, - од­мо­вив той.

Кумою Ан­тон Пет­ро­вич дав­но вже на­мi­тив товс­ту купчи­ху, що так лю­би­ла чай­ку по­пи­ти, доб­ре по­поїсти, уво­лю по­с­па­ти; нез­гiр­ше во­на лю­би­ла i на зу­бок сторонн­ього узя­ти; звiс­но, як у гос­тях та по­мiж своєю ком­па­нiєю - не си­дi­ти ж зцi­пив­ши зу­би!

- А хрес­ти­ти вiзьме­мо мо­ло­до­го по­па, - зно­ву рає Писти­на Iва­нiв­на чо­ло­вi­ко­вi. - Все ж пе­ре­па­де що-не­будь моло­дому, бо, ка­жуть, вiн так бi­дує. Та ра­зом i ма­туш­ку про­си: по­ба­чи­мо, що во­но за гу­бернська ця­ця.

Хрестини, iме­ни­ни, по­хо­ро­ни нi­ко­ли не справ­ля­ються без бен­ке­ту: зiй­дуться чу­жi лю­ди, тре­ба дi­ло зро­би­ти, тре­ба й по­бен­ке­ту­ва­ти. Ко­лись тi бен­ке­ти цi­ли­ми тиж­ня­ми тяг­ли­ся, ши­ро­ко та буч­но справ­ля­ли­ся; а те­пер бiльше мiж при­хильни­ми знай­оми­ми.

На сей раз Ан­тон Пет­ро­вич зап­ро­сив близьких со­бi: Кни­ша з жiн­кою - ви­со­кою та су­хою, як та­ра­ня, мо­ло­ди­цею; се­кретаря з су­ду - ли­сенько­го та ни­зенько­го ста­рич­ка з йо­го боч­кою, як шут­ку­ючи звав вiн свою жiн­ку - ог­ряд­ну та товс­ту па­нiю, ве­ли­ку то­ва­риш­ку го­ло­ви­хи; про­хав вiн i го­лову, й Се­лезньова, та го­ло­ву якесь дi­ло за­дер­жа­ло, а Се­лезньов поїхав на се­ла мiст­ки ог­ля­да­ти.

У приз­на­че­ну не­дi­лю зве­чо­ра зiб­ра­ли­ся зап­ро­ше­нi гос­тi, по­сi­да­ли, ве­дуть зви­чай­ну роз­мо­ву - хто що чув, хто що ба­чив; ждуть ба­тюш­ки. Аж ось i вiн, та ще й не сам - з матуш­кою.

- I чо­го? - спи­та­ла сек­ре­та­ри­ха з по­лi­цiї, хит­нув­ши голо­вою.

- Скажiть же, - до­да­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду.

- I їй сю­ди тре­ба! Iш­ла б у маш­ка­рад скраю во­ди­ти! - увер­ну­ла го­ло­ви­ха. Во­на вже де­що чу­ла про мо­ло­ду попа­дю, що та ви­роб­ляє.

Попадя увiй­шла в гос­тин­ну на­ряд­же­на та на­ду­ше­на, її гар­не шов­ко­ве плат­тя злег­ка ша­мо­тi­ло по до­лiв­цi, цвiт­ний по­яс, на­че рай­ду­га, пе­ре­вив тон­кий та струн­кий стан. її бi­ла, на­че ви­то­че­на, шия ще зда­ва­ла­ся бi­лi­шою вiд чор­ної шов­ко­вої ма­те­рiї, що так гла­денько об­ля­га­ла її круг­лi пле­чi i ви­со­ке ло­но; зо­ло­тий хрес­тик на зо­ло­то­му ре­тяж­цi бли­щав на шиї, як зо­ря; не­ве­лич­кi се­реж­ки гра­ли дороги­ми­ ка­мiн­ця­ми; на ро­же­вих пальчи­ках i си­нi­ли, i чер­вонiли перс­теньки; лич­ко мо­ло­де, ро­же­ве; во­лос чор­ний, у кучер­ях; го­лу­бi оче­ня­та з-пiд чор­них брiв, на­че квiт­ки тi, го­рять-усмi­ха­ються.

- Нарядилась, а їсти, ка­жуть, нi­чо­го, - при­пав­ши до Руб­чихи, про­мо­ви­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду.

- Пiдiть же! - од­ка­за­ла та.

Головиха тiльки сплю­ну­ла i при­па­ла до блю­деч­ка з чаєм. По­па­дя, ус­ту­пив­ши в гос­тин­ну, при­вiт­но пок­ло­ни­ла­ся усiм. Пис­ти­на Iва­нiв­на нап­ря­ми­ла­ся стрi­ти не зна­ну ще го­стю. По­ча­ло­ся знай­ом­лен­ня. По­па­дя, як ясоч­ка, бi­га­ла вiд од­но­го до дру­го­го, ха­па­ла­ся за ру­ки, мiц­но здав­лю­ючи їх, тру­си­ла; з жiн­ка­ми цi­лу­ва­ла­ся. Лич­ко її го­рi­ло, очi гра­ли. Во­на та­ка ра­да но­вим знай­омим. Так дав­но жда­ла сього ча­су. I за­ще­бе­та­ла, мов пташ­ка ран­ком. Ба­ла­ка­ючи з хазяй­кою, увер­та­ла сло­во й до гос­тей; чу­ла, що го­во­ри­ли чо­ло­вi­ки в дру­гiй ха­тi, i з ни­ми во­на пе­ре­гу­ку­ва­ла­ся своїм дзвiн­ким го­ло­сом. Ба­жа­ючи по­ба­чи­ти на­род­же­ну, кинула­ся­ в ди­тя­чу, об­цi­лу­ва­ла чер­во­не лич­ко Ма­рин­ки, ви­тер­ла гу­би бi­лим па­ху­чим пла­точ­ком i ме­те­ли­ком ускоч­ила зно­ву у гос­тин­ну.

- А хто ж ку­мом? - спи­та­ла.

Пистина Iва­нiв­на пiд­ве­ла ку­ма, поз­най­оми­ла.

- Я десь вас ба­чи­ла, - ска­за­ла во­на, стрiльнув­ши на нього очи­ма.

- На ули­цi, мо­же, - вiд­ка­зав вiн, вкло­ня­ючись.

- Нi. Ви не з гу­бер­нiї?

- Доводилося й там бу­ти.

- То-то. - I во­на за­то­рох­тi­ла про гу­бер­нiю. - Там-то хоро­ше, там-то ве­се­ло! Сад­ки, клу­би, мас­ка­ра­ди.

Григорiй Пет­ро­вич зра­дiв но­вiй знай­омiй. З од­но­го горо­да - у них зра­зу знай­шло­ся що при­га­да­ти, про що поговор­ити. Ве­се­ла i теп­ла роз­мо­ва за­ча­ла­ся мiж ни­ми.

- Хльорка! - ти­хо про­мо­ви­ла Кни­ше­ва жiн­ка.

- Та ще й гу­бернська, - до­да­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду. Голо­ви­х­а зач­ми­ха­ла i ви­ли­ла з блю­деч­ка чай на се­бе.

- Плаття! плат­тя! - за­гу­ка­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду i кинула­ся­ за ган­чiр­кою.

- Нiчого, - зас­по­ко­юва­ла го­ло­ви­ха, стру­шу­ючи з сво­го до­рогого шов­ко­во­го плат­тя крап­лi чаю, а в ду­шi ла­яла i попа­дю, i сек­ре­та­ри­ху.

- Бачите, що тут за лю­ди - якась звi­ро­та, - про­шеп­та­ла, по­вер­та­ючи­ся до Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча, по­па­дя i, зiтх­нув­ши ти­хо, до­да­ла: - А ти жи­ви мiж ни­ми та ще й ви­бе­ри под­ру­гу со­бi.

- То ви не под­ру­гу ви­би­рай­те, а дру­га, - од­ка­зав вiн їй.

- Друга? - скрик­ну­ла во­на, i бла­кит­нi очi її аж по­си­нi­ли. - О-о, я знаю вас, муж­чин. Ви всi єхид­нi та­кi, ко­вар­нi… У-у-у!..

I во­на так утiш­но за­со­ва­ла­ся, пос­ва­ри­ла­ся ру­кою, так ча­рiв­ни­че заг­ра­ла очи­ма, що як­би не бу­ло нi­ко­го, Гри­го­рiй Пет­ро­вич