Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

як я примітив, Са­ва ви­ба­чає.

1-й вар­то­вий. Дай бо­же, щоб усе бу­ло га­разд!

Запорожець. Ходім - по­чуємо, що там но­во­го нам брат­чи­ки із Січі при­вез­ли.

2-й вар­то­вий. Ціка­во ду­же! Шко­да, що я не бу­ду з ва­ми.

ЯВА IV

Ті ж, Са­ва і Шми­гельський.

Чалий. Здо­рові, па­ни-брат­тя!

Запорожець (а за ним і другі). З по­во­ро­том, па­не ота­ма­не!

Чалий. Спа­сибі! Що но­во­го?

Запорожець. Двад­цять брат­чиків приїха­ли із Січі і при­вез­ли лис­та яко­гось.

Чалий. Ціка­во, що за лист! А ми горілки де­сять ба­рил при­вез­ли, су­ше­ної ри­би до­бу­ли і де­сять пар волів… Не­хай горілку Гри­ва на за­мок зап­ре і вар­ту там пос­та­вить,- річ ла­са… Ри­бу не­хай скла­дуть у то­му ку­рені, де са­ло й сіль, волів порізать на обід, а що зос­та­неться, то по­со­лить і ті бо­ч­ки док­лас­ти, котрі не повні ще. Оце й усі ха­зяй­ські спра­ви. Те­пер за військові прий­мем­ся. Клич стар­ши­ну і за­по­рожців тих, що лист із Січі при­вез­ли, не­хай ідуть і инчі, хто має охо­ту слу­хать но­ви­ни.

Запорожець і вся вар­та пішли. 2-й вар­то­вий стоїть вгли­бині біля гро­шей не­ру­хо­мо, спер­шись на спис.

ЯВА V

Сава Ча­лий і Шми­гельський на пе­ред­ко­ну.

Чалий. Те­пер з то­бою по­ба­ла­каєм на са­моті. Ціка­во ду­же знать, як ти довіз до Оче­рет­но­го пан­ну Зо­сю? Те­бе пос­лав на­в­мис­не я, щоб спро­бу­вать твою ко­зацьку вда­чу пер­ше, а по­тім вже прий­ня­ти до ко­ша. Ну, роз­ка­зуй, по­ба­чи­мо твій хист.

Шмигельський. Прек­рас­на пан­на Зо­ся - доч­ка підста­ро­с­­ти Кур­чинсько­го із Оче­рет­но­го. Історію її дав­но вже знає вся око­ли­ця. Так я і ско­рис­ту­вав­ся цим. До пер­шо­го се­ла По­тоцько­го привіз нас ру­дий оран­дар. А там, умо­вив­шись з па­нян­кою, ми роз­ка­за­ли ціка­ву бай­ку, що ніби пан­ну Зо­сю я від те­бе вик­рав. Всі раділи і прий­ма­ли нас, як до­ро­гих гос­тей! А потім у кочі панськім до са­мо­го Кур­чинсько­го у Оче­рет­не од­вез­ли. І я батькам віддав доч­ку, во­ни ж мені за те ко­ня да­ли, як со­ко­ла, пруд­ко­го.

Чалий. Ро­зум­но й хит­ро! Ми­тець з те­бе не послідній, і я те­бе охо­че прий­маю до ко­ша.

Шмигельський. Я он який ра­дий, що так ста­лось, що в час ко­рот­кий зас­лу­жив від те­бе, па­не ота­ма­не, щи­ре сло­во і хва­лу!

Чалий. Ска­жи ж мені те­пе­ра, хто ти?

Шмигельський. Шлях­тич Іван Шми­гельський. Слу­жив при панських я дво­рах, але не зміг ди­ви­ти­ся на тяжкі людські біди, так от і втік сю­ди.

Чалий. А ти прав­ду ка­жеш?

Шмигельський. Хіба у вас тут со­лод­ко жи­веться, хіба не смерть тут кож­но­го че­ка щод­ня чи в полі, чи на палі? То за які б же ла­сощі хотів бре­хать тобі, мій батьку?

Чалий. Та й то прав­да. Від роз­кошів до гай­да­мацько­го ко­­ша не підеш!.. Які ж ти крив­ди такі ба­чив, що утіка­ти від панів те­бе при­му­си­ли во­ни?

Шмигельський. Крив­ди? О, та хіба їх пе­релічиш? Най­бі­ль­ша ж крив­да в тім, що не од­на­ко­вий для всіх за­кон, а спра­вжнього су­да зовсім не­ма, і той, хто дуж­чий, чу­жеє пра­во зне­ва­жа…

Чалий. О, то ти ро­зум­ний, ба­чу, в батька син, та й вче­ний не­­аби­як. А що ж би ти хотів зро­бить, щоб крив­ди тієї не бу­ло?

Шмигельський. За­над­то вже ве­ли­кую ціну даєш ти ро­зу­­му моєму… Ти, па­не ота­ма­не, на­род­ну во­лю чи­ниш, ти на чо­лі стоїш ко­ша знач­но­го, обмірку­вав усе дав­но і знаєш, пев­но, чо­го хо­чеш і що ро­би­ти бу­деш?.. І от се­бе всього я ві­ддаю на твою во­лю, бо сам я знаю тілько те, що жи­ти так, як ми те­пер жи­вем,- не­си­ла, що все скінчиться знов ру­їною, спо­кою ж в тім не бу­де!

Чалий. Ти на­че сер­це й мо­зок маєш мій і язи­ком моїм го­во­риш! Не маю я охо­ти кров бе­зо­руж­них про­ли­вать і плю­н­д­ру­ва­ти край!.. На бой чес­ний, на гру­ди - гру­ди, пок­ли­кать хо­чу я панів. Для то­го си­ли я сю­ди зби­раю. Або по­ля­жем всі в бою, або зас­та­ви­мо панів змен­ши­ти пан­щи­ну й по­­дат­ки і рівний суд всім дать! А тих, хто чу­же пра­во зне­ва­жає, ка­ра­ти смертію, хоч би то був і пан знач­ний.

Шмигельський. З то­бою по­руч я го­тов ру­ба­ти во­рогів твоїх ду­мок, а за од­ну крап­ли­ну твоєї крові го­тов я ви­то­чить усю свою!

Чалий. Я чую щирість в твоїй мові; до те­бе я ду­шею ли­ну і ду­же рад то­му, що шлях­тич ти освіче­ний і по­руч ста­неш з на­ми, щоб бо­ро­нить на­род!.. Будь моїм при­яте­лем, а ко­ли що, то і по­ра­ду доб­ру дай.

Шмигельський. За щас­тя за ве­ли­ке я те маю, що ти ме­не при­яте­лем наз­вав, і всім жит­тям своїм тобі я друж­бу до­ка­жу.

Чалий. Вірю. (По­мов­чав.) Слу­хай, ска­жи мені: що, Зо­ся ра­да, щас­ли­ва тим, що до батьків вер­ну­лась?

Шмигельський. Ні.

Чалий (зітхнув­ши). Див­но! Чо­го ж бо то?

Шмигельський. Діво­че сер­це ти за­па­лив ко­хан­ням!… На тобі ось від пан­ни перс­тень. Про­ща­ючись зо мною, пан­на Зо­ся да­ла цей перс­тень і ска­за­ла: віддай Саві і ска­жи йо­му, що я йо­го ко­хаю й ко­ха­ти бу­ду все жит­тя, і ра­да б більш бу­ла зос­та­тись з ним, аніж вер­та­ти­ся до­до­му.

Чалий (зітхнув­ши). Жал­кую й я, що ста­лось так. Ця дівчи­на між гар­ни­ми бу­ла б най­кра­ща! Ска­зать по правді, її кра­са опа­ну­ва­ла мною теж, а очі яснії, як не­бо, вже дру­гу ніч мені спа­ти не да­ють! Приз­на­юся тобі, що я хотів же­ни­тись з нею, бо і во­на на теє бу­ла згод­на. На пре­ве­ли­ку си­лу я за­да­вив своє ко­хан­ня, щоб не пош­ко­ди­ло во­но моїй меті - повс­тан­ню! І от те­пер одвіз її до­до­му ти, а я щод­ня зітхаю й ду­маю про Зо­сю; хоч не прис­та­ло це мені, та що ж ро­бить, ко­ли ніяк не мо­жу сер­ця вга­му­вать…

Aле… за­бу­деться, пус­те!

ЯВА VI

Ті ж і Гнат.

Чалий. Здо­ров, мій бра­те! А це той ко­зар­лю­га вже вер­нув­ся, спро­ва­див­ши дівча, що я тобі роз­ка­зу­вав про ньо­го… Але я ба­чу, бра­те, що ти сум­ний ізно­ву? Що ста­лось?

Гнат. Нуд­но тут сидіть згор­нув­ши ру­ки. Щод­ня ми чу­є­мо, як в Тульчині, Не­ми­рові, Ли­сянці сти­на­ють го­ло­ви бра­там, що сміли­во бо­ро­нять пра­во, а ми тут мовч­ки ждем слу­ш­но­го ча­су, хоч нас наб­ра­лось стільки, що всю Брац­лав­щи­ну пос­та­ви­ти уверх но­га­ми мож­на! По­ра і нам по­чать зне­­нацька на­па­дать, і різать, і па­лить на­пас­ників.

Чалий. Бра­те! Ти тілько мсти­ти хо­чеш, а я прог­нать всі крив­ди хо­чу з України, щоб не бу­ло потім при­чи­ни нам кров бра­терську зно­ву й зно­ву про­ли­вать! Про це не раз уже тобі ка­зав я… І от прий­дуть до нас всі ті ва­та­ги, яким