Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

усе, ніби у шапці-не­ви­димці!

1-й за­по­ро­жець. А ти звідкіль? Здається, ти на Ук­раїну поїхав ко­ней ку­пу­ва­ти для ко­ша?

3-й за­по­ро­жець. Поїха­ло нас дев'ятнад­цять, а тіль-ко я один утік

1-й за­по­ро­жець. А другі ж де?

3-й за­по­ро­жець. Повіси­ли в Не­ми­рові.

Грива. За віщо?

3-й за­по­ро­жець. За шию!

Чалий. Та ти, брат, не пус­туй, а діло нам ска­жи.

3-й за­по­ро­жець. А що ж тут го­во­рить? За гай­да­маків всіх їх полічи­ли, і як во­ни не од­мов­ля­лись - не по­мог­ло. Ска­рать же бу­ли раді, бо зна­ли ще, що й гроші є,- то й гро­ші всі дос­та­ли­ся сіпа­кам! А я не був на той час з ни­ми, так за­хо­вав­ся у своїх лю­дей, і ду­мав я, що їх од­пус­тять, а їх усіх на п'ятий день повіси­ли. Тоді я сів на сво­го ко­ня та так ушк­ва­рив, що й кінь здох че­рез сут­ки. Те­пер пішком до Січі пря­му­вав, щоб сповістить при­най­мні ко­шо­во­го, де ділись брат­чи­ки-січови­ки.

Всі за­по­рожці. Гей, до помс­ти! На­па­дем на Не­мирів! Спа­лим!

Чалий. Підождіть, па­но­ве, до слуш­но­го ча­су, не псуй­те ви моїх замірів, а тоді ра­зом зап­ла­ти­мо за все; те­пер ми ще не го­тові!

Гнат. А-а!.. Згинь все, що так ва­гається, як Са­ва! Не тре­ба нам та­ко­го ко­шо­во­го!

Запорожці. Не тре­ба!!

Гнат. Згинь і вся пу­за­та стар­ши­на на Січі, ко­ли во­на бої­ть­ся смерті гля­нуть в вічі і нас мов­чать при­му­сює у та­кий час, ко­ли очи­ма й уха­ми своїми ми ба­чи­мо і чуємо, які стра­­шенні крив­ди роб­лять нам! Не хо­чу я так жить, як тхір; не хо­чу я пас­ку­дить світ! На­що те жит­тя мені зда­ло­ся, ко­ли щод­ня без­чес­тям пок­ри­ва­ють го­ло­ви ко­зачі? Кра­ще смерть, ніж тут сидіть нам по ку­щах, по­ки не ви­тяг­нуть усіх на па­лю! Не тре­ба мені моєї го­ло­ви! Ко­ли її у полі я за прав­ду не скла­ду - не­хай за прав­ду кат ру­бає!

Хто ж смерті з вас боїться, ко­му жит­тя миліше честі, той на піч не­хай іде і там си­дить з діда­ми! Гей, то­ва­риші! Хто до помс­ти, той за мною!

Всі. Всі, до од­но­го усі!

Запорожець. Не тре­ба Ча­ло­го!

Всі. Не тре­ба!

Запорожці. Він ва­гається!

2-й за­по­ро­жець. Не­хай Гнат Го­лий бу­де на­шим ота­ма­ном.

Всі (ґвалтовно). Гнат ота­ма­ном!

Чуть го­ло­си: "Ча­лий", ім'я Гна­та пе­ре­важ­но, потім Ча­ло­го не чуть.

Гнат, Гнат, Ча­лий! Гнат ота­ма­ном!

Запорожці (роб­лять біля Гна­та ко­ло). Ве­ди нас, Гна­те, ти!

Гнат. На Тульчин, на Не­мирів, зап­ла­ти­мо за кров своїх братів!

Всі. О-о! Зап­ла­ти­мо!

Завіса.

КАРТИНА 2

Се­ре­ди­на ку­ре­ня. Виг­ляд ко­ну­са, де­ре­ва підріза­но і вер­хи їх зве­де­но до­ку­пи, потім зав'яза­но. Звер­ху на­ва­ле­но хво­рос­ту, тра­ви, лис­тя, замість сто­ла ве­ли­кий круг­лий пеньок, замість стільців малі пеньки нав­ко­ло. В гли­бині ліжко з дро­ве­няк, зас­ла­но во­ло­вою шку­рою, в го­ло­вах сідло.

ЯВА І

Чалий і Шми­гельський.

Чалий си­дить біля сто­ла, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ки, Шми­гельський стоїть. Мов­чать.

Чалий. Все про­па­ло!.. Не­має зго­ди, не­має од­нос­тай­ності між на­ми. Одна біда по­вин­на б всіх єднать до­ку­пи, а ми йде­мо урозтіч!.. Нічо­му ли­хо нас не на­учи­ло!..

Шмигельський. Біда, що кож­ний хо­че стар­шим бу­ти і ке­ру­вать, а че­рез те один - бу­дує, дру­гий - руй­нує!

Чалий. І от усе зруй­но­ва­но, усе про­па­ло.

Шмигельський. Ні, ще не все про­па­ло, Са­во!

Чалий. Все, все, все! (Встає.) Жа­до­ба помс­ти в них та­ка ве­ли­ка, що здер­жа­ти її, як здер­жать во­ду ту, що ри­ну­ла крізь прор­ва­ну греб­лю, не­ма у чо­ловіка си­ли! І по­не­суть во­ни те­пер на Ук­раїну і сму­ту, і по­же­жу, і кров прол­лють ріка­ми, без жад­ної ко­ристі для на­ро­да, а потім і самі на па­лях всі ско­на­ють.

Шмигельський. Так бу­дем ря­ту­вать Ук­раїну від гай­да­мацької руїни!

Чалий. Як же ти її, сер­деш­ну, по­ря­туєш?

Шмигельський. Поїде­мо до гетьма­на По­тоцько­го в Не­мирів! Він дасть усю ми­лицію свою під твою ру­ку, і ми по­мо­же­мо йо­му прог­на­ти гай­да­мацькі ку­пи, що лиш озвірю­ють панів про­ти лю­дей, а люд про­ти панів. Ко­ли ж нас­та­не мир­неє жит­тя,- тоді лиш процвіте наш край! Споглянь: під панською ру­кою за час ко­рот­кий пус­ти­ня ста­ла ожи­вать, жи­т­тя на ній в гро­мадський стан скла­да­тись по­ча­ло; не ру­й­­ну­вать же йо­го нам, а і са­мим спри­ять такій будівлі тре­ба.

Чалий. Це ти при­ду­мав гар­ну річ: ря­ту­вать на­род від нього са­мо­го і по­ма­гать ля­хам для се­бе лиш жит­тя спокійне бу­ду­ва­ти з кісток і людської крові! Що то шлях­тич! За­го­во­ри­ла лядська кістка, прос­нувсь мос­ти­вий пан і зу­би по­ка­зав.

Шмигельський. Ні, Са­во! Ти по­ми­ляєшся! Я лях лиш че­рез то, що ним ро­див­ся; а сер­це, ро­зум і ду­ша - ве­дуть ме­не не тим шля­хом, яким ідуть усі ля­хи, бо я ба­жаю рівності, спо­кою, щас­тя і доб­ра - не тілько шляхті, але всім лю­дям!

Чалий. Ти со­лод­ко го­во­риш так, що вірить хо­четься тобі, і бо­яз­ко стає, щоб ти ме­до­ви­ми ре­ча­ми не от­руїв душі.

Шмигельський. Ко­ли ти вис­лу­хаєш все, що я тобі повідаю, і ко­ли в чім по­ба­чиш мою крив­ду, віддай ме­не на суд гро­маді, спа­ли жи­во­го на вогні, на па­лю по­са­ди,- як схо­чеш, так і по­ка­рай: в твоїх ру­ках і смерть моя, й моє жи­т­тя, тобі йо­го без­печ­но довіряю; та й стра­ху я не знав ніко­ли і не знаю, бо раз у раз ро­бив і го­во­рив я те, що прав­дою вва­жаю!

Чалий. Го­во­ри, пос­лу­хаю, що хо­чеш ти ска­зать,- ціка­во.

Шмигельський. Послідній час я у По­тоцько­го, у гетьма­на, в Не­ми­рові слу­жив, і він пос­лав ме­не шу­ка­ти Са­ву Ча­ло­го, щоб при­вер­нуть йо­го на панську ру­ку, як ли­ца­ря, для по­мочі, щоб лад дать на Вкраїні і вга­му­ва­ти гай­да­мацький рух!

Чалий. Так ти прис­тав до ме­не, зро­бивсь при­яте­лем мо­їм, заліз у са­му ду­шу для то­го, щоб струїть її?

Шмигельський. Свідчусь бо­гом, нічо­го я не мав ли­хо­го на меті, а щи­ро те ро­бив, що за доб­ро лічив! Слу­хай! Я ба­чив, як ба­чу і те­пер, що гай­да­мацький рух лиш край руй­нує, без жод­ної ко­ристі для на­ро­да,- це й сам ти за­раз тут ска­зав,- і взяв на се­бе я по­ру­ченість По­тоцько­го в надії тій, що чес­но я те­бе умов­лю по­ки­нуть гай­да­маків, щоб ря­ту­ва­ти край наш від руїни! Ко­ли ж я зро­зумів твій ли­царський замір до­буть на­ро­дові пра­ва справжньою війною і сам по­ба­чив влас­ни­ми очи­ма, що ти го­туєш пев­неє повс­тан­ня, що ти не прос­тий ва­та­жок, яких чи­ма­ло, а ли­цар, воєво­да,- я сер­цем і ду­шею став пев­ним дру­гом тво­го діла, бо відаю, що тілько си­лою од­ня­ти мож­на те, що си­лою у те­бе од­ня­ли! Я за­ли­шив По­тоцько­го замір, і, все жит­тя своє зла­мав­ши,