І ми — люде! - Кониський Олександр

І. ЩО ПРИМУСИЛО МЕНЕ І ОПАНАСА ІТИ В ЛЮДЕ?

Коли годі блукати по світу, то й годі! Послухав я Опанаса, і осілись ми на одному місці "спасати душі".

Живемо! Спокійно живемо місяць, другий, півроку; ніхто й ніщо нас не тривожить — ми ні до кого й до нас ніхто. Живемо, наче ченці, в мирі: тихо, спокійно, тихіше води, нижче трави. Встанемо вранці — зараз до чаю; нап'ємось — в садок, у холодок. У садку, мов умисне задля нас, стояв віковічний, високий, розлогий та іустий клен. Отут під кленовою зеленою шапкою ми з Опанасом зараз на божу постіль; лежимо, гадаємо, розмовляємо, а більш любуємось небом та блакитним наметом. Надворі тихо, тепло, ясно... Біля нас мала дітвора грається: одно підбіжить — чоломкнеться, друге підлізе нищечком та залоскоче або смикне, третє сяде на тебе верхи —

"ньо!"... Пригорнеш його до лона, вп'єшся у його пухлу щі-чечку та так але замлієш... Гарно! Хіба се не життя?

Лежимо, гадаємо собі про всячину, аж поки не гукнуть нас до снідання. Гадаємо та мріємо собі, ніхто нам сього не забороняє, бо й гадаємо ми собі, і мріємо нищечком, щоб ніхто не вчув. Бо й нащо його голосно гадати? Ми бували в бувальцях і знаємо, що до чого — а хліб до борщу... Поснідавши, коли невелика спека — зараз на прохідку, а душно — знов під кленовий намет. Трохи задрімаємо до обіду; літній день довгий, обідаємо не рано. За обідом поздоровкаємось з вишнівкою чи слив'янкою, а після обіду — спочинемо, як слідує, годину чи дві... Вставши — чи купатися, чи на прохідку. Увечері чай, вечеря, та й набік у перину. Та так щодня...

Хіба не життя!

Трапляється вряди-годи заглянеш у книжку. Перш усього шукаєш, чи є "дозволено цензурою"; коли є, то й читаєш її повагом, а коли нема, так насамперед обміряєш, чи буде в неї десять аркушів, чи ні. Коли вийде менш десяти, приміром дев'ять і дев'ять десятих, так і цур їй! Значить, се таке, що краще й не читати, а то часом... Часописи*— так зовсім сміливо читаємо, особливо "Московския ведомости" або "Правительственный вестник" 1, добре знаєш, що за се нічого не буде, нічого спокусливого тут не вичитаєш... Читаємо, гадаємо, мріємо!.. Часом і в політику вдаримось: а як то Бісмарк? що буде в Туреччині? що гадає мікадо?.. Про мікадо — так іноді й не вдержимось: думаємо, думаємо мовчки та й заведемо спірку таку, що мов той мікадо — рідний батько наш, а не японський імператор.

— Отже, таки мікадо справді добре діло вдіє... Заведе у себе волю,— сказав раз Опанас, прочитавши щось у "Правительственному вестнику".

— Куди йому, плюгавому! — всміхнувся я.— Хіба з ними... Невігласок отой мікадо... бач, констит...

І! Господи! Як напустився на мене Опанас, як почав він заступатися за японців!.. Він своє, а я своє; я слово, а він десять, та таку бучу підняли, що хто його зна, до чого б ми й доспорились, коли б не перебила нас жінка, спасибі їй.

— Годі вам! — каже.— Я бачила, що під ворітьми стоїть квартальний!

Ми нараз і осіли, мов води в рот набрали... Знаємо своє діло: "їж борщ із грибами, держи язик за зубами". Лучче мовчки мріяти!

І мріємо собі, гадаємо мовчки, сміливо гадаємо! Се не заказано, можна. Та воно й для самої гадки корисніш, коли чоловік держить її за зубами: там вона ніким не огуджена, не осміяна сидить собі в теплі та в добрі, наче морква в грядці, і росте, і спіє, і виспіє гаразд. Треба буде і можна буде, ну тоді її з-за зубів і пустити, вона знайде свою дорогу. Се вже я добре знаю і по собі, і по людях, і по Опанасові.

Та й куди і на що не глянь — то так воно виходить. Он під вікном у мене по купі гною ходить півень-галаган. Чого він так гордо голову дере, чого так сміливо виступає? Певно, від того, що він не кричить, не репетує, а мовчки собі думає та думає. А прирівняймо знов до нього курку: зовсім що інше — якась вона несмілива, полохлива. Через що? А через те, що чи знесла, чи не знесла яйце, інколи не яйце, а просто нікчемний наливок, а скільки вона нарепетує, скільки накудкудаче!.. Овва!

Знов же й те: як на кого, а я чоловік полохливий, і по-моєму, і мовчки, і гадаючи не треба давати волі думкам, а треба знати, де їх зупинити, бо думки таке діло, що як даси їм волю, то певно заведуть тебе в неволю. Думкам кінця нема! От, приміром, та ж таки купа гною; здається, що б можна про неї гадати, а тільки почни! Коли б, мов, оцей гній у селі та в мужика!.. Е, було б у мужика доволі товару — був би й гній; а він би його вивіз на ниву та такий-то підмет зробив, що на! Та насіяв би ячменю, а ячмінь вродив би на славу: по пояс, буйний, та колосистий, та вмолотний! Була б у мужика і каша, і кутя, і подать було б чим оплатити, і молодиця дробину розвела б... Еге! А чом же у мужика гною нема? Чом у нього товару нема? Чому в нього землі нема? Чого у нього податі є? От і пішла гадка, і пішла, і пішла, і зупину їй нема... Заведе вона так, що й не стямишся, як скрикнеш: "Ех, коли б мені сила та воля!" — а тут тебе, раба божого, зараз за лоба та на віз, та й гайда на мочарі!.. От воно до чого можна дійти, не вміючи мовчки гадати та язик за зубами держати. Вже ж недаром старі люде видумали прислів'я: "Помовчи, язичку, папки дам". І правда! От ми з Опа-насом мовчимо тепер і живемо собі покійно, наче в бога за пазухою; а колись були дурні, язикали — ну нам і вкоротили язиків... Тепер ні! Тепер "ми самі з вусами..." Не проведуть нас!.. Та й се ще не все: з якої речі нам гадати і розмишляти? Хіба, крім нас, нікому сього робити? Хіба задля сього нема начальства? Хіба воно, оце начальство, не задля того и поставлено від бога і від царя, щоб піклувалося про нас, щоб гадало-розмишляло, що треба, а чого не треба, про що можна мовчки гадати, а про що не слід. Ну, так нехай же урядники, станові, волосні, комісари, судді і всяке інше начальство гадає, а наше діло — мовчки жити та начальство і бога хвалити...

— Коли .ж., каже Опанас,— і рада б душа в рай, так гріхи не пускають; і радніший би не думати-гадати, а тільки жити, так що ж, коли ота невсипуща думка залізе до тебе в голову потай бога, мов злодій уночі, закрадеться у мозок та й почне там господарювати... Що з нею вдієш?..

— Е, е! Опанасе, мій голубеї Сількись!.. Щоб не лізла думка в голову, пам'ятуй перш усього: "держи язик за зубами", згадуй частіш про північ, про Сибір, "неісходиму", про начальство та не забувай — хто ми такі і що ми?.. Люде, скажеш ти. Якби то так, а то, дивись лишень, чи люде ми? Люде звались у нас з того часу, як знесено кріпацтво; за кріпацтва, правда, були "пани" і "люде", а тепер стали "обивателі і ми обивателі, а обивателю "не положено" гадати і розмишляти... бо, кажу ж таки, задля сього постановлено начальство... На запомогу начальству єсть ще "преса", як-от: "Московския ведомости", "Киевлянин"2, "Правительственный вестник" і "Сенатские объявления" 3. Що начальству господь положить на душу, те воно розкаже в "пресі", а "преса" освітить те критичним, філософським і іншим поглядом; а для того, щоб і "преса" не помилялась і щоб у неї "ум не зайшов за розум", на поміч "пресі" єсть цензура. Ну і читай тоді та дякуй мовчки (все-таки мовчки!) бога і начальство... Коли ж вже невмоготу більш мовчати, йди до церкви, співай на криласі — от і продереш горло і вдовольниш потребу не мовчати; або у яке велике свято зайди до начальства поклонитися, поздоровити з святом — от і поговориш; не кортітиме і не страшно буде тобі, бо "поговориш" не тільки "з дозволенія начальства", але — се треба добре вважати — з самим начальством! От воно що!

Отакечки ми й мовчали: мовчали та мріяли; мовчали та гадали і рік, і два, а далі остогидло нам мовчати, та так остогидло, що й сказати не можна; наче перед смертю закортіло говорити...

— Про що ж би його говорити? Хіба про Київ? — питаю Опанаса.

— Е, ні, ні, страшно...

— Ну, про картоплю? ,

— Про картоплю, може, й можна, а попробуймо... Та гляди ж, обережно, озираючись, щоб хто не підслухав.

Почали та й згадали, яку-то добрячу картоплю їли ми під Лирятином у баби Оришки. От якби такої картоплі й собі розвести! Так що ж, насіння такого нема; баба Оришка і дала б — так і в неї бігма; коли б у неї було більш, коли б у неї не такий малюсінький город, так би...

— Цитьте! Що се ви почали! Бач, до чого доверзлись! Хіба забули! — гукнула на нас нянька Горпина. Ми так і присіли... Справді, далеко ми зайшли. Значить, і про картоплю не можна говорити... Цур же їй! Давай знов мовчати — спокійніш і благородніш. Мовчали цілий рік. Якраз у саму страсну п'ятницю 4 закортіло знов говорити. Ми швидше за шапки та до церкви. Стали на криласі та як гукнемо за дяком: "Искупил ни єси от клятви законния"... Я взяв горою, а Опанас окселентуе мені низом; от, думаємо собі, переб'ємо голод, продеремо горло; а дяк як штовхне під бік та до нас: "Цитьте! Щоб вам заціпило!" Чи то ми не в той голос взяли, чи хто його зна чого, тільки не дав нам співати, вилаяв і з церкви вигнав...

Перетерпіли ми суботу, а в неділю, розговівшись, знов закортіло у нас співати. Сіли біля вікна, мовчимо, кріпимося; поки люде були в хаті — терпіли, а як повиходили усі з хати, ми в один мент, мов змовились, давай співати:

У місяці у юні випала пороша,

Тим дід бабу полюбив, що баба хороша!..

та навприсядки, мов парубки, носимося по хаті та додаємо словами:

Тільки баба вирне, А дід бабу пірнеі..

Аж гульк! Перед нами квартальний!.. Ми так і застигли!..

— А що се ви робите? — питає.— Га? Співаєте?.. Хіба не знаєте, що українських пісень співати не можна, заборонено!.. Та вам за се... Знаєте... Та я вам за се!..

Мовчимо ми. Звісно, що ж тут казати? Застав над піснею... "Заступи нас мати божа!" — молюся я мовчки, а квартальний зближається до столу, де стояла паска, горілка і вино. Опанас зараз і собі туди; миттю вхопив пляшку з мадерою, налив велику склянку доверху та "Христос воскрес!" до квартального. Похристосувався і випив з квартальним. Тоді і я став сміливий і собі похристосувався і випив з квартальним. Просимо його сісти, не погордувати та свяченого покуштувати... Сів, спасибі йому, їсть і вже не сердиться, а так ласкаво питає:

— Що се вам прийшло в голову по-українськи співати? Ми висповідались йому, наче попу на духу, розказали, як

нам кортіло спершу говорити, а потім співати, усе розказали.