Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

Шмигельський. Ні. Яс­но­вельмож­ний пан - мо­нарх на­ро­дові свой­ому; під влас­ною ру­кою він має двісті ти­сяч хло­пів, він му­сить знать на­род свій і як на­род йо­го жи­ве, а він то­го не знає…

Потоцький. А сто ди­яволів! Ти гнів во­ру­шиш в сер­цеві мо­й­ому! Відкіль же хло­па знаєш ти?

Шмигельський. Я жив се­ред на­ро­да, я бра­тавсь з ним, з од­ної мис­ки їв і ря­дом спав!

Потоцький. Фі! Мені здається, що у па­на Шми­гельсько­го і те­пер в со­рочці куз­ки ла­зять!

Шмигельський. Але то не за­ва­жає мені знать, що скрізь ве­ликі по­дат­ки ни­щать хло­па і хлоп не має пра­ва пис­нуть, бо ка­ра­ти йо­го має пра­во уся­кий че­ля­ди­нець панський. Ніко­ли б смут цих не бу­ло, і ми б про гай­да­мак не чу­ли, як­би в відно­си­ни до хлопів за­ло­жені бу­ли спра­вед­ливість, лю­бов все­людська, бо хлоп ук­раїнський з при­ро­ди доб­рий…

Потоцький. Роз­бе­ще­ний і злий з при­ро­ди! Не знає сам, чо­го він хо­че, і рад би світ весь за­па­лить і са­мо­му згоріть в то­му вогні! Ки­дає пра­цю, іде в ліси, жи­ве гра­бун­ком, а за поміччю та­ких хар­цизів, як Са­ва Ча­лий, зби­рається у ку­пи і на­па­да не тілько на дво­ри, але й на зам­ки, і ллє річка­ми кров шля­хетську! Так що ж, чи не зве­лить нам пан сидіть згор­нув­ши ру­ки і ждать, по­ки усіх нас не поріжуть хло­пи?

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний па­не, про­шу не гніва­тись, я ще своїх ду­мок не вис­ло­вив цілком! Я не ка­жу, щоб нам сидіть згор­нув­ши ру­ки. І суд, і ка­ра му­сять ро­бить своє діло; я тілько хотів, щоб пан вельмож­ний за­ува­жив при­чи­ни ті, з яких підняв­ся гай­да­мацький рух, щоб влас­ною ру­кою й пра­вом вельмож­ний пан, як мо­нарх, при­чи­ни ті навіки зніс зо всеї Ук­раїни; щоб справжній суд тілько по ко­дек­су су­див і всіх од­на­ко­во ка­рав! Тоді не бу­де місця для ши­бе­ниць, тор­тур і паль, бо кров, ко­ли її, як во­ду, то­чать, ту має си­лу, що не стра­шить і не при­дер­жує учин­ки, за котрі ніби ллється, але, як мас­ло те в огонь, ще більше підли­ва в за­пеклі людські душі жа­до­би крові! По­ки ж на Ук­раїні бу­дуть крив­ди про­ти поспільства, яки­ми б му­ка­ми на­род ми не ка­ра­ли, не діждуться спо­кою не тілько наші діти, але й ону­ки наші! Я скінчив!

Потоцький. Ха-ха-ха! Оригінал! Пан Шми­гельський єсть зна­ме­ни­тий оригінал! Він про­ти всієї шлях­ти йде, про­ти за­конів Речі Пос­по­ли­тої, зас­ту­пається за бун­ти, що хо­чуть по­топ­тать під но­ги навіть вдасть ко­ро­ни! Оригінал! За все, що пан ска­зав, звелів би за­раз я йо­го повісить, але тоді не бу­де у всій Речі Пос­по­литій ні од­но­го оригіна­ла!.. Твою оригінальність я ціню й про­щаю тобі твої бе­зумні речі! Я не сер­дю­ся на па­на так са­мо, як ні один ко­роль не сер­дивсь на шу­та за йо­го прикрі речі!

Шмигельський. То єсть об­ра­за, яс­но­вельмож­ний па­не, я…

Потоцький. Ну! Оригіна­ли сер­диться не ма­ють пра­ва, ко­ли до їх хи­мер при­хильні і слу­ха­ють їх ко­ролі! Во­ни по­винні мать собі за честь та­ке по­вод­жен­ня за­панібра­та! (Па­уза. Сіда. Мов­чить, потім го­во­рить спокійно.) Бун­ти всі кров'ю підпли­ва­ли спо­конвіку, і гай­да­мацький бунт по­то­не а чи по­гас­не у хлопській крові. Це за­кон… Па­не Яворський!

Яворський (підбіга). Слу­хаю па­на!

Потоцький. Піди за­раз…

Яворський. Слу­хаю па­на… (Біжить до две­рей.)

Потоцький. Па­не Яворський!

Яворський (вер­тається). Слу­хаю па­на!

Потоцький. Ку­ди ж пан? Я ж ще нічо­го не ска­зав.

Яворський. Слу­хаю па­на.

Потоцький мов­чить. Яворський не встоїть на місці.

Потоцький. В ве­ликій залі зібра­лась шлях­та око­лич­на.

Яворський. Так.

Потоцький. Не­хай пан піде і зап­ро­сить…

Яворський. Слу­хаю па­на. (Біжить.)

Потоцький. Па­не Яворський!

Яворський (хут­ко вер­тається). Слу­хаю па­на.

Потоцький. По­тап! Дай ку­холь во­ди!

Потап дає.

Прошу па­на на­пи­тись!

Яворський. Бард­зо дзінькую! Я нічо­го не їв.

Потоцький. Про­шу, про­шу ви­пить.

Яворський п'є.

Тепер пан спокійніше ме­не бу­де слу­ха­ти до краю.

Яворський. Слу­хаю па­на!

Потоцький. Зап­ро­си шлях­ту сю­ди, тілько не всіх ра­зом - пер­ше двох-трьох.

Яворський. Слу­хаю па­на. (Біжить, але од две­рей хут­ко ве­р­тається, так ніби йо­го знов По­тоцький кли­кав.) Слу­хаю па­на!

Потоцький. Пан все вже вис­лу­хав. Про­шу іти ти­хо до салі, бо пан так пруд­ко літає, що за­бу­ва мої при­ка­зи час­то.

Яворський. Слу­хаю па­на. (Пішов ти­хо.)

Потоцький сміється. Вхо­де Жезніцький.

ЯВА III

Ті ж і Жезніцький.

Жезніцький. Чет­вер­ту­вав і розіслав скрізь шмат­ки від пад­ла Са­ви Чалого.

Потоцький. Ко­ли б той Са­ва та не воск­рес. Ти ріжеш їх, як тих кур­чат, а во­ни пло­дяться, як па­цю­ки.

Жезніцький. То мені со­ром. Я ще ніко­го не зарізав, а смерті пре­даю хар­цизів по за­ко­ну.

Потоцький. Що є но­во­го?

Жезніцький. Ко­ли ми го­ло­ву Са­ви, наст­ро­мив­ши на па­лю, ста­ви­ли на май­дані, я зап­римітив двад­цять за­по­ро­ж­ців.

Потоцький. Ну?!

Шмигельський (про се­бе). Нові жерт­ви.

Жезніцький. Або ж во­ни хотіли Са­ву виз­во­лить, або розг­ля­да­ють за­мок, щоб зне­нацька на­пас­ти.

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний! За­по­рожці ці тут тре­тій день, во­ни ку­пу­ють коні для ко­ша.

Жезніцький. То хитрість ко­зацька; це гай­да­ма­ки, я їх до­б­ре знаю: пи­ки страшні, за­мур­зані, очі як у вовків, і ні один бестія не ук­ло­нив­ся мені, і ні один, по­ба­чив­ши, як ми стром­ляєм па­лю, не ска­зав - бо­же по­мо­жи!

Потоцький. Чо­го ти за­хотів! Ве­ли їх всіх за­хо­пить, до­пи­тай­ся - звідкіля, чо­го?

Шмигельський. Ко­ней ку­пу­ють, за­пев­няю!

Потоцький. Обе­режність не ва­дить!

Жезніцький. То я їх за­раз за­хоп­лю і по­са­дю в тюр­му. (Ви­й­шов.)

ЯВА IV

Яворський, пані Ка­чинська з доч­кою (во­ни кла­ня­ються) По­тоцький си­дить, ледь кив­нув­ши го­ло­вою. Ка­чинська де­р­жить мо­ло­деньку доч­ку за ру­ку.

Качинська. А це моя до­ро­га єди­на цур­ка, єди­на утіха! (До доч­ки.) Кланяйся!

Дочка присідає.

Яка я ра­да і щас­ли­ва єсьмь, що мо­жу ба­чи­ти яс­но­вель­мож­но­го па­на. (До доч­ки.) Кла­няй­ся!

Дочка присідає.

Я третій день че­каю щас­тя ба­чи­ти на­шо­го зас­туп­ни­ка, до­б­родія на­шо­го. (До доч­ки.) Кла­няй­ся!

Дочка присідає.

Потоцький. То я па­ню доб­ре знаю. Чо­го ж хо­че пані?

Качинська. Ко­ха­ний мій муж, царст­во йо­му не­бес­не, був вірним слу­гою панським. Ко­ха­ла я йо­го, як свою ду­шу, але пан буг роз­лу­чив нас, і я зос­та­ла­ся вдо­вою з до­чеч­кою своєю, сиріткою - Ка­сею звуть. (До доч­ки.) Кланяйся!

Кася присіда.

З панської лас­ки маю п'ять хлопів з хлоп­ка­ми, і ті не слу­ха­ють: яєць не не­суть, ку­рей не да­ють, су­ни­чок і горіхів не зби­ра­ють в лісі, пря­ди­ва самі не ма­ють, та ще і Ча­лим Са­вою ля­ка­ють. Один бестія утік. Я са­ма му­шу собі їсти ва­рить, а Ка­ся моя,- (до доч­ки) кла­няй­ся! - са­ма, ви­ба­чай­те, со­роч­ки сти­рає. Во­ни ме­не в