Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

над людьми во­ло­хи, ми в мить од­ну усі боч­ки ки­ре­ями нак­ри­ли, і во­ни по­гас­ли. На дворі тем­но ста­ло так, мов хуст­кою всім очі зав'яза­ло. Во­ло­хи оч­маріли і всі сто­яли не­ру­хо­мо; а ми тим ча­сом ко­ням їх, що у ко­нов'язі сто­яли, роз­по­рю­ва­ли жи­во­ти. Не вспіли ще до ро­зу­му прий­ти во­ло­хи, як крик­ну­ли стра­шен­но ми: "Са­ва Ча­лий!" Во­ло­хи ки­ну­лись тоді до ко­ней. Ми плю­ну­ли їм в вічі з де­ся­ти муш­ке­тів і по­нес­лись на своїх ко­нях в степ!

Чалий. Ор­ле мій, бра­те мій. (Обніма Гна­та.)

Гнат. Те­пер же от що: тікай­те всі до хат своїх.

Всі. Ведіть нас на во­лохів!

Чалий. Ідіть, прив­чай­тесь слу­хать!

Виходять.

Медвідь (на ви­ході). Ой го­рить ду­ша! (Вий­шов.)

Грива. Ех, жаль, що тут не­має хоч по­га­ненької якої шка­пи, вже б я від вас теж не відстав, а ко­са у ме­не доб­ра й до­в­га. (Вий­шов.)

ЯВА Х

Сава і Гнат.

Гнат. Ко­ли по­го­ня бу­де, во­ни розділяться на три шмат­ки. Своїх пос­та­вив я в за­са­ду. Ми ки­не­мось на них з обох боків і зза­ду, пальнув­ши пер­ше із муш­кетів; про­чис­ти­мо ря­ди шаб­ля­ми, а потім всі урозтіч!

Чалий. А коні наші де?

Гнат. Тут, біля ду­ба, у яру.

Вбіга Медвідь.

Медвідь. Ле­тять во­ло­хи мов ска­жені, і шлях освічу­ють ве­р­хові смо­ля­ни­ми лих­та­ря­ми.

Гнат. Від та­ко­го світла да­ле­ко не по­ба­чиш! Ходім! По­ки во­ни піднімуться на го­ру, ми яром бу­дем біля на­ших!

Чалий. О, ко­ли б я мав те­пер сто рук і в кожній зміг три­ма­ти де­сять ша­бель, щоб зап­ла­тить гор­дині і по­ка­рать її пи­ху, то і тоді б, здається, ще не вдо­вольнивсь. Ну, бра­те, або до­ма не бу­ти, або сла­ви до­бу­ти!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Палац. По піднят­тю завіси на сцені пус­то.

ЯВА І

Входить Шми­гельський, за ним Жезніцький.

Жезніцький. Ха! То па­ну так здається; я ж за­пев­няю, що но­вий цей ва­та­жок єсть справжній Са­ва Ча­лий.

Шмигельський. Пан Жезніцький го­тов всім пос­по­ли­тим дать од­но ім'я "Сава Ча­лий" і ра­зом всіх на па­лю по­са­дить!

Жезніцький. Пан Ян щось про­ти ме­не має, бо скілько раз трап­ля­лось, що пан мені все ро­бить і го­во­рить нав­па­ки!

Шмигельський. Не по душі мені кри­ва­ва пра­ця! А пан Че­с­лав ку­пається щод­ня в хлопській крові і кож­ний день шу­кає но­вих жертв тілько для то­го, щоб вдо­вольнить свою жа­до­бу крові.

Жезніцький. По­мил­ка то ве­ли­ка! Я хлопів не­покірних на ко­ристь краєві ка­раю… Важ­кий це обов'язок, прав­да; тим більша честь то­му, хто йо­го ви­пов­няє.

Шмигельський. Честь?! Фі! Му­чить бе­зо­руж­них хлопів, вти­нать їм го­ло­ви, са­дить на па­лю - це не шля­хетське діло, для то­го є во­лох, та­та­рин, німець…

Жезніцький. Я б па­на Яна з охо­тою на па­лю по­са­див за такі речі.

Шмигельський. Не­хай пан Чес­лав сте­ре­жеться, щоб ча­сом справжній Сава йо­го не зла­пав і не ут­нув йо­му язик.

Жезніцький. Са­ва си­дить у ме­не тут в тюрмі, а па­на Яна жде тюр­ма і ка­ра за те, що він сприяє хло­пам!

ЯВА ІІ

Ті ж і По­тоцький з гай­ду­ка­ми і ко­зач­ка­ми. Жезніцький і Шми­гельський кла­ня­ються.

Потоцький (до Жезніцько­го). Ну, що твій Са­ва?

Жезніцький. Мов­чить.

Потоцький. До­пи­ту­вать не вмієш!

Жезніцький. Кістки всі пот­ро­щив; ди­явол би, здається, вже за­ба­ла­кав, а він не­мов глу­зує: знай, усміха­ючись, мов­чить. Я пе­вен в тім, що цей ша­кал не хто дру­гий, як Са­ва Ча­лий!

Потоцький. Ми двох вже Сав на па­лю по­са­ди­ли - од­но­го вслід за дру­гим; а че­рез день піймав­ся третій гай­да­ма­ка, і Са­вою се­бе він теж наз­вав! Те­пер мов­чить, як ка­жеш, і ми не знаєм, хто він?!

Жезніцький. Са­ва Ча­лий, при­ся­гаю! Перші два - то бу­ли прості хло­пи, бо не ви­дер­жу­вав тор­тур з них ні один, при­на­й­мні хоч кри­ча­ли, а цей ди­явол очи­ма тілько світить і мо­в­чить - це Са­ва, при­ся­гаю!

Шмигельський. Та­кий са­мий Са­ва, я чув, си­дить в тюрмі у Білій Церкві за те, що ог­ра­бив мос­ковських кра­марів. Сав те­пер ба­га­то по Ук­раїні…

Потоцький. Повісь йо­го, то мен­ше бу­де Сав.

Жезніцький. Щоб стра­ху хло­пам більш наг­нать і зас­по­коїть шлях­ту, йо­го жи­вим розрізать на шмат­ки і розіслать на яр­мар­ки, а го­ло­ву на май­дані в Не­ми­рові пос­та­вить, щоб зна­ли всі, що Са­ву вже пійма­ли і тяж­ко по­ка­ра­ли!

Потоцький. Так і зро­би.

Жезніцький. Мо­же, пан Ян прий­де по­ди­виться на опе­рацію?

Шмигельський. Ко­ли пан Чес­лав з людсько­го м'яса бу­де їсти бігус, тоді прий­ду і я на звіра по­ди­ви­тись!

Потоцький (встає). Що за речі?.. Жезніцький ви­пов­няє мої на­ка­зи, то й я, ви­хо­дить, звір та­кий же, як і він? Про­шу ду­мать пер­ше, а потім го­во­рить.

Жезніцький, по­ти­ра­ючи ру­ки, вий­шов.

Якби я не лю­бив па­на Шми­гельсько­го за йо­го ро­зум ори­гінальний, то за сло­ва такі Жезніцько­му я дав би пра­во по­ба­ла­кать з па­ном Яном за стіною!

Шмигельський. Нічо­го див­но­го у тім би не бу­ло! Тиг­ри і ша­ка­ли те­пер більш в ціні, ніж лю­де з сер­цем і ха­рак­те­ром шля­хет­ним!

Потоцький (сідає). Пан Ян, по­був­ши при дворі у Морш­ти­на, наб­рав­ся хи­мер­них пог­лядів на хло­па, і тим са­мим він зоп­су­вав ри­царський ха­рак­тер - став ба­ба!.. Морш­тин єсть во­рог Ук­раїни, він ми­ло­сердієм своїм над хло­пом по­міг то­му, що ку­пи гай­да­мацькі скрізь розп­ло­ди­лись, і все псу­ють, і ни­щать край, що лед­ве зміг ожить після руїни.

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний па­не! Навіщо ж так ба­га­то мук і кров? Кари кри­ваві й му­ки зроб­лять хло­па на­шо­го ша­ка­лом, ша­ка­лові ж лиш м'ясо пах­не всю­ди!

Потоцький (гнівно). Хлоп був ша­ка­лом, єсть і бу­де! Па­ля і ши­бе­ни­ця - от мій девіз!

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний па­не, про­шу лас­ка­во звер­нуть ува­гу на мої речі. Про­шу не гніва­тись і дать вельмож­не сло­во, що я ре­ча­ми своїми не од­вер­ну від се­бе лас­ку панську.

Потоцький. Тілько для то­го, що пан Шми­гельський ори­гінал, я бу­ду слу­хать.

Шмигельський. Біда у тім, що вельмож­не панст­во не зна і знать не хо­че, як хлоп жи­ве! А хло­пові да­ле­ко гірш жи­веться, ніж панським ко­ням та со­ба­кам!

Потоцький. Ну, що ж би ти хотів? Щоб я пос­та­вив усіх хлопів замість ко­ней на стайні, да­вав вівса їм, нігті їм об­ти­нав, че­сав їх куд­ли, чи як? Або щоб в па­лаці моїм замість со­бак на ки­ли­мах ле­жа­ли хло­пи? Ха-ха, тоді прий­шлось би вікна всі по­ви­би­вать, бо й сам би чорт не ви­сидів у кімнаті, ко­ли з де­ся­ток хлопів там пок­лас­ти!

Шмигельський. Я не для то­го про­сив доз­во­лу го­во­рить і лас­ки панської ме­не пос­лу­хать, щоб пан вельмож­ний по­жар­ту­вав над тим, що я дав­но хотів ска­зать, від чо­го в ме­не сер­це кров'ю оки­пає.