Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

Козак. Я пе­вен, що всі там по­ляг­ли, до од­но­го усі. І їх там по­ляг­ло ба­га­то. Ко­ли уранці після бою до ме­не знов вер­ну­ло­ся жит­тя, то я по­ба­чив, що бал­ка вся за­ва­ле­на бу­ла ко­за­чим тру­пом - не­мов­би хто роз­во­зив їх ба­га­то так нав­мис­не. Шу­кав між тру­пом я сот­ни­ка па­на Шмигельського, але йо­го там не бу­ло. Ко­ли на го­ру вий­шов, то на горі з де­ся­ток на­ших ко­ней уже зди­ха­ло, бо в них роз­по­рені бу­ли їх жи­во­ти, а далі пас­лось скілько ко­ней, так я піймав од­но­го і от до те­бе прис­ка­кав з цією звісткою ли­хою!

Чалий. О бо­же мій, яка по­те­ря! Це Гнат - йо­го ро­бо­та, ба­чу. Ти знаєш місце доб­ре?

Козак. Знаю.

Чалий. Так ти нас про­ве­деш ту­ди. Іди тим ча­сом спо­чи­вай, об­мий і пе­рев'яжи свої ра­ни. Джу­ро, дай йо­му доб­рий ку­холь ме­ду, ска­жи, щоб за­раз ко­ней трьох сідла­ли, і сам вер­тай­сь сю­ди.

Джура і ко­зак вий­шли.

(Сава сідає і пи­ше лист, а на­пи­сав­ши.) Сто душ ляг­ло на полі і з ни­ми кра­щий друг! Друг, кот­рий підтри­му­вав всяк час мій дух, друг, що вмів роз­го­ни­ти най­тяжчі хма­ри життєві, які гніти­ли час­то мо­зок мій, і ду­шу, й сер­це!.. О, те­пер я по­па­лю усі ліси, я ви­вер­ну все гай­да­мацьке гніздо, я зап­ла­тю за смерть Щми­гельсько­го вам всім сто­ри­цею, страш­но, страш­но зап­ла­тю!!

Входить джу­ра.

ЯВА XIII

Чалий і джу­ра.

Чалий. От три лис­ти; один, що згор­ну­тий уд­воє,- в Не­ми­рів! Дру­гий, що край один за­ла­ма­ний,- у Тульчин, а третій, одк­ри­тий,- в Ру­бань! Птицями не­хай ле­тять всі три!

Джура. Тоді у нас ніко­го не ос­та­неться в дворі, бо Хар­ко й Тро­хим пішли на сло­бо­ду і досі не вер­ну­лись.

Чалий. Так ти на сло­бо­ду йди за­раз і в двір до ме­не пок­лич Кульба­бу; ска­жи йо­му, щоб він узяв з со­бою всіх своїх то­ва­ришів, що ко­лись бу­ли у гай­да­ма­ках. Во­ни мені потрі­б­ні і за пос­лу­гу бу­дуть ма­ти доб­ру пла­ту. Іди ж мерщій! А не за­був, ку­ди який пос­ла­ти лист?

Джура. Цей - в Не­мирів, цей - у Тульчин, а цей - у Ру­бань.

Чалий. Так.

Джура пішов.

Годі ва­га­тись, годі!

Входить 3ося.

І ти не спиш ще на ли­хо?

3ося. Яке там ли­хо? Я чую три­во­гу; ска­жи, що ста­лось? Я ні жи­ва ні мерт­ва!

Чалий. Мо­лю те­бе, не за­ва­жай мені! Сот­ня Шми­гель­сь­ко­­го про­па­ла, і я піду шу­кать її. Ско­ро збе­реться сю­ди вся бли­зька мі­ліція, і я вис­туп­лю за­раз, по до­розі за­хоп­лю реш­ту - і в по­ход!

Зося. То не­хай ко­ней за­раз зап­ря­га­ють, і я поїду у Не­ми­рів з си­ном, бо тут без те­бе я не зос­та­нусь.

Чалий. Я вже пос­лав на сло­бо­ду, і за­раз сю­ди прий­де Кульба­ба, а з ним п'ятнад­цять та­ких мо­лодців, що і на сот­ню підуть. Для всіх роз­дам я спи­си, по­рох, кулі і муш­ке­ти. Це бу­де твоя вар­та. Ко­ли ж за­хо­чеш їхать, то завт­ра вже по­їдеш у Не­мирів; а вар­та все ж та­ки не­хай стоїть в дворі… Іди ж, моя го­луб­ко, і спи спокійно, те­бе од­ну я не по­ки­ну! Знай, що у дворі у те­бе бу­де п'ятнад­цять доб­рих мо­лодців! Іди і спи спокійно. Мені не­має ча­су: тре­ба ще на­пи­сать яс­но­вельмож­но­му, бо все, як ба­чиш, рап­том пе­реміни­лось!

Зося. Я слу­хаю те­бе, і спокій мов рос­те в моїй душі. Про­щай, мій сокіл яс­ний! Бо­же, як не хо­четься з то­бою роз­лу­ча­тись… Зга­дуй свою Зо­сю, а я щох­ви­ли­ни бу­ду з то­бою роз­мов­лять, бо біля ме­не ма­лий Са­ва! Прощай!

Сава. Будь здо­ро­ва, моя зо­ре. (Цілує її.)

Зося. Зай­деш же си­на пе­рех­рес­тиш. (Вий­шла.)

ЯВА XIV

Сава один, пи­ше.

Сава. Увесь трем­тю від злості… Ко­ли б мерщій мі­ліція… (Пи­ше.)

Кипить моя ду­ша!.. Я не так до вас прий­му­ся… Ко­ли б пі­ймавсь мені те­пер сам Гнат - я і йо­го без жа­лю на па­лю по­са­дю! (Пи­ше.)

По хвилі вхо­дять ти­хо Гнат, Медвідь і Крав­чи­на.

ЯВА XV

Чалий, Гнат, Медвідь і Крав­чи­на.

Гнат. Доб­ри­вечір!

Чалий по­вер­тається і схоп­люється з крісла.

Здоров, здо­ров, па­не Са­во! Зда­ле­ка ти неж­данії гості ма­єш, чим бу­деш віта­ти?

Чалий (шу­ка очи­ма бро­ню). А чим же я та­ких гостей при­вітаю… Пос­лав мені гос­подь си­на, бу­ду в ку­ми зва­ти.

Гнат. Не ку­мо­вать тобі, Са­во, з на­ми; не пить горілки та медів з прес­лав­ним то­ва­рист­вом, а зап­ла­ти­ти пер­ше тре­ба за сукні та за ада­маш­ки, що ти на­жив, па­не Са­во, з ко­за­ць­кої лас­ки…

Чалий хо­че взять шаб­лю. Медвідь йо­му до­ро­гу зас­ту­пає. Са­ва хо­че взять руш­ни­цю, що в другім кінці стоїть,- Крав­чи­на зас­ту­па йо­му до­ро­гу.

Сава, на­хи­лив­ши го­ло­ву, хви­лю мов­чить.

Чалий. Чо­го ж бра­ти мої хо­тять? Чи би­тись, чи ми­ри­тись?

Гнат. Прий­шов час, Са­во, розп­ла­ти­тись за крив­ди ті, які ти нам і лю­дям всім своїм зро­бив.

Чалий. Я лиш обо­ро­няв від крив­ди ва­шої ввесь край. Один про­ти дру­го­го ми у по­ле вис­ту­па­ли, озб­роєні, мов ли­­царі на герць! Те­пер же ви утрьох на ме­не бе­зо­руж­но­го на­па­ли,- цього не доз­во­ля честь ли­ца­ря та­ко­го, як ти, Гна­те! Ко­ли вже во­ля бо­жа є на те, щоб з ва­ми розп­ла­тив­ся я, доз­воль же і мені мою ти шаб­лю взя­ти, тоді один я про­ти трьох кри­ва­вий бой прий­му, а бог не­хай рішить, і мерт­вий той не­хай по­ля­же, хто крив­ди більше на­ро­бив!

Гнат. На поєди­нок ти не маєш пра­ва з на­ми, бо по­те­ряв ко­зацьку честь! За те, що кіш у Чорнім лісі наш спа­лив, на­пав­ши зра­дою на нього; за те, що ти ло­вив то­ва­ришів своїх і в ру­ки панські відда­вав; за те, що церк­ву ти спа­лив,- те­бе гро­ма­да на­ша смерті при­су­ди­ла, і ви­пов­нить при­суд гро­мадський ми взя­лись… Про­ти гро­мадсько­го су­да обо­ро­ня­тись шко­да!.. Ко­лись, хрес­та­ми поміняв­шись, ми пе­ред об­ра­зом да­ли при­ся­гу обо­ро­нять лю­дей своїх від лядської крив­ди і на­пасті; при­ся­гу ту зла­мав ти, бра­те, те­пер во­на те­бе вби­ває!

Всі троє обс­ту­па­ють Ча­ло­го і про­ко­лю­ють йо­го шаб­ля­ми, про­ко­лов­ши, одс­ту­па­ють.

Чалий (па­дає). Простіть… Я смерть при­няв за рідний край… Я кров'ю змив свою ви­ну… Про­щай­те. (Уми­рає.)

Гнат. Про­щай!.. Кра­ще, бра­те, гнить тобі в землі, аніж з ля­ха­ми вкупі на наші го­ло­ви ко­зачі ме­ча здіймать і на без­че­с­тя ко­за­чест­ву всьому свій лядський рід тут розм­но­жа­ти.

Завіса.