Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

весь хліб, всіх ко­ней, со­рок пар волів, доч­ку пі­дста­рос­ти Курчинського, прек­рас­ну Зо­сю, взяв і щез, як дим в повітрі!" (Го­во­рить.) Диявол! Ди­явол! Ди­явол! (Чи­тає.) "В по­го­ню пішла хо­ругв Ру­жицько­го". (Говорить.) О, ко­ли б йо­го пійма­ли, я місяць би йо­го горілкою поїв, по­ки б не збо­же­волів він, а потім на це­пу во­див би йо­го по всій Ук­раїні. Ні, це не чо­ловік, це, пев­но, чорт наз­вав­ся Ча­лим.

Шмигельський. Це міф, яс­но­вельмож­ний па­не. Пев­но, ко­ж­ний ва­та­жок нав­мис­не Ча­лим се­бе зве.

Потоцький. Ні, ні!.. Це надз­ви­чай­ний чо­ловік, це не міф; а тілько так йо­го всі фиглі цінять гай­да­ма­ки, що кож­но­му б із них хотілось Ча­лим буть!.. Але то все мізерія!.. Са­ва справжній був в Ка­ра­пи­шах. Він на очах Миколи По­тоцько­го і трьохсот йо­го во­лохів по­га­сив боч­ки смо­ляні так лег­ко, як свічки; пальнув у вічі всім з муш­кетів, щез як вітер, потім по­бив по­го­ню, і небіж мій з во­ло­ха­ми своїми му­сив світом ру­шить, бо ду­мав він, що си­ла Са­ви пе­ре­ва­жить йо­го си­лу; а Са­ва в той са­мий день спа­лив всю сло­бо­ду і вивів хлопів всіх в сте­пи да­лекі! Га?.. Це страш­ний, це надз­ви­ча­й­­ний, це ціка­вий чо­ловік! Па­не Шми­гельський! Ти го­во­рив, що знаєш на­род, що жив ти дов­го се­ред йо­го, тобі ві­домі всякі фиглі, бо ти й во­яка доб­рий… Їдь, іди, що хоч ро­би, най­ди і при­ве­ди мені ти Ча­ло­го! Він не дає мені спо-кою, не бу­ду їсти й спать, по­ки йо­го я не по­ба­чу! Я йо­го по­ми­­лую, я йо­го хо­чу по­ба­чить… По­обіщай йо­му маєтності ве­ликі, сто ти­сяч зло­тих, від ко­ро­ля шля­хетст­во; і все те я, кля­нусь, до­бу­ду, дам, тілько не­хай прис­та­не на мою ру­ку і по­мо­же мені гай­да­маків всіх пе­ре­ло­вить!.. Це ім'я - Ча­лий - си­ла! Це та си­ла, що при­во­ро­жує лю­дей до се­бе! Ра­ди краю, ра­ди спо­кою од­шу­кай і при­ве­ди мені Ча­ло­го, бо ко­ли до се­бе ми йо­го не пе­ре­ма­ним, то гай­да­мач­чи­на Хмельни­ччиною ста­не!

Шмигельський. Я зго­ден, і піду шу­ка­ти Ча­ло­го хоч за­раз, і жив не бу­ду, а знай­ду йо­го, і ко­ли він справді є, то пе­ре­­ма­ню йо­го сю­ди. Але для поспіху у такім ділі про­шу яс­но­вельмож­но­го я па­на на­пи­сать до Са­ви лист і при­ло­жить свою пе­чать гер­бо­ву, бо Са­ва, пев­но, так не ввіриться мені, а в тім листі по­обіщай йо­му вільго­ти для поспільства, про які я го­во­рив вже йо­го мосці!

Потоцький. Умо­ви з хло­пом? Хло­пові лист? Ба­га­то хо­чеш ти!

Шмигельський. Історія скла­дається з по­ми­лок, і ко­ли ті, що на чолі сто­ять на­ро­ду, свої по­мил­ки поп­рав­ля­ють ба­жан­ням стать на пев­ний шлях,- во­ни дос­той­нії си­ни от­чиз­ни!

Потоцький (після па­узи). Ходім! Я дам тобі до Са­ви лист. І ко­ли справді Сава є і гай­да­маків при­пи­нить по­мо­же, тоді я все зроб­лю і для поспільства, аби на­далі вже жит­тя спокійне за­без­пе­чить Ук­раїні.

Шмигельський. А ко­ли ця дум­ка зо­ло­та та ста­не ділом, во­на всю Посполиту Річ і зас­по­коїть, і прос­ла­вить!

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

КАРТИНА 1

Ліс. В гли­бині на­си­па­но дві ку­пи гро­шей; ку­пи пок­риті во­ло­ви­ми шку­ра­ми. Біля куп вар­то­вий з спи­сом у руці.

ЯВА І

Вартовий (прой­шов­шись). Не­ма ще вар­ти; а час би вже й пе­ремінить ме­не!

Входить п'ять чо­ловік ко­заків. Чотири одяг­нені в чор­них свит­ках, при шаб­лях, з муш­ке­та­ми за пле­чи­ма і спи­са­ми в ру­ках, а п'ятий у за­по­розько­му жу­пані.

А от і но­ва вар­та - да­рем­но ремст­ву­вав. Пильнує доб­ре ста­р­ши­на!

Запорожець. Панько! Ти бу­деш на варті біля гро­шей.

1-й вар­то­вий. Прий­май! Тут дві ку­пи гро­шей: од­на - срі­б­ні, дру­га - мідні! Нехай ска­рає то­го бог, хто візьме шаг із гро­­шей ко­шо­вих.

2-й вар­то­вий. Щоб сон­ця я не вздрів, ко­ли я сам візьму або ко­му доз­во­лю взять хоч шаг один із гро­шей ко­шо­вих.

Запорожець. Те­пер ходімо далі зміня­ти вар­то­вих.

1-й вар­то­вий. Я тут вас підож­ду.

Запорожець. Га­разд.

Зникають.

ЯВА ІІ

Т і ж, без за­по­рож­ця і вар­ти.

1-й вар­то­вий (на­би­ває люльку). Доб­ре все за­ве­де­но у нас. Кож­ний чо­ловік знає своє діло. А все то Са­ва!

2-й вар­то­вий. Ка­жуть, що ко­ли б Са­ву на­шо­го та ко­шо­вим на Січі обібра­ли, то він би об'явив війну ля­хам.

1-й вар­то­вий. Підож­ди, він і так вий­де би­тись в чис­те по­ле; ад­же скрізь роз­си­ла лис­ти - при­сог­ла­ша до се­бе малі ку­пи, зби­рає хліб, пшо­но і са­ло. Вже і те­пер над­ба­ли стілько, що ста­не нам на цілий рік.

2-й вар­то­вий. Гар­мат не­ма.

1-й вар­то­вий. Са­ва дос­та­не… Ро­зум­но пра­вить і спра­ве­д­­ли­во!.. А за ту дівку, що в Оче­ретнім Клим за­хо­пив, яко­го всім наг­нав і со­ро­му, і стра­ху!.. Що ви, ка­же, хо­че­те, щоб ме­­не розбійни­ком лічи­ли і щоб від ме­не од­вер­ну­лись лю­ди наші? Хіба на те зібра­лись ми, щоб дівчат за­хоп­лю­вать в по­лон? Смерті пре­дам, хто та­ке вчи­нить дру­гий раз!

2-й вар­то­вий. І прав­да, хіба ми та­та­ри… А ти не чув, де ту дівку діли?

1-й вар­то­вий. Виз­вавсь який­сь ми­тець, з но­вих, і повіз її до­до­му.

2-й вар­то­вий. То прав­да, що ми­тець. Од­вез­ти дівку на­зад до­до­му важ­че, ніж ви­хо­пить бу­ло її із до­му, бо то гур­том, а це один. Не до­ве­зе її він до Оче­рет­но­го. Ко­ли під'їзди панськії пійма­ють, то повісять, бо дівка ця - доч­ка підста­­рос­ти, здається!

ЯВА ІІІ

Ті ж і за­по­ро­жець з вар­то­ви­ми.

Запорожець. За­раз при­бу­ло із Січі двад­цять брат­чиків.

2-й вар­то­вий. Рос­тем на си­лах.

Запорожець. Лис­та од ко­шо­во­го при­вез­ли.

1-й вар­то­вий. Мо­же, й Січ до Са­ви на­шо­го прис­та­не. Ко­ли б бог дав, та щоб мерщій у по­ле - поміря­ти­ся з во­ро­гом, а то без діла сум­но тут сидіть!

Запорожець. Го­ло­та січо­ва по­ри­вається до нас, так стар­ши­на при­дер­жує: во­на поспільству не сприяє, бо і са­ма б по-панськи жить хотіла.

1-й вар­то­вий. Дар­ма! Го­ло­та ниш­ком та­ки тіка до нас із Січі. Те­пер у нас в коші на­ро­ду си­ла.

Запорожець. Та й ще з поспільства при­бу­ва­ють. Для то­го ж то й хар­ча­ми так за­па­сається наш Са­ва.

1-й вар­то­вий. Харчів не­ма ку­ди й дівать: сто гор­ло­вих ям повнісінькі зер­на. Вже по­то­ми­ли­ся на жор­нах хліба мо­лоть.

Запорожець. Хліб -пер­ве діло. Звідціль нас не до­бу­де ці­ле військо, аби харчі.

1-й вар­то­вий. Та Са­ва зна, що ро­бить.

Запорожець. Ро­зум­ний.

1-й вар­то­вий. Та й поб­ра­тим йо­го Гнат Го­лий, бра, нез­гі­рше.

Запорожець. За­пальний ду­же.

1-й вар­то­вий. Ко­ли б во­ни не пос­ва­ри­лись, бо Гнат час­те­нько зга­ря­чу на Саву гніва­ти­ся став.

Запорожець. Во­ни бра­ти, хрес­та­ми обміня­лись, то хоч і ска­же зга­ря­чу що Гнат, йо­му всяк­час,