Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Лишайся в нас.

— На мене ждуть, — поспішив боронитися, та згадав: боронячись, може не втриматись, виказати себе, і змовк на мить.

Каган не забарився, скористався тією миттю:

— Підождуть, — вирік не моргнувши. — Йде січа, молодче. Такі, як ти, мусять бути біля язвлених. Тим паче, що ти тільки-но почав ставити їх на ноги. До того, як поставиш, далеко ще.

І залишився Світозар при обрах, властиво, при тих із них, що не ходили уже в похід, вилежували неміч свою по наметах. Поневоленим не почував себе, а все ж що не день, то більше утверджувався: треба тікати, доки не став ним, поневоленим. Тих, що бережуть язвлених та доглядають купно з ним за язвленими, не так і багато, зуміє приспати їх і зникнути непомічений. Тільки не зараз, звичайно, тоді, як буде певний: язвлені і без нього стануть на ноги. До того не волен чинити те, що самому хочеться.

То була третя його похибка і чи не найпагубніша. Втікав тоді вже, як обрини побігли з-під Адріанополя, а ті, що схопили його далеко від наметів із язвленими, не відали, як дорожить ним, яко ескулапом, каган, і кинули до гурту полонених, — тих, що набрали, як громили Каста, і тих, що брали по городах і селищах, відходячи з Фракії. З ними й прибився він до Дунаю, перейшов через Дунай, та не повернув туди, куди кликало серце. Гнані ромеями, турми аварські переправилися слідом за полоненими і змусили його, непричетного до січі між аварами та ромеями, ділити долю полоненого купно з ромеями.

Не раз поривався сказати: "Я не легіонер, я ескулап". Та його не слухали. Гнали, як і всіх інших, долами Паннонії й не уповали на якісь там благання. Єдине, чим могли винагородити, коли набридав, — дошкульним ударом пуги вздовж спини, а то й гірше — по чому бачили.

"Ось воно, те, що казали про обрів, — пригадував мамині оповіді-страхи, а купно з ними й маму. — Як то вони мають себе, мати Миловида? — журився і плив за тою журбою, гейби за водою в бистроплинному Дністрі. — Знають-бо: сього літа мав би прибути. Що подумають і як забідкаються, коли справді станеться так, що не прибуду? Йой, спопеліють у тузі та каятті, що пустили в чужу землю, що інших підбивали: "Най іде, най доможеться того, чо хоче". Ано, коли не прибуду сего літа, так і станеться: спопеліють".

Скільки плугапився щедро засіяною на полТтті дощами Панноніею, стільки й розтікався мислію по Паннонії: де, як утекти? Вдень і помишляти годі. Коли не конем, то стрілою, а наздоженуть; на ніч же в'язали полонених десятками й веліли спати там, де випадало — у селищах і поза ними, у роз'юшених дощами ярах і поза ярами. Аби надійніше, що не втечуть.

"А я таки мушу втекти. Як — не відаю, а мушу, інакше згину, як гинуть інші".

Поки що їх небагато було, таких, що падали і не підводилися. Знемагали здебільше від нечистот, котрі були повсюду — на немитих седмицями руках, на кинутій під ноги, гейби псові, їжі, у водоймищах, з яких полоненим доводилося втолювати спрагу.

— Ви не доведете нас до ханського стійбища, — зауважив Світозар одному з привідців у турмі, що охороняла полонених. — Коли й далі будете так годувати та поїти, як досі, бігме, не доведете. Чи не бачите, починається мор.

— Звідки знаєш? — став-таки на розмову обрин.

— Я гіппократик, ескулап. Здобув вищу науку в Константинополі, знаю: це починається мор. А коли піде він між нас, не пощадить і вас, воїв каганових.

Обрин зміряв його питливим зором.

— Справді ескулап е?

— Ано.

— То що, по-твоєму, маємо вдіяти?

— Наперше — одібрати й вести окремою турмою всіх, хто занеміг, а ще ліпше лишити їх в котромусь із сельбищ паннонських до видужання. Всім іншим тра давати лише варену страву і кип'ячену воду.

— Хм, — хмикнув обрин і зловтішне посміхнувся. — Чого захотів — вареної страви. Ніби ми самі споживаємо її в путі. А ось одібрати... Одібрати заслаблих можна, це ти діло кажеш.

Оперіщив огира й погнав уперед, а на першім перепочинку в надвечір'я покликали Світозара й сказали:

— Тут затримаємось. Одбиратимемо немічних. Ти яко ескулап правитимешся надалі з ними.

Отака ловись. З одної халепи вибрався, у другу вскочив. Се ж треба буде ходити за немічними, дбати, аби дотягли до ханового стійбища. А як дбатиме, коли під руками немає анічого і в руках також нічого? Ото тільки й помочі буде, що рада: там не пийте, того не їжте. Доки сам не ііадбає її, немочі, вештаючись між немічних. Ано, коли се не просто труснпя, а мор, так і буде.

Та другого ж дня втітпився: його не в'язали тепер до інших, тепер він спроможний скористатися першою-ліпшою нагодою і втекти.

Пірнув у тоту мисль, гейби у сон звабний, та й прогнав од себе страхи. Бігме, так і вчинить. За слабими, сплутаними неміччю, яко надійними путами, менше пильності, не така чисельна охорона, тож скористається сим і втече. Першої ж ночі, за першої більш-менш сприятливої нагоди.

На щастя і подив, удостовірився: на цих паннонських долах немає обрів, тут живуть сельбищами слов'яни.

— Ви — склавини? — поцікавився в одного, коли поїв далі від криниці полонених і брав із його рук вилиту в цебер воду.

— — Словени, легінику. А ти хто, що по-нашому говориш?

— З антів я, слов'янин, як і ви.

— Йой, то як же між ромеїв потрапив?

— Навчався у них. Повертався по науці за Дунай і втрапив у той вир, що іменують ратною виправою. Ось тепер маю ділити долю полоненого обринів. Слухай, — притишив голос. — Чи ти не переховаєш мене, коли застане ніч і я уникну пильного ока обринів?

— Окрім хижі, не маю де ховати, достойний родаку. А втім, — похопився, — загорода ще є, вівці у загороді. Принишкнеш серед них та й пересидиш, доки підуть. Я навмисне не виганятиму рано.

— Спаси біг. Так і вчинимо.

Порав немічних, а доглядався до обрів: де вони, за ким пильнують і чи пильнують. На лихо, кілька з тих, що ледве дотягли до ночівлі ноги, покликали Світозара й попрохали: "Порятуй, достойний молодче. Далі не маємо сили іти".

Хотів було сказати: "Як же я порятую вас люди, коли ви он які слабі та змалілі, а я нічо не маю такого, що могло б пособити вам?" Одначе не сказав, навпаки, заспокоїв: він піде зараз до людей і розпитає в них, чи немає поблизу трав, якими можна було б побороти язвеницю, що обсілась у череві і спричинила неміч. А пообіцявши, не міг уже забутися, пішов до того ж словена, а котрим брав біля криниці воду, й запитав, чи він знає таку траву — кінський щавель.

— Ано, — не задумуючись, кивнув словен.

— І він в тут, поблизу сельбища?

— При путівцях та у ярах є.

Далі не думав уже про втечу. Діждався досвітку й пішов до привідці охорони, став благати його, аби затримався на день: він, ескулап, довідався від люду тутешнього: поблизу е трави, котрими зможе баяти немічних. Най дозволить достойний привідця піти та назбирати їх. Коли те станеться, моровицю буде подолано.

Обри переминалися, видно було, їм не терпілося йти далі. А проте й загроза моровиці лякала. Тож, помонявшись, дозволили ескулапові піти за сельбище й зібрати те, що хотів.

Тих, знеможених до краю, не порятував уже: вони попрощалися з життям до того, як Світозар встиг назбирати трави та виготовити з неї свій декокт. Зате дужчим, кого моровиця не взяла ще аж надто, відвари з кінського щавлю, назбираного, до речі, щедро, повнісінький віз, мало-помалу стали повертати силу, а з силою й певність: цей ескулап — молодець із тямою, з ним не пропадуть.

Казали те йому, казали те й обрам, і тими казаннями іншу утвердили в Світозарові мисль: йому не личить втікати й полишати сих нещасних напризволяще. Син і учень Гіппократа-бо є, присягався бути вірним його вченню. Як може не бути тепер ним, зрадити людей, їхні сподіванки й піти? Чи годен буде жити по тому на світі й мати утіху від того, що живе?

Юрмисько полонених, що правилося долами Паннонії, доплуганилось-таки, дякуючи старанням ескулапа Світозара, до визначеного аварськими привідцями таборища — глибокого яру на тому ж таки, паннонському березі Дунаю. А серед тих, що їх гнали до переправи поблизу Сінгидуна супротивним, ромейським берегом і не зважали на моровицю, смерть надійно махнула косою, да так, що й самих аварів зачепила.

Каган довідався про те від гінця, що його послали в стійбище від переправи.

— Біда, Ясноликий! — упав гінець до ніг. — Турми твої, синів твоїх-спадкоємців долає моровиця! ,, Баян не підскочив, вражений, ба не поворухнувся навіть, возсідаючи на столі. Лиш вид схолонув примітпо та очі звузились до краю.

— Де вони?

— Біля Сінгидуна, по той бік Дунаю. Терхани питають, як бути: вести турми і полонених, що при турмах, через Дунай чи заждати, доки вгомониться язва?

— Що ти мені про язву та переправу! — возбуяв гнівом і звівся на рівні. — Кажи, що з турмами, з синами? Як дуже вразила моровиця, лиш долає чи й здолала багатьох?

— Одних лише долає, інших уже й здолала, достойний. Серед них кількох твоїх синів.

— Кого саме?

Гінець завагався: казати чи не казати? У Кагана — те всі знають — немало їх. Коли лічити тільки тих, що має від узаконених жон, пальців на руках і ногах не вистачить. А ще ж є в нього он скільки наложниць і в кожної по кілька їх, народжених від слюбу з Ясноликим. Та знав гінець і те, що серед тих багатьох є сини кревні і найкревніші, каганова опора і надія. Що коли серед семи, що їх забрала моровиця, об'являться і найрідніші йому? Гнів великого Баяна не знатиме тоді меж, а в гніві він на все здатний.

— О мудрий і наймилостивіший серед милостивих! — знайшовся нарешті гіиець. — Пощади мене, нетямковитого. В скорботі й поспіху не розчув і не довідався, кого з синів твоїх постигла смерть. Одне знаю: сім їх забрано.

— Дандал, Ікунімон живі?

— Ці живі. Дандала, Ікунімона, брата Калегула бачив. За інших не відаю.

— О Небо! — Баян переступив через плазуючого біля його ніг гінця й рушив твердою ходою до виходу. Певно, мав намір сісти на огира й скакати в той бік, де Сінгидун і переправа при Сінгидупі, та швидко одумався і круто обернувся до вірних.

— Скачіть котрийсь до переправи і довідайтесь, кого з синів моїх забрала моровиця. Привідцям турм скажіть: ані турм, ані полонених через Дунай не переправляти. Хай ведуть усіх у верхів'я Сави, переправляться там на наш, аварський, берег і стануть табором. Авари — своїм, полонені — своїм, і доки не впевняться, що погасла моровиця, таборів не полишати.