Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Гінці доповіли: ромейські вивідники йдуть назирці за тими, що відходять.

— Не заважайте їм, хай ідуть, хай вивідують та оповіщають своїх, де ми, що робимо.

А сам відходив та й відходив. Десь аж о полудні повелів турмам зупинитися й робити все, що роблять, коли лаштуються на ніч.

І знову прискакали гінці від полишених у засідці турм.

— Ромейські вивідники, — сказали, — були у Каста, і той протрубив путь.

— Хай трубить, не заважайте. Коли ж піде на нас, відріжте його від Коментіола і Мартіна, не дайте надійти помочі. Все інше без вас зробимо.

Зважуючись на те "все інше", Баян так собі мислив" "Хай і мізерною буде моя звитяга над ромеями, однак вона має бути. Інакше турми геть зневіряться в моїй спроможності, яко привідці, як і в своїй. А зневірившись, убояться ромеїв, оступатимуться та й оступатимуться перед ними, доки не опиняться за Дунаєм".

Повелівав, де кому стати, як поводити себе — і бентежився, ждав чергових звідів — і знов бентежився: тільки б сталося так, як замислив собі, тільки б сталося!

Усякому жданню надходить край, як і всякій бентезі. Надійшов він і Баяновій. Спонукуваний черговою знадою взяти ще одну і, може, вирішальну гору над аварами, Каст погнавсь-таки услід за Баяном і незчувся, коли опинився у розставлених на нього перевісищах. Замишляв підійти поночі і впасти на аварський табір хмарою, а обернулося так, що авари впали на нього в урочний час — коли зоря благословила світання. І звіпугіт... Збору і з супротивної йому сторони, від сувіба? Раку. Когорти встигли розвернутися й стати супорта. Та що могли вдіяти, коли він їв на ни монно і так навальне. Метали стріли метали анклави, здавалось, і не рідшали. Періи та Гперлипоки дівати. Всяк обстоював себе, і обстовав тодиж.

Авари ж напирали та й напирали звідусіль затпптпп вали та й затоплювали собою бородище. Касти було пробитися з рештками, що тритися його той потугі прийшов та швидко навсі дареми уготовано зашморг, і зашморг надійний Довелося викинути біле полотнище на сулиці і тимска лишився, коли підвели и поставили правду що такої ромеї над нами.

Каст тупив долу зір і мовчав. Бачив-бо: бородище усте ленерупами його легіонерів, а то справді не те що винив Мартш із турмами Баяна, що вчинив учіра торжествуе той, привідцю,-озвався зрештою хто торжествує останній, рештою.

Може, и не Коментюл, може, хтось інший. Не чабу ваи ти підняв руку на імперію. Забуне. Те належал0 б пам'ятати, що вийшли на прибудь з самими аварами виРИЖИВ тебе, за гостною і не лише тут— декого й за діві.

Казав так собі, аби похвалитись, а ніби у воду дивите. Кентол так аж надто вражений був погром. Кас, що убоявся подальшої зустрічі з аварами у відкритому полі і полишив вузькі проходи в горах, сховався за м Диними стінами Адріанополя та Філіпополя. Той тесно даваний, правдиво кажучи, нежданий і негаданий манев його відкрив Баянові путь у Фракію. І неабияк Сприяв відновленню в аварських турмах ратної буєсгі. Як же, їх убоялися самі ромеї, їм знову вильги'шо іти в ромемські землі і брати в ромеїв те, чого не взяли за тамтим разом. А така вольготність — найбільша втіха для всякого авара. Оббирали начисто полишені нещодавно селища, городи — і славили свого премудрого кагана, брали на меч і сулипю нові — й знову славили та величали великим воїном, повелителем із повелителів. Лиш сам повелитель не переймався тими втіхами. Був зосереждено замислений і суворий, гримав на вірних і повелівав вірним: робіть те і те, подайте звіди та перевірте їх достовірність. А перевіряли, знову казав:

— Довідайтесь, як поставилася імперія до втечі Коментіола з-під гори Еми, до втрати Аперії, Іраклеї, Чурула.

— Мовчить імперія. Ясноликий, заціпило імперії.

— Неправда тої — гнівався. — Не вірю, аби мовчала. Адріанополь — остання ромейська застава у Фракії. Далі — Довга стіна, а за Довгою стіною — Константинополь. Гадаєте, імператор не тямить, що таке втрата Адріанополя? Гадаєте, не дбає, аби не втратили його?

Не те бентежило Баяна, що ходив уже на стіни Адріанополя і не зміг узяти їх. З Адріанополя, як і з Філіпополя, Коментіолу немає вже куди оступатися. А коли так, чому він не став захищати вузькі проходи в горах і подався мало не до Довгих стін? Не в Анхіал і не ще кудись, таки в Адріанополь. Так дуже злякався й не відав з ляку, що діє? Пусте. Та хитра лисиця знічев'я не полишить вигідні рубежі. Щось приховується за тим його вивертнем, і, певно, важливе.

Ждав звідунів своїх із роздоріж — і силився збагнути, що приховується, слухав їхні звіди — і знову силився. А розгадки не було та й не було.

"Чи не обійти нам Адріанополь? — зродилася смілива думка і все ж не стала повелінням для всіх: може обернутися так, що аварські турми підуть на Константинополь, а Коментіол вийде з Адріанополя і вдарить зненацька на них. Лишається одне, мабуть: потяти його купно з когортами в Адріанополі. Коли те станеться, усі ромейські замисли, навіть наймудріші з них підуть за димом. Саме ж взяття Адріанополя нажене такого страху, що й Довга стіна перестане бути надійною.

Баян різко відхиляє запону й велить тим, що стояли по другий бік намету:

— Хакан-бега до мене.

Дві доби готувалися авари до осади ромеиської фортеці. Сама ж осада мала початися третього дня. Та не почалася. Рано-вранці, коли аварський табір спав ще, на нього пішли ромейські когорти — пе ті, що боронили себе в Адріанополі, ті, що прийшли на поміч Коментіолу з бику Філітополя та Аркадіоноли. Десь згодом уже Баян довідався: то легіони Іоанна, Мартіна та Дроктона. Тоді, в час нападу, не до того було, мусив сідати в сідло в чому спав і гнати огира туди, куди гнали усі його уцілілі після нежданого вторгнення і погрому турми.

За цим разом не зібрав уже їх докупи і не став перед ромеями заступом. Відходив та й відходив, переслідуваний Коментіолом і напастями, що валились на нього, мовби сніг на незахищену голову, аж поки Дунай не захистив його і від переслідування, і від напастей.

XXX

Сини стояли перед недужою, он як висушеною літами матір'ю, гейби дуби на соколиновезькім узліссі, один міцніший другого. Воно й не дивно, усі молоді, при повній мужній силі. Лише Добролику на четвертий десяток звернуло, іншим немає й тридцяти. А вже що ліпі собою, то йой, геть усі мамині цяточки позбирали.

— Сідайте, діти мої. Сідайте та повідайте, як живетемаєтесь на своїх волостях, у круговерті повинностей родинних та родових.

Міряла їх прибитими смутком та неміччю очима і думала собі: чи то такі аж надто ревні були їхні з Волотом жадання, чи така щира правда велася між них: як хотіли обоє, так і сталося. Повелів Волот: народи матері Тивері і княжому родові на Тивері синів-соколів — і народила, шістьом дала життя; казав, коли пестив у слюбнім ложі: "Волію, ладо моє незрівнянне, аби діти наші вродилися схожими ликом на тебе, найліпшу з усіх миловид, а зростом та буестю ратною вдалися у мене", — так і є. Он які доброликі вони, сини їхні, і які високі та дужі собою. Справді-бо, підіпруть собою гори і утримають, стануть край обводів землі Тиверської — і нікого не нустять. Як не радіти таким і не пишатися такими?

— Самі, жони ваші, дітки живі-здорові?

— Ано, що нам станеться? Літа не обсіли ще. А коли так, звідки взятися немочі? Скажіть ліпше, як ви тут? Смутки, бачимо, не покидають нашу маму.

— Смутків, діти мої, мені вже не прогнати, а за все інше спаси біг. Живу вами та вашими гараздами. Про Радимка нічого не чули? Де в зараз? Коли повертається до Тивері?"

— Від кого ж могли чути, матінко гожа, доки сам не у повернеться, нічого не відатимемо.

— А гості заморські хіба не ходять до Черна?

— Гості ходять, та дрібні, не з тих, що знають усе і всіх.

Похитує, журячись, головою, а тим часом мислить, як то, справді, кепсько, що не може знати, де нині найстарший її, той, що сів після вітця на отній стіл і взяв на себе брем'я князювання. Багато води спливло відтоді у Дністрі, ще більше — в Дунаї. А за водою і літа пливуть, люди один по одному відходять. Он скількох не долічується вже. Пішов услід за князем своїм його побратим і ліпший содруг у ділах землі Тиверської Стодорко, ще раніш не стало Чужкрая, Кушти, Ближики, Бортника, постарів, хоча й не полишив ратну службу в стольнім городі Тивері, Власт. Ано, тоді, як віче посадило на княжий стіл Радима, а Стодорко пішов до Вираю, воєводою в Черні став таки він, а привідцею дружини тиверської молодший син її і Радимів брат Добролик. Данко та Велемудр виросли за цей час на сотенних, мають, як і старші два, жон, дітей, свої тереми і свої волості при теремах. Не залишиться необділеним і найменший — Остромир. Лише той, Світозарко, не має свого пристанища і, хто відає, чи й матиме його. Десяте літо минає, як пішов у ромеї по науку, а все не вертає. Чи така звабна вона йому, тота наука, чи така затяжна? Хоча б вісточку подав.

— Тримайтесь брата-князя, діти мої, — повчає тих чотирьох, що при ній, — та землі своєї, вони не дадуть вас в обиду. Вітець так хотів, аби ви були твердю для столу і роду нашого, а ще для землі Тиверської.

— Ми триматимемось, та чи триматиметься Радим нас? — несміло, одначе доволі прозоро натякає Данко.

— Чом так?

— Просив, аби й мене узяв за море, аби і я звикав, як збувати пушнину, знав, де ліпше збувати. Слухати не захотів. "У тебе е повинність, — сказав, — то й стій при ній".

— І правду сказав, сину. Зле буде, коли кожен is вас чинитиме те, що заманеться. Повинність є повинність.

— А коли вона не до серця мені? Коли мене за море, на торги вабить?

— Повернеться Радим, побесідуємо про се а ним. Самому ж не гоже чинити супроти його волі. Воля князя — закон для всіх, для брата також. Хто відає, може, то й на ліпше буде, коли один із вас князем на столі сидітиме, лад землі та люду даватиме, інший торги вестиме, ще інші дружину гуртуватимуть та дбатимуть, аби була навчена ділу ратному, аби гожа була стати супроти супостата й захистити землю від напасті.

— Те й робимо, мамо Миловиде, — поспішив заспокоїти Добролик. — Нас багато, а земля одна. Кожен мусить шукати в ній собі місце і пам'ятати: дбає про неї не тільки князь; купно з князем дбають і браття його. З сим, властиво, й прийшли до вас, мамо ваша ласкава: аби запевнили в тім Радима та й сказали Радимові, най не бере всього на себе, надірватися може.

— Гадаєш, він не довіряє вам?

— Так не гадаю, бо маю її, довіру, і немалу.