Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Мало вам було нашестя обрів? Не впевнилися ще: коби були при купі, не ходили по ромеях, земля наша не зазнала б спустошення, а відтак і лихоліття.

— Обри поплатяться ще за те, — не втримався і пригрозився суворий вдачею Пірагаст. — Ще матимуть підсмалеиі п'яти і пику в багяі, дайте час.

— Дайте час! — не менш грізно перекривив його князьвітець. — Ви мали його, та пустили через свою нетямковитість по вітру. Тра було не до ромеїв іти того літа, а тримати силу свою напоготові. І нині не про відходи слід думати, а про обрів. Чули, поламали зуби на ромеях, мусили оступитися перед ними і накивали п'ятами з Фракії. Оце й був би він, ваш час, слушна нагода піти на них та віддячити за спустошення. Так можна було б віддячити, що й зовсім не знали б, де їм сісти. А ви пішли за Дунай, на Фессалоніку націлились. Ось і маєте тепер: і Феесалоніки не взяли, і обрів не позбулися.

Князі покректували ніяково і чухали чуби.

— Хто міг знати, що вони підуть на ромеїв. Ніби ж заодно з ними, на службі в них перебувають.

Це мислив уголос Ардагаст. Мусокій, підтримуючи його,

пішов ще далі:

— Коби ми знали, що між ромеями і обрами незгода, давно зіпхнули б цих асійських зайд за Дунай.

— Отож-бо и є, —що нічо не знаємо, — показав у його бік костуром князь-вітець. — Ото й біда наша! А тра б знати, перш ніж зважуватися йти кудись, чинити щось. Певен, через тоту необізнаність свою та ще через самоправство і терпимо біду. Хто що надумав, те м робить, кому чого заманулося, того й прагне. В єдності ми жиємо чи не в єдності? Є я для вас князь-вітець чи не є ним? Паннонські слов'яни з нужди одкололися. А вас яка нужда хилить до того?

Він був не на жарт гнівний, князь Лаврит, і молодші, підвладні йому князі Склавинії мусили потупити sip ra й вмовкнути на певний час.

— Може, й так, — озвався Ардагаст, — І напевно, що так:

перш ніж іти на когось, тра знати, яку силу мав він і де та сила. Одначе й не йти ми не можемо вже, отче-князю. Одне, ті з наших, що пішли за Дунай і сіли в роиевських землях, де почувають себе твердо, просять подвоїти, а то й потроїти їхию силу нашою, а друге, наших безсилі ми тримати тутки.

— Горе землі, — підніс до неба свої старечі руки Лаврит, — горе тій землі, чиїх дітей відвідає байдужість чи зневага до неї! Боги! Таку благодать дарували ви людові, дарувавши гори сі та підгір'я! Чим завинили вони леред тими, що звуть себе синами Склавинії?

— Гори — нічим, милостивий княже. І край наш теж нічим не завинив. Вони у нас ліпі з ліпих, других таких і шукати годі. Люд чужинський є тому виною. Сам казав ие так давно: кого тільки не було тутки, і всі топтали нам груди, а купно з тим і замилуваність нашу краєм і землею. Обри чи не найбільше наглумилися над тою вамилуваністю. А тут і нагода є: ті, що живуть між іллірійців та фракійців, кличуть до себе і хваляться, між іншим, супокоєм.

— Який там супокій, гадаю, бачили і знаєте: обри пройшлися лавою по всій Фракії. А де об'являються обри, там кров і татьба найнемилосердюша.

Він був на диво упертий нині, князь Лаврит. Такий невдоволений ними і такий упертий, що Ардагастові сумнів закрався уже в серце: чи не пощастить схилити княаявітця на свій бік? А схилити тра. Та хвиля, що зродилася між воїв склавинських, її не стримати вже.

Сказав, як думав:

— То ви забороняєте похід?

— Не раджу. Якщо хочете, то й забороняю. Ромеї иобили обринів. Вони в силі зараз. Чи ви відаєте, яка то сила?

А коли то — палатійські когорти Імператора, ті, що встигли повернутися з Ірану?

— Про се можна довідатися до походу.

— То спершу довідайтесь, а потім ідіть уже до мене за згодою. І ще одне скажу вам, князі Склавинії: не туди спрямовуєте ви мислі свої. З Візантією ми раніш сусідили, сусідитимемо якось і далі. Казав уже і ще скажу: обри — ось хто супостат ваш щонайперший. Кажете, маєте силу, адатну і себе захистити, і тим, що на терені Візантії живуть, допомогти. То киньте передусім ту силу на обрів, зітріть їх з лиця землі нашої, а тоді вже про все інше думайте і дбайте. Вони погромлені є, чули? Се ж нагода з нагод. Не супостатів — соузників, може, слід шукати вам нині серед візантійців.

Князі переглянулися.

— А що, це й справді так. Князь-вітець діло каже: обри погромлені, це і е вона, нагода добити їх та й позбутися біди. Згадаймо, хто плюндрував нашу землю найбільше з усіх? Вони, обрини! Хто погрожує їй і погрожуватиме? Таки вони!

— Братове! — підвівся високий і дужий Мусокій. — Князь-вітець правду сказав: то перші і найлютіші наші супостати. На них і спрямуймо свою силу. Тим паче, що в нагода. Вони колись не були содругами ромеїв, віднині й поготів не будуть ними. Знаєте, що вчинили обри сими днями з полоненими ромейськими! Витнули до ноги.

— Як то?

— Хотіли продати тим же ромеям, та в імператора чи то фіск спорожнів до краю, чи ще щось завадило, одначе відмовився купити в обрів своїх легіонерів. На лихо, ті почали мерти, уражені язвою, то каган і повелів своїм турмам: витнути всі двадцять тисяч, аби не ширили моровиці.

Йому не пиняли віри. Сиділи, приголомшені, й мовчали приголомшено, далебі, сподівалися ще чогось.

— Звідки князь знає таке?

— З вельми достовірних уст, братове. Бачив на торжищі одного з тих, що втекли від страти і тим порятували себевід смерті. Хочете, я доправлю його сюди, самі почуєте. Тим паче, що він — не ромей, із наших є, слов'янів. Княжич антський.

— Отак? Чому ж опинився серед полонених ромейських? Був воєм чи стратигом у них?

— Да ні. Студіював науки в Константинополі. Повертався до завершенні студій домів та й опинився в лабетах обринів-татей.

— Веди його сюди, — ожвавився та й подобрішав князь Лаврит. — Такий багато може знати.

XXXIII

Склавини не мали таких, як у ромеїв, городів та фортець. Жили сельбищами і норовили сідати ближче до оседку волостелина, спорудженого в зручному для оборони місці: над річковою крутопаддю або на узвишші. Кожен такий оседок мав утаємничений доступ до води і був достатньо просторий, аби в ньому вмістився при лихій годині люд прилеглих сельбищ, ба навіть їхній найнеобхідніший скарб. А ще він мав довкола надійні забудови з високими и доступними стінами, та вежі з бійницями, та ворота, що перекривали вхід. Оседки ті іменували градцями, а їхніх волостелинів або всього лиш волостелинами, або й князями, важило те, який був волостелин і як багато сельбищ могло знайти захист у його градці, коли людові погрожував супостат. Саме тому — і, мабуть, тільки тому — серед склавинів було надто багато князів, а ті з них, що мали неспокійну дачу і могли повести за собою окольний люд, коли йшло про оборону краю чи похід за Дунай, величалися велики й поважалися більше, ніж інші, окрім найстаршого, князя-вітця. Мусокій належав до великих князів та й градець-острог більший, ніж по всіх околіях, і торжище при градці, багатьом знане. На ньому завше товпився люд, не бракуємо його й того дня, як Мусокій дістав повеління Лаврита оправити збіглого з полону анта на раду князів склавиньких. Лимарі-сідельники продавали сідла, збрую, ткалі тетки барвисті, гаптовані туніки, скудельники — свої вимри: окрини, поставці, корчаги, лагвиці. Та чи не наиільше товпилося його, люду, в рядах, де продавалися посмаги, парений набіл у маленьких окринах, сир овечий, смажене там-таки, при покупцях, м'ясо. Пахощі його вивертали Світозарові нутро, і він сів далі від спокуси к гуслярів, калік перехожих. Якийсь час сидів і дослухався до їхніх пісень, до бесід-пересудів, зрештою не втрився і попрохав, аби котрийсь дав і йому заграти на гуслях

— Зугарен е? — поцікавився старший.

— Ано.

— То прошу.

Спочатку награвав лише та дослухався до голосу струн. Далі одважився і заспівав.

Пісня його була неголосна, сумовито-журлива, одначе голос добувався десь аж із глибини єства й зворушував торжкових тим, що промовляло єство. Підходили, кликані звабою, ставали й слухали.

Золотої диво-днини

Боги мудрі світ творили:

Поміж долів клали гори,

З гір річки пускали в доли;

Там лісами схили вкрили,

Там дали привілля злакам,

Твар пустили з рук щедротних

По землі гулять вольготно.

І для вищих божих цілей

Сотворить благоволіли

Рід людський, — всьому окрасу

І премудрості надію.

"Ось, — сказали тому роду, —

Чисте небо, тихі води.

Жий, плодись, твори те благо,

Для якого й світ творивсь".

І люд послухався богів,

Осів і множився завзято.

Лиш одного не взяв, затятий,

Собі до тями,

Що твар земна

Дана йому для помочі

В ділах ролейних, не для з'їжі.

Не взяв — і тим згубив себе:

Від споживаиня крові дичини

Хай і дотолі, непомітно звільна

Втрачав подобу еліта

І вабував подобу звіра.

Сам того не помічаючи, Світозар перейшов яа оповідь речитатив, натхненно и піднесено нагадував людові, яка благодать процвітала в ліпші, ніж сі, часи на долах і в горах безбрегої ойкумени — від замилуваної в світ людського і людяного Еллади до Дунаю і від Дунаю до Студеного моря, доки не возбуяло в людові звірине і не погнало той зворохоблений люд з одного кінця світу в інший. Спершу прийшли на Дунай римляни й скропили супокійно-мирну землю людською кров'ю, затим об'явилися готи, услід за готами вломилися дикими ордами гунни, нарешті наслано злою силою й обрів. Що творили ті, котрі топтали землю при Дунаї до обрів, склавини, далебі, знають. Та чи знають вони, яких сусідів замали, пустивши на Дунай обрів?

Світозар мав таку звичку: приплющував, співаючи, очі і все, що йшло від серця на струни, бачив, мов наяву.

...Доки біг купно з усіма, кому вказав путь до порятунку, не вельми доглядався. Й без того знав: поляже їх, переслідуваних не лише сторожею, а й турмою комонних, немало. Коли ж опинився в Дунаї та розглянувся, втратив і ту мізерію сили, що мав: поле при байраці, схил, що спускався до Дунаю, були устелені трупом — де рідше, де густіш, а де й зовсім густо. Та й серед тих, що досяглії ріки й шукають тепер порятунку на супротивнім березі Дунаю, немало таких, які ледве тримаються на воді, а то й зовсім неспроможні триматися. Побігли, одержимі мислю: там порятунок, а опинилися у воді, згадали: вони ж не вміють плавати! Згадали й стали волати про поміч, а то й не волаючи, зникали під водою. Бо хто допоможе таким? Дунай он який широкий, стало б сили самому порятуватися в ньому.

До болю прикро було.