Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Навіть відомі деяким погрози аварського сольства, кинуті не без умислу: "Не думайте, що все це минеться, каган жорстоко помститься вам за пролиту тут кров", — вивітрилися з пам'яті. А шкода, сталося не так, як гадалося. Не встигли анти доправитися до своїх домівок та роз'їхатись по домівках, як у Баянове стійбище над Дунаєм пригналось кілька із тих, що були з Калегулом та Ікунімоном.

— О великий і мудрий! — водночас упали до ніг. — Покарай антів, вони зняли руку на слів твоїх!

— Як то?

— Спершу тільки Калегула потяли, всіх інших відпустили. А в путі, уже по цей бік гір, настигли і витнули до ноги. Лиш троє нас, що рятували зраненого Ікунімона, лишилося.

— То де ж син мій? Де Ікунімон?

— Не доправили, сконав від ран, і то невдовзі по січі. Сказав, аби ти не вірив, що то хтось інший вчинив татьбу, то — анти. Захотіли замести криваві сліди свої...

Й без того зігнутий уже літами та понурий надміру каган, здавалось, приплюскнув до місця, на якому возсідав тієї жахливої миті, й став схожий на зловіщого, що зирить із дупла. Воістину так: приплюскнув і заціпенів, слова пе годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли цю жахливу вість, отетеріло. Так до безтями перепуджено і так отетеріло, що уцілілі від погрому сольські самі перепудились до краю і стали задкувати до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали:

— На поміч! Каган помирає... На поміч мерщій! Прибігли всі, хто міг допомогти чимось і кого привела всього лиш тривога чи цікавість, а Баян шукав очима одного — хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварів і далеко поза аварами привідцю турм, котрий, певен був, єдиний спроможний здійснити його волю — поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутніх у наметі. Коли ж він появився й нагледів, Баян поривається до нього, останню силу збирав в собі, аби звестися чи бодай повеліти: підійди,— збудився й поспішив на поклик.

— Що, Ясноликий?

— Анти... анти...

О Небо! Як мало залишилося від колись могутнього і грізного Баяна. Лиш полиск в очах та жадання сказати щось. Схопив задубілими вже пальцями свого хакан-бега за руку, силкується наблизити до себе і не може.

— Підійми всіх, — спромігся нарешті на слово. — Усіх, хто здатний тримати меча, і поведи на антів. Пометись за Ікунімона... Живим і мертвим — усім помстись!

Сказав — і спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними вже очима. І за руку тримав, ніби домагався: "Чув, що повеліваю? І мертвий не прощу, коли не вволиш мою волю!"

Смерть та сталася в перше літо сьомого століття. Сусіди казали: "Це знаменно. З відходом невгамовного аварського привідці відійдуть у небуття такі часті і незрозумілі чвари між людом, що осів при Дунаї, перестане литися щедро пролита впродовж відшумілого в січах вшу кров". А чи буде так, одні боги. відають. Люд земний створений для ліпшого, йому завжди хочеться вірити: буде ліпше, аніж було, ніж зараз є.

Київ

1982-1984