Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

На лихо, пройшла одної буряної ночі злива, залила водою путь і скрила аварські сліди. Послані Коментіолом нові вивідники гнали комоней скіфським трактом день, гнали другий, третій і не виявили аварів. Схоже було, що скористалися зливою і звернули з путі, а куди — піди та вивідай тепер.

Коментіол гримав на всіх, хто підвертався під руку називав бевзями, а ради та розради від того як не було та й не було. Аби не вскочити в ще більшу халепу, мусив стати табором та розіслати кінних по околіях, питати люд окольний, чи не бачили валечне тлумисько татей, чи не знають, куди подалося.

Істину люди речуть: ловить рибалка рибу, та колинебудь і риба його спіймав. Кагана з його турмами вивідиики не надибали — геть здимів десь, зате натрапили на Кастових нарочитих, а нарочиті потішили всіх і найбільше Коментіола доброю вістю: легіонери Каста вислідили при горі Ема, неподалік від города Золдапи, три аварські турми з полоном та награбованим по ромейських сельбищах добром і погромили іх дощенту. Лише поодинокі комонники зуміли вихопитися із уміло накинутого зашморгу й понесли тривожну вість про безліття, що постигло непереможних аварів, до найближчих, а то й не лише найближчих турм. Всі інші або ж лягли потяті, або зняли угору руки й самі стали полонениками при обозі.

Коментіолу яко привідці й не випадало ніби аж надто виказувати свою радість. Та хто втримає її в собі, коли пре, мовби вода з дна. "Слава звитяжцям!" — хотілося крикнути, аби всі чули та знали: звитяжець передусім він, той, що мудро розмислив і примусив аварів забігати по Фракії, уподібнюючись сполоханим вівцям у пепадійній загороді. Вдалий умисел привідці завжди багато важив, тут, у поєдинку з аварами, і поготів.

— Передайте Касту, — повелів не без погорди, — я втішений доблестю воїв його легіону. А ще скажіть: з-під Золдапи хай іде, вишукуючи та громлячи варварів, до города Неї — туди, де має бути Мартін. Я теж знімаюся цієї ж миті й простую туди. Коли поможе бог, там, при Дунаї, й зійдемось докупи.

Сказав одне, а вчинив інше. Зібрав передусім привідців когорт і возніс у їхніх очах Каста. Було то незвичне зібрання — щось схоже на маленький пир по звитязі, тож не обійшлося без веселого застілля, а за столом — без похвальби. Підносив братницю — і розтікався мислію по древу, випивав наявне в ній — і знову мислив уголос: коли всі будуть такі старанні та йтимуть визначеними ним, привідцею, слідами, каган аварський неодмінно опростоволоситься і змушений буде піти геть. Найперше, що мають вчинити, полишивши табір, — розшукати кагана Баяна і його турми. Це альфа і омега всіх подальших діянь їхніх легіонів, запорука повної звитяги, коли хочуть знати.

Казав та й казав, чому мислить так. А доки мислив та хвалився, розмислюючи, кагана розшукав інший привідця ромейського легіону — наймолодший серед стратегів Мартін.

Йому менше, ніж Касту, таланило в путі. Коли й траплялися авари, то не більше сотні. А то невелика втіха. Одне, безпечні з безпечних були, а друге, переобтяжені нахапаним. Брали їх, мовби курей на сідалі. Тож і до фортеці Нея прибув без гучної слави. Уже як засів у Неї та став ходити по околіях, траплялась і крупніша рибка. А одного надвечір'я прискакали на замилених огирах вивідники — ті, що були на дальніх від Неї околіях, і забили тривогу: по путі, що веде з полуденного сходу до фортеці Нея, правиться сам Баян із чотирма турмами. Стривожилось серце, стривожилася й мисль. Чи то ж жарти: самого кагана шле доля. Як же йому бути? Принишкнути в фортеці, дати аварам можливість підійти, а тоді вже стятися з ними чи вийти й стати на путі кагановій табором? Фортеця така собі, надія на її стіни невелика. Лишається інше: вийти і стати табором, а фортецю тримати позаду як твердь, якою, на випадок чого, можна буде. заслонити себе.

Так намислив стратег, так збирався й учинити. А вийшов та отаборився — і мусив одкинути й цей, здавалося, твердий уже намір: над'їхали гінці — ті, що послав їх стежити за пересуванням аварів, і сказали: каган стає табором на нічліг.

— Справжнім табором чи всього лиш на нічліг?

— Ніяких приготувань не спостерігається, схоже, що тільки на нічліг.

Мати божа! Що коли оце і є він, третій і найрезонніший вибір: скористатися темінню ночі, мирним сном суиостата свого і вдарити на нього зненацька, одразу й звідусіль?

Мартін — наймолодший серед стратегів, а молодості притаманне це: горіти в полум'ї жадань своїх, тим паче, коли ті жадання — слава, і не знати стриму. Не повірив гінцям, сам подався на вивідини і таки зважився: підійшов уночі до аварського табору і впав на нього тоді, коли каганові і його турмам особливо солодко спалося.

Дерзновенність та виправдала себе. Авари не сподівалися нападу, та ще такого навального, і не стали боронитися. Хто міг, той вихопився на неосідланого огира, хто ні, той втікав куди бачив, аби далі від табору, що став боролищем, і далі від боролища, що не обіцяло звитяги.

Вірні не покинули кагана. Стали на захист свого привідці стіною і таки вихопили його з тої круговерті, що завертіла всіма на галявині, а оскільки не відали, хто вчинив напад, скільки тих, що напали поночі, засіли з Баяном на одному з порослих гущавиною островів на придунайських озерах та й нишкли там, дожидаючись дня, а з ним і добрих перемін.

Знав би стратег Мартін, де переховується Баян, не ганявся б за тими, що втікали навсібіч, діждався б дня та й узяв би найбільш ворохобного з усіх ворохобних варвара без крику та гвалту, а взяв би привідцю аварських турм, далебі, поклав би край усій їхній ворохобні, а може, й аварам яко племені. По молодості чи з якихось інших причин не догадався стратег Мартін порискати на придунайських островах, а каган скористався тим, пересидів ганьбу свою та й об'явився невдовзі там, де не було ромеїв. Гнів мав на них нелюдський, тож і клич не забарився кинути: "Авари, до мене!"

Збирались докупи дві сили, не сьогодні, то завтра мала статися січа, якої і ромеї, і авари досі уникали, хоча й певні були: рано чи пізно уникнути не зможуть. У місяці зареві легіон Каста об'єднався з тими, що були з привідцею, а другого дня усіх їх відшукав гінець від Мартіна й оповістив: ромеї вдруге стали звитяжцями у поєдинку з аварами, за цим разом гору взято над самим каганом.

Довго й громоподібно котилися долами радісні згуки, возносились догори мечі та сулиці і сяяли потішені новиною лиця. Та чи не найбільше тішився сам привідця ромейських легіонів — стратег Коментіол.

— Легіонери! — звівся в стременах і закликав до тиші. — Ми недалеко від сподіваного. Коли вже сам каган лишився турм, з рештою упораємося. Роту даю: через седмицю-другу покладемо край нашій виправі супроти аварів.

Ждав і не міг діждатися зустрічі з самим Мартіном — хотілось знати не лише наслідки, а й подробиці погрому. Це ж не жарти. Дві такі звитяги і обидві без особливого ypoнy. Так, три торі Ема, посічено та полонено три турми і при городі Нея чотири. І які турми! Найнадійніші, ті, що їх Баян іменує вірними.

Побачення з Мартіном дещо притлумило, правда, його радість. Мартін геть усе ствердив, що повідав гінець, та мусив зізнатися, що розглянувся пізніш і побачив: полягло аварів значно менше, аніж розбіглося, і що найбільше гнітить його, стратега Мартіна, то це те, що серед потятих на галявині й поза галявиною не знайшли кагана.

— А ти певен, що то були каганові турми?

— Полонені засвідчили те. Та й наші вивідники бачили його, як ставав табором.

— Хм. Шкода, коли так. Ну, та не печалься. Чи з тебе не доста й того, що примусив утікати найхоробрішого серед хоробрих і пошив у дурні наймудрішого серед мудрих.

— Не доста, привідцю. Поранений вепр лютіший за неушкодженого.

Коментіол мусив погодитись, надто пізніше, коли народжена звитягою радість вляглася, а вісті про аварів стали сіяти настороженість. Вивідники щораз певніше та й певніше стверджували: аварські турми правляться на Маркіанополь. Не інакше як кличуть їх туди, а коли так, кличе каган.

— Того не може бути! — чи то дивувався лиш, чи й обурювався Мартін. — Що ж це він не додому, а з дому втікав?

— А коли втікав спереляку? — пожартував хтось із стратигів.

— І те могло важити, — мислив уголос Коментіол. — Та найбільше поява його в Маркіанополі схиляє до іншої думки: саме там зосереджена аварська сила. Коли не в самому Маркіанополі, то поблизу від нього.

Помовчав мить і знову до Мартіна:

— Ти переслідував його досі, переслідуй і далі. Пошли загони вивідників на всі путі і по всіх околіях. Мусять не лише бачити, а й напевне знати, чи тільки тих, що рискають по Мізії, збирає каган, чи й тих, що має в Паннонії.

— Буде зроблено.

Мартін круто обернувся, відходячи, і в тій його рвійності виділася не лише рішучість будь-що доконати Баяна, а й певність: таки доконає.

"А коли й справді станеться таке? — підозріло занепокоївся Коментіол. — Привідця він не з гірших, а молодість дозволяй бути до безуму одважішм. Як украну юді перед легіонерами, а надто перед імператором? Чи не скажуть: Каст мав над обрами звитягу, Мартін — також. А де був і що робив, аби взяти гору над аварами, Коментіол? Може, час та й треба були б уже на себе взяти Баяна?.. А втім, — передумує, — була б звитяга, славу якось уже поділимо".

Знав: Мартін не так швидко упорається з тим, що поклав на нього, тож мусив розмислити і визначитись, де стати табором, аби і захист був певний, і супостата свого не випускати з поля зору. Надійної фортеці поблизу не було.

"Найліпше вдію, — став на мислі, — коли перекрию проходи в горах. А так, і з каганом не розминуся там, тим паче, як надумається іти до Фракії, і горами підіпру себе твердо".

Так і Мартіну сказав: "Гінців шли до гори Еми". А коли прибув, та отаборився, та розглянувся, одіспавшись у наметі, не міг не похвалити себе: це ж те, що треба! Позаду он які гори, а в горах звіра всякого, дичини. Лови — його давня, вивірена за літа утіха. Як не скористатися нагодою і не бути вдячним нагоді за даровану можливість погуляти в горах. Одне, заколисав себе привіллям та дозвіллям, а друге, буде привід зібрати веселе товариство, погомоніти за трапезою. Не все ж сольства та січі, єству людському і дозвілля он як потрібне.

Варто було започаткувати їх, лови та застілля, як не мав уже спину.