Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

І днів не лічив, купаючись у вині та утіхах, і про виправу та аварів забув. Тим паче, що й Мартін довго не нагадував про них. Десь щось казали, щоправда, як повертався з гір, проте дрібне і нікчемне. Єдинижди тільки й замислився, чи не варто прислухатись до ради, коли хтось із стратигів зауважив: "Привідцю, ми втрачаємо мент, що може згодом не повторитися. Чом даємо каганові можливість зібратися на силі та бути дужим у виправі супроти нас. Може, слід було б ударити на нього, доки турми розпорошені, а ляк, що його нагнав Мартін, сидить ще в п'ятах?" Замислитись замислився, а винести слушні резони з того не визнав за потрібне. "Маркіанополь, — сказав радникам, — міцна фортеця, кагана за тими стінами не так просто взяти".

Чи втішив радників, не відає. Себе ж напевне утішив, бо знову подався у гори, ганявся за звіриною, ділив із стратигами застілля по ловах. Аж поки не грянув грім. Мартін не гінців прислав уже, сам завітав одного надвечір'я й забив тривогу: каган полишив Маркіанололь, схоже, іцо иристуб в гори, прямісінько на ромейський табір.

— Скільки ж у нього турм? Яка його сила?

— Достеменно не знаю, та щоб помірятися з нами, гадаю, стане. Бо не тільки тих веде, що гасали по Мізії, з Паннонії теж покликав.

Коментіол одбілився на виду й не забарився явити Мартіну своє невдоволення.

— І ти тільки зараз кажеш мені цро це? Чому раніш не повідомив? Чому сам не став на путі тим, що йшли з Паннонії, дозволив їм з'єднатися з каганом?

— Бо довідався тоді вже, як були під Маркіанополем. Хто міг знати наперед, що йтимуть?

"Прокляття! Як же це могло статися? Баян давно кликав поміч із Папнонії чи тепер уже встиг покликати?

— То ти певен, що йдуть на нас?

— Коли б ішли в Паннонію, давно звернули б на іншу путь.

— Через ріку не переправилися ще?

— Ні, хоча й недалеко вже від неї. Я повелів своїм когортам стати там заступом, на місці можливої переправи, і стятися.

— Розумно і все ж того не доста. Ми встигнемо ще перейти на супротивний берег?

— Чом ні? Хоча поспішити й не завадить.

— Тоді так і зробимо. Зайняті тобою позиції посилять мої когорти. Каст переправиться десь обіч від нас і обринів на супротивний берег — по одну і другу руч. Коли станеться так, як мислимо, і обрини ув'язнуть в справжню січу, вдарить на них з одного і з другого боку. Удар той буде несподіваним і посіє страх, примусить аварів стенутися, а з тими, що стенулися, упораємось і меншими, ніж у нашого супостата, силами.

Вивідники завчасно доповіли Баянові: ромеї засіли по другий бік ріки, поробили завали й ждуть, коли він піде на них. Цього мав сподіватися і все ж холодом повіяло, коли почув. Легкої звитяги над такими, що засіли, не буде. Перед річкою й на річці зустрінуть стрілами, там, при завалах, — мечами та сулицями. А ще ж і комонні є десь... Ні, мусить спершу вивідати, яка перед ним сила, а тоді вже зважуватися на щось. Правдиво кажучи, його турмам не звикати навалом іти на супостата і долати його силою, а вже ж мав час та й нагоду пересвідчитись: хитрість завше надійніша за силу і крові потребує менше.

Недовго вагався аварський привідця, повелів розбити супроти ромеїв табір. Доки був там дось, біля переправи, позаду встиг вирости великоханський намет, поряд із ним стали й інші намети. Забігали, заметушилися, ясна річ, і ті, що догоджали каганові. Та чимось невдоволений повернувся він від ріки. Ще до того, як зайти до намету та сісти в наметі, якась муха вкусила. Підійшов, розглянувся і збунтувався, а збунтувавшись, накинувся на всіх — і тих, що ставили намета, і тих, що супроводжували.

— Віслюки неотесані! Кури безмозглі! — кричав, вибалушивши очі. — Де ви поставили намет? Не відаєте хіба: з намету має бути видно все бородище. Все, і те, де стоять наші турми, і те, де стоять ромейські легіони.

— Де знайдемо таке місце, коли наш берег низинний?

— То нащо ставите? Нащо, питаю?

Метав громи і рискав зором, видно, шукав те місце, на яке можна було б показати, як на вигідніше, а оскільки не знаходив такого, ще дужче гнівався. Зрештою сів на огира й поскакав у той бік, де турми. До намету не повернувсь уже, інші над'їхали й сказали:

— Ясноликий повелів зніматися і правитись в он тамтой ліс.

— То, може, варто діждатися ночі?

— А це не ніч? Доки зламаєте намети та складете усе, що при наметах, у вози, кромішня темінь буде. Каган, щоб знали, тому й починає з вас, всі інші справді відходитимуть поночі.

Коли і куди підуть із лісу, для всіх, крім Баяна, ли: шалося таємницею. Певно, удостовірився привідця: ромеї ї— ідають своїх послухів у його таборі; усе, що замислює, коли не того ж, то наступного дня стає набутком супостата і упереджується. Тож і одважився: аби перехитрити Коментіола і об'явитися перед ним неждано й негадано, утаємничить свої наміри. Лиш там, у лісі, і перед самою виправою скаже терханам: ідіть туди і вчиніть те. А вже як підуть (знов-таки утаємничено) послухи ромейські не встигнуть вийти з табору і попередити своїх. То без сумніву, то напевно.

Неабияк увірувавши, мабуть, у непогрішність своїх намірів, тішив уже себе сподіванкою: за цим разом не ромеї його, він заманить ромеїв у перевісище. А сталось таки супротивне: там, куди правив у сутені надвечір'я турми свої, стояв напоготові і ждав слушної миті легіон Каста.

Як сталося, що його ніхто не нагледів перед цим, про то якож и самоти сени не були коли цитати. На умиротвороні майбутнім норипочшіком і іому довірливо безпечні турми його посипалися хмари стріл. Несподіванка та зворохобила передніх, передні розвернули комоней (принаймні ті, хто міг ще розвернути) й не стали ждати, що скажуть привідці, погнали в зворотну путь. Чого, не всі і не одразу второпали. Тож створилося тлумисько, а тлумисько додало усім страху, а страх — бажання: рви з копита і втікай, доки не пізно. Тим паче, що звідтам, від лісу, чулись уже закличні сурми — сигнал комонним настигнути супостата і взяти на меч та сулицю.

Хто допитуватиметься в такій колотнечі, що робити. Втікали куди бачили. Одні — за привідцями, інші — всього лиш за тими, що мали перед собою простір і сподівалися: він порятує, коли скористаються темрявою і уникнуть погоні.

Серед всіх інших втікали й вірні, а поміж вірних — і він. Баян. Єдине, що встиг утямити: таких перестраханих годі утримати, а дати якийсь лад мусить. Не буде ладу — станеться ще гірше, ніж сталося. Ромеї нічого не роблять наполовину, вони коли вже замишляють щось, то замишляють з далеким прицілом. Турми ж бо пруть у супротивний бік, до супротивного лісу. Що коли й там — свої перевісища?

Із шкіри ліз, аби вихопитися наперед, те й робив, що повелівав вірним:

— Станьте на чолі турм і відверніть їх від лісу, якого прагнуть. Там — чергова пастка. Не в лісі — у полі наш рятунок.

Дійшов його клич-волання до турм чи турми й самі боялися тепер лісу, як вогню, і на клич зважили, і за тими, що вели перед, пішли. Ось тільки не долічився багатьох, коли розвиднилося. Розбіглися в страху перед ромеями по ближніх і дальніх полях, по ярах і улоговинах, лісах та перелісках. Це додало Баянові прикрощів, а прикрощі укупі з ганьбою, що зазнав через власну нетямковитість, і зовсім туманили розум.

— Як це могло статися? — гримав на вірних.

— Ніч була, привідцю. Чи могли бачити всіх і повелівати всім?

— Ви ніколи й нічого не бачите. Скачіть у всі кінці, як знаєте, так і дійте, а турми мають бути при мені. Усі й негайно! Не все утрачено. Я ще покажу їм, — кивав на ромоїв, — якни він, достсмсиний ратний виверт. Баяні захотіли перехитрити. А оце виділи? — показав нагая.

Що замислив, лише він знав. А щось замислив, коли похваляється. Бо похвальбу від нього рідко чули. Більше відмовчувався, та повелівав діяти, та пильнував, аби ті, що вволювали його волю і здійснювали замислене, чинили так, як замислив. Нині ж не пізнавали Баяна. І говорив більше, ніж будь-коли, і на місці не міг всидіти. Невже ганьба, що її зазнав двічі підряд, допікав так?

Турми збиралися довго, а все ж збиралися. І те вгомонило врешті-решт Баяна. Виїхав на пригірок, з якого відкривалася полишена за ночі далина, і пильно приглядався до неї. А по якімсь часі покликав до себе й вивідників.

— Скачіть туди, — показав нагаем в один кінець, — і туди, — показав у другий. — Вивідайте, хто стояв супроти нас у лісі, де є ті, що стояли, скільки їх. Пам'ятайте, маю знати достеменно.

Гнів ненадовго полишив його. Повернулися деякі з терханів — і знову возбуяв.

— Бевзі! — кричав. — Ні на кого покластися не можна. Скільки казав: шліть навсібіч вивідників, знайте, що діється довкруж!

Ті, що готували для кагана страви та дбали, аби був ситий у поході, хвалилися вірним:

— І про їжу забув Ясноликий.

— А ви нагадайте.

— Пробували. Жене від себе, слухати не хоче.

— Бо такого ще не бувало з нами, — пояснив хтось із свідків цієї розмови, — Жарти хіба, двічі підряд ромеї примушували тікати, куди очі дивляться. І кого, самого Ясноликого!

— Він не простить їм цього.

— А так, коли дійде до того, що візьме гору над ними, дорого поплатяться за цю ганьбу.

— Це все той, Коментіол. Треба було тоді ще взяти на цурку, як був із сольством.

А проте вивідники інше доповіли каганові: не Коментіол примусив його втікати вчорашнього надвечір'я — Каст, той самий, що погромив їхні турми при горі Ема й забрав полон.

— Скільки з ним когорт? Де стоять інші ромеї?

— Коментіол і Мартіп по другий бік ріки. Здається, як стояли, так і стоять.

— Мені не те доповідайте, що здається, а те, що є! — визвірився на вивідників. — Доста годувати здогадками, наївся уже!

Знову правилися ті, кому належало робити це, ближче до ромейського табору і вивідували, де ромеї, скільки ромвїв, що замишляють, користуючись тим, що авари стенулися. Аж поки не удостовірилися: Каст не повернувся до ромейського табору по другий бік ріки, усе ще перебуває тут і чи не збирається переслідувати його, кагана.

"Ось тут ми тебе й злапаємо, голубчику", — пообіцяв Баян і не без видимого вдоволення став повелівати терханам, кому засісти по один бік і стежити за переміщенням Каста, кому — по другий, кому вдавати а себе таких, що перепудилися, зіткнувшись із ромеями, і повертаються до Маркіанополя, під захист фортечних стін.

Умисел той, здається, прискорював бажане.