Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

А ось Данко правду каже: мав би не сам правитися з хутром до Том, а й його взяти з собою, аби згодом передоручити те діло; мав би не сам завертати на зворотній путі до кутригурів та вибирати комоней для дружини, а Велемудра послати. Чи такий уже й молод він, чи не впорався б?

Втішно матері. Втішне, бо правдиво мислять діти її, так, як сама того хоче, як вітець їхній хотів. А проте й сум закрадається до серця: ще один поривається за море. Чи не забагато се? Чи з неї мало Світозарка? Йой, світоньку! Зараз уже серце обливається кров'ю, не відаючи, де Світозар, що з ним? А як то буде, коли й Данко подасться за море, уподобає чужі краї та й гайнуватиме вік свій по чужих краях? Чи звикне до того і чи спроможна буде звикнути? Бігме, се й буде, мабуть, те, що укоротить їй, матері, віку, як укоротило свого часу Божейковій.

Доки була з дітьми, старалась не виказувати смутку. Пригощала їх (правдивіше, іншим веліла пригощати) і вдавала, що щаслива серед них, а від'їхали із Соколиної Вежі, знову відлежувала недуги свої й снувала невидиму нить материнської туги. А ще бідкалася раз у раз: чому се так? Щось погане чує її серце? Се Обида обсіла вже Його й стукається до нього?

"Боже, одведи і заступи! — молиться ревно. — Не дай повторити долю тієї, перед якою я завинила свого часу — дошо Бикемкової маслі. Чи ік моя ііровіша така велика і страшна, щоб карати мене її карою. Я ж не з злої волі відмовчувалась і літо, і друге, і третє. Я шукала Божейка і каралася не менше, ніж його мама!"

І побивалася, і плакала, і певна була: ее не так собі, щось негаразд із Світозарком. Материне серце не помиляється, чуючи біду дітей своїх.

Воно й справді не помилялося. Дуже ймовірно, що на долю княгині Миловиди не випало б ще одного, раз уже пережитого безліття, що той її смуток — син Світозарко — давно повернувся б в обводи рідної землі, і втішив би усіх своїм поверненням, а ще тим, що домігся свого — став вченим мужем, позначеним увагою самого імператора і двома титулами — ескулапа і стольника, дарованими по навчанні у школі вищих наук, коли б світла хввля вдоволення досягнутим не вознесла його аж надто високо, а вознісши, не одбила тями. Казали йому: пожди, десь у літі йтимуть до Тивері лодії а товарами, перекинеш кілька солід навікулярієві та й будеш вдома. Де там, слухати не захотів: кола то йтимуть лодії і чи йтимуть взагалі. Казали: неспокійно у фракійських горах та мізійських дохах, авари промишляють нечесними промислами, — нет, відмахнувся, чи аварам потрібний той, у кого вітер гуляв в кишенях. Придбав ва останні соліди огира а сідлом, перекинув через плечі гуслі та й подався скіфським трактом до Дунаю. Певен був: такому усі путі одкриті. Літо аараз, де став, там і попас огира, напоїв водою, а попас та напоїв — може правитись далі. Від ночівлі при березі озера або ріки до ночівлі і від перепочинку на узбіччі тракту до перепочинку. Про себе теж менш за все думав. Мав гуслі за плечима і голову на плечах, набиту дослівною обізнаністю з "Іліадою" та "Одіссеєю", а ще вищими науками, пізнаними за системою "тривіума" й "квадривіума". Одним прочитав щось на місці перепочинку — і удостоїться страв, іншим заспівав, граючи на гуслях, розтлумачить право чи напише скаргу — і знов удостоїться, ще інших вилікує травами, що везе до Тивері, чи іншими ліками, що їх радять отці медицини Гіппократ та Гален, — і теж не буде в обиді. Всього лиш бесагу має при собі та кілька книг у бесазі, а вага їхня така, що й визначити годі. Один Гіппократів збірник чого вартий. А "Іліада", а "Одіссея"? A "Corpus juris civitas"? Ге, такі не лише седмипю-дві, весь визначений богами вік можуть годувати. І не тільки його, Світозара з Тивері, — плод земний.

Перші кілька днів не думав про харч — були припаси у тій половині бесаги, що трималась на кінській спині ошуюю, наступні — перебивався то сим, то тим, аж поки не підвернулася нагода: їхав повз поле і натрапив на людську біду — необачні женці вразили свого собрата, да так, що кров цебеніла з рани. Нагледів те (галасували довкола язвленого при тракті) і не став допитуватися, що та як, зіскочив із огира, попрохав, аби дали щось перетяти ногу вище враженого місця, й тоді вже, як спинив більш-менш кровотечу, приклав подорожника й .пов'язав рану полотном, що подала йому жона язвленого,

Його обступили, стали питати, хто, звідки, чи не песку лап є?

— Ано, він, — осміхнувся.

— То лишайся, молодче, у нас, бодай на час. У полі, як видиш, жнива, люд знемагав під сонцем, а пособити немає кому.

Мабуть, не зголосився б, поїхав далі, та жона язвленого вчепилася в стремено і не відпустяла вже, доки не вблагала.

— Зглянься, молодче, — казала. — Зглянься і лишись. Хто пособить мужу моему без тебе? Помре ж. Вадять бог, що помре, коли покинеш.

Що скажеш такій? Ногу перетяв аж надто. Хто ослабить перегодом так, як належить? Мусив поступитися своїм, а вже як поступивсь, то залишився не на день і не иа два — доки не обійшов та не впорав усіх слабих у їхнім сельбищі.

Зате в путь випроводили як достойника. І їжі, ласощів усяких наклали стільки, що до самого Черна вистачило б, і напутнім словом не поскупилися.

— Неспокійно на путях нині, — сказали, — Будь обережний. На ніч ставай аавчасу і тільки в сельбищах, до людей хились. Спершу прислухайся, що казатимуть вони, а тоді вже думай, чи правитись і як правитись далі.

Зворушений був тим. Присяйбіг, ніби й не чужі се люди. Не знав би, що там, за Дунаєм, є ще рідніші, далебі, й не пішов би од них. Бо чого треба мужу, окрім прихистку та прихильності сердечної, жони та дітей? А тутки мав би їх. Всього седмицю побув, а бачить і знає: напевно мав би.

Спинив огира, оглянувся ще раз на сельбище і осміхнувся. Схаменися, молодче. Чи жоііа та прихисток — найбільша відрада? Невже не тямиш: пісня зманює тебе знадніш прихистку, мандрівка — солодше жони. Колись ценен був; не всидиш через иісшо-зиаду при мамі, тепер же, як окинув духовним зором світ та спізнав, що таке таїна непізнаного в світі, усидіти і поготів не зможеш.

Що ближче під'їздив до Мізійських долів, то пустельніше було на путях і тривожніше в сельбищах. Гаразд, коли траплялася ріка чи збігали з гір почайни. І огира поїв біля них, і сам утоляв спрагу. У сельбищах і люд рідко траплявся на очі, і до люду не міг достукатися: у всіх заперті ворота, всім байдуже до його волання подати поміч подорожньому. Про ночівлю й говорити годі.

— Що сталося? — підстеріг таки одного і притримав аа полу. — У сельбищі мор?

— Немає ще, та гряде такий. Авари неподалік, не сьогодні, то завтра будуть.

— То й що?

Фракієць обернувся, відходячи вже, і видивився на Світозара, гейби на того, що впав із неба.

— А те, що се іде погибель наша.

Не питав більше, правдивіше, не встиг запитати: той, кого затримав, був уже далеко. А хотілось знайти все-таки, чо перепуджені так? Невже там, попереду, супроти обрів, не стоять імператорські легіони?

Що ж робити йому, чужому серед чужих? Пошукати щире людське серце і упроситися на постій чи їхати і не зважати на обрів? Було б ліпше й безпечніше стати на постій, та до кого впроситься?

"Їхатиму, доки 'ідеться. Може, там, попереду, довірливіші трапляться люди", — понадіявся і рушив. А дарма: уже за селищем опинився віч-на-віч із воями при броні і в дивному, небаченому досі вбранні.

— Хто такий? — обступили й запитали погрозливо-суворо. — Звідки правишся? Куди правишся?

Догадався: се і є вони, обри. Ано, мають схоже на гунпське вбрання, заплетене у дві коси і звішене наперед волосся.

— Ескулап, — назвався так, як називають у Візантії тих, що бають люд. — А правлюсь на Анхіал, Томи. Люд знемагає там од немочі, язв, кликав прибути й стати в поміч.

— Підеш із нами.

Пізніше догадався: то були звідуни каганові. Бо водили та й водили його, рискаючи околіями, а привели таки до кагана.

Знову питали: хто, звідки, чи бачив поблизу ромейські когорти, а коли бачив, то де? Казав, як е: від самого Констаптипополя правиться, а ніде не видів воїв ромейських. В одному злукавив: не зізнався, що він ант, тримає путь за Дунай, у землю свою. Так погано начутий був від мами Миловиди, від усіх кревних і некревних про обрів, що не зважився назватися справжнім ім'ям і, хто відає, чи не вдруге штовхнув себе на згубну стезю: почувши, що полонений належить до тих, хто може порятувати життя людське, каган не став більше ані питатись, ані слухати.

— Серед язвлених учора воїв є терхан одної з найчільніших турм моїх. Піди і зціли його. Доки того не зробиш, далі не підеш. А не зробиш, взагалі можеш не піти.

Що мав робити? Такому не заперечиш. Такий не стерпить, коли скажеш накриво слово. Та й як може сказати його, коли посилають до язвленого? Він, Світозар, не хтось там — учений муж, що, окрім граматики, філософії, дидактики, вивчав і право, медицину, давав клятву Гіппократа — будь-де, будь-коли і будь-кому надавати медичну допомогу, нести мистецтво врачування в люд і бути корисним люду. Пішов від кагана мовчазний, дещо приголомшений отим "не зробиш, взагалі можеш не піти". А опинився серед язвлених, та глянув, скільки їх, як уми.рають вони від язв — і забув, що його кличе Тивер. Облачився в чисте вбрання, повелів, щоб принесли сувій полотна, поставили казани й кип'ятили воду в казанах, та й заходився врачувати. Спершу біля терхана, язвленого ігак дуже, що можна було й подивуватися, як ще тримається в його тілі життя, потім і біля всіх інших. Одним промивав рани й накладав пов'язки, іншим спершу різав тіло, добував із нього щиросерде загнану стрілу, а тоді вже тамував кров і теж накладав пов'язки та гримав на обрів, що допомагали йому, аби оберталися жвавіше, подавали те, подавали інше. Напевно, вразив їх своєю вправністю, а ще натхненною відданістю ділу, за яке взявся. Самі подивувалися з того, що бачили, і кагана встигли подивувати: спромігся полишити свій великоханський намет, прийти та глянути, як врачуе ромей біля язвлених.

Нічого не сказав тоді, аж згодом десь, як ескулап прийшов та нагадав: він вволив волю привідці — життя терхана, як і всіх язвлених, що з ним, поза небезпекою, — помовчав, приглядаючись до Світозара, і вже по мовчанню вирік своє повеління:

— Ти потрібний нам, молодче.