Повія - Мирний

яких на­го­во­рiв не по­нес­ли во­ни на го­ло­ви своїх во­ро­гiв? Тi мов­чали, не одк­ли­ка­ли­ся: страш­но бу­ло одк­ли­ка­ти­ся… Само­тою сто­яла їх бу­дiв­ля, збу­до­ва­на їх ру­ка­ми, i, здається, жда­ла тiльки ча­су, ко­ли її поч­нуть руй­ну­ва­ти: з усiх бо­кiв, з усiх сто­рiн об­ляг­ли її не­на­вис­ни­ки з со­ки­ра­ми, з ло­па­та­ми­, зас­ту­па­ми. Во­ни тiльки жда­ли на­ка­зу; од­но сло­во i - з не­покритих стiн зняв­ся б тiльки по­рох уго­ру, за­мiсть пiд­ва­л­ин - од­нi гли­бо­кi ями за­чор­нi­ли. Та на­зад тiль­ки ра­ки ла­зять. П'ятьшiсть ро­кiв бу­ду­ван­ня не про­па­ли да­ром; во­ни ка­за­ли, що ста­ра ха­та ста­ла i тiс­на, i нiк­чем­на; тре­ба но­вої - i ши­ро­кої, i яс­нi­шої. За­но­па­нi на неї пiдвалини­ гли­бо­ко у зем­лю, ви­ве­де­нi стi­ни ви­со­ко уго­ру, - тре­ба їх кiн­ча­ти, тре­ба до­ку­пи зво­ди­ти. По­лiз­ли в но­ву бу­дiв­лю й слi­пi, й кри­вi, й без­но­гi; по­лiз­ли й по­ча­ли клопотати­ся. По­за­би­ва­ли де­кiлька вi­кон, ве­ли­ку свiт­ли­цю пе­ре­би­ли пе­ре­го­род­ка­ми, на­ро­би­ли ок­ре­мих за­хис­тiв ле­геньких та: "На наш вiк ста­не", - втi­ша­ли се­бе - та не втi­ши­ли­ся.

Через пiв­ро­ку пiс­ля тої бу­рi по­лу­чи­ла­ся бу­ма­га: ста­ро­го стар­шо­го, де слу­жив Гриць, одс­тав­ля­ють, за­мiсть нього на­значено з сто­ли­цi… Хто вiн? Що во­но? Мо­ло­дий? Ста­рий?.. Всi зра­зу на­че до зем­лi при­рос­ли; неш­вид­ко за­го­мо­нi­ли: чи та­кий, чи не та­кий, а без пе­ре­мiн не обiй­деться; чи ста­рий, чи мо­ло­дий, а пе­ре­мi­ни бу­дуть. До ста­ро­го тiльки зруч­нi­ше прис­по­со­би­тись: аби був слух­ня­ний та покiрли­вий - та й жи­ви, як у бо­га за две­ри­ма. Iн­ший раз i по­лає ду­р­но - змов­чи: все га­разд бу­де. А мо­ло­дий - навпак­и: i не кри­чить, i не лає: все ти­хо та мир­но, а ди­вись - уже й ви­ки­н­ув на ву­ли­цю. Ста­рi зiт­ха­ли про се­бе, схо­ди­ли­ся, шу­шу­ка­ли, шко­ду­ва­ли за ста­рим стар­шим i, оха­ючи, дожида­ли­, ко­го бог пош­ле, Гриць пiд­няв го­ло­ву уго­ру: вiн сто­ро­ною чув, що стар­ший наз­на­чається з мо­ло­дих, i зажид­ав йо­го, як бо­га.

Аж ось i стар­ший по­явив­ся. Мо­ло­дий, ти­хий та обхiдча­стий; з кож­ним так лю­бенько роз­мов­ляє, ти­хенько випит­ує i все, як от­че­наш, знає… Ста­рi за­жу­ри­ли­ся, та й бу­ло чо­го: не­за­ба­ром їх по­ча­ли по­ло­ви­ни­ти. Ко­го з сто­ли­цi викли­кали­, ко­го з ту­теш­нiх роз­шу­ка­ли, i все то мо­ло­дi, без зас­луг. Пiш­ли дру­гi служ­бо­вi по­ряд­ки, iн­ше жит­тя заснувало­ся.

Проценко дих­нув всею своєю сла­бою груд­ни­ною. Йо­му лег­ко й слу­житься, й жи­веться: є в ко­го не тiльки про слу­ж­бу спи­та­ти, є з ким i об сто­ронньому по­ба­ла­ка­ти. До то­го i стар­ший не дер­жав се­бе геть одс­то­ронь, як ста­рий: час­то вiн при­сог­ла­шав мен­ших до се­бе по­гу­то­ри­ти. Зiй­дуться, по­го­мо­нять, - ди­вись - або що на кон пос­тав­лять на ко­ристь бi­до­ти, або му­зич­ний ве­чiр ут­нуть на жi­но­чу ос­вi­ту… Пiш­ло жит­тя ко­ро­мис­лом. Гриць шко­ду­вав, що за­не­ха­я­в охо­ту на скрип­цi гра­ти, а на ко­ну ста­ти бо­яв­ся, та не мав i та­ла­ну до то­го. Вiн на­пус­тив на се­бе сум; дивляч­ись на нього, по­ду­маєш: гiр­ке йо­му i те ва­ше свят­ку­ван­ня. На­чальство раз до­вi­да­ло­ся, чо­го вiн су­мує. Дру­гi за нього по­вiдали, що вiн му­че­ник. Вiн, як справж­нiй му­че­ник, мов­чав, не хо­тiв дi­ли­ти­ся нi з ким своїм ли­хом. То вiн мучен­ик? - спи­та­ло на­чальство так, бу­цiм ска­за­ло: то на­вi­що йо­го й дер­жа­ти? Усi ду­ма­ли: кi­нець Про­цен­ко­вi! Вiн сам млiв ду­шею бiльше, нiж пiд ту ли­ху за­вi­рю­ху, що за­че­пи­ла й йо­го. Прокльони на не­обач­них уже скла­да­ли­ся на йо­го ус­тах, як тут йо­го клик­ну­ло на­чальство. Нi жи­вий нi мерт­вий пi­шов вiн до нього.

- Вы хо­ти­те ехать на уезд?

Гриць од­ка­зав не сло­ва­ми, а зблiд­лим об­лич­чям та стух­лими очи­ма, що - ко­ли во­ля йо­го пре­вос­хо­ди­тельства.

- Хорошо, - ко­рот­ко i су­во­ро од­ка­за­ло на­чальство. - В NN отк­ры­ва­ет­ся мес­то. По­ез­жай­те!

На ра­до­щах об­лi­тав Гриць увесь го­род, усiх своїх знайо­мих. Од­ним вiн хва­лив­ся, як йо­го прий­ня­ло на­чальство, яке мiс­це да­ва­ло, як вiн од­ка­зу­вав­ся, а во­но про­ха­ло; дру­гим шеп­тав на ву­хо: се за на­шi бi­ди, за на­шi ли­ха ве­ли­кi. Не­да­ром ми пiдс­тав­ля­ли шиї пiд со­ки­ри. Не вмре на­ша ма­ти, не про­па­ла да­рем­но пра­ця.

На тре­тiй день Про­цен­ко виїхав з гу­бер­нiї з дум­кою нiко­ли не вер­та­ти­ся в се прок­ля­те мiс­то, що так йо­му да­лося взна­ки, що опо­ро­чи­ло йо­го доб­ре ймен­ня, що замiряло­ся на йо­го жит­тя мо­ло­де. Ве­се­лий вiн їхав на но­ве мiс­це та ба­ла­ку­чий. З воз­ни­ця­ми цi­лу до­ро­гу не вга­вав, ви­кав i чи­мало ди­ву­вав їх тим ви­кан­ням. Во­ни не зна­ли, що про ньо­го ду­ма­ти. "Се не на­ше щось, з да­ле­ко­го, вид­но, краю". I ма­ли дум­ку про­ко­ти­ти заїжджо­го ба­ри­на на сла­ву, та ста­ро­ста охо­лод­жу­вав: не ду­же лиш гна­ти­меш ко­ней: невелика­ ця­ця їде - знаємо ми сих безш­танькiв!

У го­ро­дi NN по­явив­ся Про­цен­ко зов­сiм iн­шим чо­ло­вi­ком. Ве­се­лий та го­вiр­кий, вiн смi­ло за­во­див роз­мо­ву з кож­ним стрiч­ним i по­пе­рiч­ним, нас­мi­ху­вав­ся над по­вi­то­вим байди­куванням, над по­ряд­ка­ми го­родсько­го жит­тя, над громад­янським без­лад­дям. Вiн, здається, все знав, все пе­ре­жив, пе­ре­ду­мав i став ви­ще вiд то­го, що ба­чив, не гнушаю­чись, прав­да, i не гор­ду­ючи ним. Чи стрi­вав­ся вiн з прос­тим чо­ловiком на ву­ли­цi - за­мов­ляв до йо­го йо­го мо­вою, ви­кав, йшов ря­дом, не бо­ячись огуд­ки; чи з своїм бра­том слу­ж­бов­им, - ди­вив­ся тiльки на те, чи то мо­ло­дий хло­пець ще, чи по­жив­ший батько, - за­во­див смi­ло пiд­хо­жу рiч: мо­ло­до­му роз­по­вi­дав бре­хеньки, то­чив ля­си, ста­ро­го - при­вертав до се­бе роз­суд­ли­вою мо­вою про жит­тя i, мов ненавм­исно, ввер­тав у роз­мо­ву чу­жес­то­рон­не слiв­це, щоб то­го зди­ву­ва­ти. I вiн справ­дi ди­ву­вав усiх. "От смi­лий, от та­ла­но­ви­тий", - ду­ма­ли мо­ло­дi па­ни­чi i завж­ди з ве­ли­кою охо­тою за­во­ди­ли з ним роз­мо­ву. "Го­ло­ва, - про­тя­гом хва­лили ста­рi ба­ть­ки, - пос­лу­хай йо­го - не нас­лу­хаєшся. I все то не по вер­хах ска­че, а ро­зум­ним сло­вом гли­бо­ко гвоз­дить. Да­ле­ко та­кий пi­де - не здо­же­неш, не ви­пе­ре­диш". По­мiж па­нян­ка­ми не бу­ло нi­ко­го за йо­го. Хо­ро­ше об­лич­чя, люб'язна роз­мо­ва, пе­ре­ви­та жар­та­ми, хист до тан­цiв - все се бу­ло за нього, все слу­гу­ва­ло йо­му на ко­ристь. Прав­да, пе­ред ни­ми вiн тiльки раз по­явив­ся у своїй бой­овiй зброї, i кож­на по­ду­ма­ла: "Се той, що йо­го жа­да­ла ду­ша моя". По­тiм вiн звер­нув на­бiк; не ли­чить сто­яти пря­мо: сон­це нi­ко­ли не спа­да на зем­лю, а скiльки до нього мо­ляться лю­дей на свi­тi!.. Вiн не то щоб їх об­ми­нав, а по­мiж ни­ми на­пус­кав на се­бе сум, скар­жив­ся на нуд­не жит­тя, гост­ро роз­би­рав їх iг­ри та за­бав­ки, нас­мi­хав­ся над їх за­мi­ра­ми. Йо­го бо­яли­ся й жа­лi­ли; бо­яли­ся йо­го гост­рої мо­ви, жа­лi­ли крас­ної вро­ди, що так ра­но до­вi­да­ла­ся яко­гось ли­ха. Хто зак­ло­по­тав йо­го мо­ло­ду го­ло­ву? Хто ура­зив йо­го га­ря­че сер­це?.. Не­ма кiн­ця-краю таємним до­гад­кам i ще