Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Усі розуміли, що це нова пісня, на Україні ще нечувана. Олексій не зводив очей з гетьмана і пізнав відразу, що й пісню й музику гетьман оце саме компонує.
Як гетьман скінчив, старий Серпанка каже:
— Оце доля нашої України змальована... Усіх наляг важкий смуток на душу.
Гетьман, уже підхмелений медом, ударив кулаком у стіл і гукнув:
— Годі нам сумувати! Ануте, бандуристи, заграйте веселого, щоб аж жижки задрижали.
Хата ходором ходила від радості, співу та гульні до пізньої ночі.
Гетьмана підвели під руки до карети...
ВЕЛИКЕ СВЯТО, ЧИ БУДЕ ЩЕ КОЛИ ТАКЕ?
По київських церквах дзвонять дзвони, велике свято звіщають. Кияни знали, що гетьман Богдан Хмельницький приїде у Київ. Не було людини, щоб не бажала побачити навіч великого гетьмана. Такої врочистості не було тут від княжих часів. Бо Київ ніколи по тім не був свобідний від наїзників, що ним споконвіку запанували. А хоч вони тут не мали такої сміливості, не показували такої нахабності, як деінде, то все ж таки столиця України оставала під чужою ворожою владою.
По київських церквах гудять дзвони. Звіщають воскресения з мертвих на довгі літа завойованої України. Тепер нема тут ні пана, ні жида, ні ксьондза, нема зненавидженої народом унії, нема латинського духу. Благочестя торжествує, радісний день, воскресения волі.
По київських церквах гудять дзвони, а все, що живе й може ходити, прибирається святочно на повітання того, що довершив такого великого діла...
Були й перед тим славні гетьмани, та не доказали того, чого доконав Хмельницький. Вони або гинули у нерівній боротьбі, гинули на полі слави або й в неволі на муках, або служили й вмирали на службі Польщі та для інтересів. Були народні зриви, клалися покотом, мов скошена трава, лицарські голови за свободу рідного краю, та все надармо...
Не надармо!
З тої пролитої крові виростали нові борці, нові месники за важку кривду.
Не вдалося перший та десятий раз, то повелось одинадцятий...
І ось ті горді магнати, що під Кумёйками гребли останки козацької волі, що закріпостили український народ, повтікали геть поза межі України.
По всіх церквах дзвонять дзвони... Київ дожидає ще одного знаку: коли заревуть гармати, тоді усе вийде назустріч великому гетьманові-спасителеві.
Хто ж у таку днину не радів би?
Та ось рознісся повсюди умовлений знак. Задрижало повітря від звуку сотні козацьких гармат. Його' голос задзвонив по вікнах і понісся далеко по замерзлому Дніпрі-Славутиці...
Ревуть гармати. То не ворог підступає під мури матері руських городів, то Богдан Хмельницький в'їжджає у її ворота.
Повиходив народ із своїх домівок. Усі спішили на вулиці, кудою має їхати він.
А той "він", що тепер на устах усіх,— то слава України, то той, що дебелою головою підніс увесь народ до боротьби з споконвічним ворогом-нахабником, розгромив його і прогнав далеко, а тепер вертає, щоб прийняти заслужену подяку від столиці України за виборену свободу.
Народ хвилюється, наче морські хвилі, пливе з усіх сторін до Ярославових воріт.
По вулицях походжають городські міліціянти та за порядком зорять.
То не ті панські гайдуки, що канчуком та палицею до товпи промовляли. То свої люди. Одно поважне слово вистане, щоб народ послухав і робив так, як наказано.
По обох боках вулиці стоять дві густі живі стіни. Середина свобідна, чиста, мов віником промів. Ніхто поза цей живий кордон не наважиться переступити, бо тамтуди переїде гетьман.
Усі вікна повідчинені, мов весною, усюди повно голів з сяючими від радості лицями.
Нарешті від Ярославових воріт доходить могутній гул, мережаний грімкими окликами: "Слава!"
Усі. серця забилися живіше: ось-ось побачать його.
Гул та оклики зближаються. Тепер чути гетьманську музику бандуристів. Із-за вугла вулиці виїжджають на баских конях музики. Кожен пустив коневі поводи, а обіруч орудує своїм струментом. Коні йдуть в порядку, вони відчувають музику й перебирають ногами, начеб танцювали.
За ними марширують сотні запорозьких піхотинців. Аж то хлопці! Один в одного, мов вибирана пшениця. На них нові добрі кожухи та смушкові шапки з червоними шликами. На плечах мушкети. Марширують рівно, аж земля дудонить.
Та ось і він. На білому коні їде. На ньому червоний жупан, зверху багата кирея, підшита соболевим кожухом. На голові шапка з чаплиним пером, в руках золотом кована та дорогим камінням прикрашена булава.
Його улюблений білий кінь розуміє, яку важну особу несе на собі, він чує, що очі всіх звернені тепер на його пана. Гордо зігнув лебедину шию, гризе вудило й високо підносить ноги.
— Слава гетьманові України, слава батькові Хмельницькому! — кричить товпа і приглушує і музику, і гул народу. А ті оклики йдуть далі і далі і супроводжують гетьмана у цьому тріумфальному поході.
Ліворуч гетьмана на баскому коні гетьманич Тиміш, гордість гетьмана-батька, велика надія українського народу.
Над головою гетьмана нахилені на довгих списах бунчуки.
За гетьманом їдуть його полковники: обозний Чорнота, Богун, Джеджалій, Головацький і багато інших старшин. Видці показують собі на них і пояснюють собі, хто це.
Затим їдуть кіннотники. Це теж запорожці, вишколені в важких боях.
І знову марширує військо. Із соток грудей гримить пісня:
Розлилися круті бережечки, гей-гей, по дорозі,
Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі,
Гей ви, хлопці, ви добрі молодці, гей-гей, не журіться,
Посідлайте коні воронії, гей-гей, садовіться.
Та поїдем у чистее поле, гей-гей, у Варшаву,
Да наберем червоної китайки, гей-гей, на славу,
Гей, щоб наша червона китайка, гей-гей, не злиняла,
Та щоб наша козацька слава, гей-гей, не пропала,
Гей, щоб наша червона китайка, гей-гей, червоніла,
А щоб наша козацька слава, гей-гей, не змарніла!
Гей, у лузі червона калина, гей-гей, похилилася,
Чогось наша славна Україна, гей-гей, засмутилася?
А ми тую червону калину, гей-гей, піднімемо,
А ми ж свою славну Україну, гей-гей, да розвеселимо!
Народ підхоплює пісню, співають всі, чути дзвінкі жіночі голоси.
У цій пісні зливається українське військо й український народ в одно велику могутнє, в одну живу душу.
Як перейшла послідня сотня, увесь народ, що стояв по боках зіллявся в одно й рушив походом за військом. Від краю до краю одно*море голів.
Нараз похід зупинився на Софійській площі.
Перед собором стоїть сивоголовий митрополит з почтом духовенства. Це той самий Сильвестр Косів, що ще не так давно придержував гетьмана за руку, відмовляв від великого діла. Тепер величає його, називає месією українського народу... Гетьман з відкритою головою вислухав промови, а далі зліз з коня, підступив до владики, поцілував хрест, прийняв від старого ктитора хліб-сіль і передав старшині.
Позлазили з коней усі і пішли з гетьманом за владикою і духовенством у церкву.
Владика заспівав: "Тебе Бога хвалим!.." Спів підхопив хор, а за ним і всі люди, співала ціла церква.
Гетьман хрестився і цілував ікону на тетраподі, підійшов до царських воріт і тут став навколішках, а далі поклався хрестом і гаряче молився, поки не проспівали цілої пісні святого Амвросія.
Владика став правити молебень. Гетьман був дуже зворушений... а потім відразу посумнів. В його голові перебігла одна думка по одній блискавкою. Нагадалась історія одного не цілого року. Стільки змін... такого великого діла доконав... чи це справді діло його рук, чи Боже чудо? Та на цьому не кінець... Його обняв жах, чи це велике діло устоїть перед дальшими ударами долі. А ті удари наступатимуть непримінно один по одному.
По молебні супроводжав його владика знову до порога собору й тут знову поблагословив святим хрестом.
Посідали на коні і поїхали далі.
У Києві ще одна твердиня, гордість українського народу... Це Могилянська академія. Під неї клав основи славний попередник на гетьманстві Петро Сагайдачний враз з своїми приятелями, що гуртувалися довкола печерського архімандрита Плетенецького. Будівлю викінчив незабутньої пам'яті митрополит Петро Могила.
Було б гріхом у такий врочистий день не навідатися сюди, не поклонитись їй, не згадати тих славних будівничих, котрих хоч уже нема між живими, то осталось їх славне діло, що свідкує за ними перед світом.
Хай їх душі з того світу радіють сьогодні враз із живими...
Ректор напереді вчительського збору вітав гетьмана вченою промовою. За ним виступив спудей з латинським віршем, за ним другий з українським... Тепер бурсацький хор співав по нотам кантату. Усе те скомпоновано в честь гетьмана... Врочистість кінчав спудей з найвищого року промовою...
Врочистий в'їзд скінчився. Гетьман поїхав на свою Квартиру.
Та важкі думки його не покидали. Велич доконаного діла пригнічувала його душу важкою скелею. Тепер він на вершку слави і вдачі. Ох! Якби не довелося з того вершка впасти... Чи поведеться перевести вимріяний план?
Він прогнав ворогів, та не довелося вибрати короля-са-модержця, котрий мав би силушляхт приборкати і взяти за чуба.
Шляхта знову прийде до сили. Відростуть тій гідрі нові голови, замість відрубаної.
Налетить чорним гайворонням на українську землю здобувати втрачений рай...
Знову настануть криваві дні, боротьба на життя і смерть. З одного боку, пажерлива ненаситна шляхта з забезпеченими у Польщі плечима, з другого боку, доведений до одчаю український народ у хатині без стін, в оселі неогородженій, оточений хижаками, ласими на його природні багатства...
Цей урочистий в'їзд начеб пробудив гетьмана з чарівного казкового сну до важкої дійсності.
А в Чигирині він не відчував такого гніту, почував себе там свобіднішим та безпечнішим. Вирішив "собі чимшвидше вертати у Чигирин.
Того самого дня надвечір гетьман переодягся у свою буденну одежу, накинув кирею та лиш у товаристві свого вірного чури Степана пішов у Печерську лавру шукати розради у столітнього ченця Ісаії.
Його пропустили у келію. Старець нездужав і лежав у постелі.
Гетьман підступив до нього й поцілував з пошаною в руку, не говорячи ні слова.
— Так це ти, Богдане? Не забув старого друга і прийшов навідати... Спасибі, сину, Боже тебе благослови! Моя стареча неміч не дозволила мені вийти тебе повітати, тебе — "повелителя України... Ох! Як я бажав собі цього дня дожити, коли Україна стане вольною'. Господи! Тобі дяка, що мої бажання сповнились...
