Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Тож зараз другого дня по тім поїхав з Тимошем у Суботів, де жила гетьманша. Провірював роботу своїх повірених, заглядав у кожен куток, видавав накази. Багато часу забрало упорядкування скарбу. Усе треба було перерахувати й завести у список. Гетьман розумів добре, що без грошей нічого не докаже.
А коли все привів до ладу, став їздити по чигиринських лісах та нетрях, робив засіки, копав вовчі ями, копав рови і ставив вали, незважаючи на зимову пору. На, кожен випадок хотів мати тут певний захист для себе, нездобуте місце.
Тим часом полковники їздили по Україні і приєднували руську шляхту до козацької справи. За тим особливо побивалися Кречовський і Виговський, бо вони мали найбільше знайомих між шляхтою.
Перед Богоявлениям 1649 р. стали полковники з'їзди-тись у Чигирин.
Не був тепер без діла і Корніенко. Під неприявність Виговського він мусив вести канцелярію.
— Знаю, сину, що тобі було б любіше при Катрусі, як серед вонючих канцелярійних паперів, та годі. Працюю я, то й усі мусять працювати для України.
— Я це розумію, батьку, й тому стаю охоче до праці. А було тої праці доволі. Заледве оставало часу на
короткий відпочинок.
Гетьман скликав старшин на раду. Прийшли "всі за виїмком Кривоноса, котрий нездужав від рани.
— Коли ми покінчили таке велике діло, то треба нам його завершити й обняти владу в столиці України. Треба показати світові, що ми, а не хто другий, там панами.
На те Виговський:
Це необхідно. Треба нам. в'їхати у столицю, золотоверхий Київ, врочисто.Це буде символ нашої влади над Україною.
Символ, кажеш, пане Виговський,— говорив Чорнота і подивився скоса на Виговського,— символ добрий в церкві, добрий там, де нічого більше не можна зробити. У мене символ — то добра гостра шабля та кріпкий кулак. Шаблею, а не символом відрубаю ворогові руку, коли на моє посягне. Як пани нас знову завоюють, то й символ нам не поможе. їдьмо у Київ мерщій так, як стоїмо, і робім діло далі, приготовляймося до нового бою зараз з весною, поки ворог не отямився з розгрому і не зібрав нових сил.
Тепер не можна нічого зачинати, жодних кроків,— каже Виговський,— коли ми на мирову стали...
Ти так справді думаєш? — каже Богун.— Блаженні віруючі... А я кажу, що поки не розіб'ємо вщент Польщі, не вигубимо короленят, не матимемо ніколи спокою. Про яку тут мирову говорити? Ми заключили мир, та з ким? Зі Львовом? З паном Замойським? Та той мир нікого не обов'язує. От лиш ми рушили з-під Замостя, а якийсь пан Якуб Роговський на власну руку напав на частину полку Калини й розбив її вщент. Тепер маю певні вісті, що князь Радзивілл недобре проти нас замишляє і Мозир від нас відбити хоче... От вам пожиток з наших мирових договорів! Миримося з одним короленям, а десять на нас повстане.
Говорім, що хочемо, та я все говоритиму, що ти зле зробив, пане гетьмане, що не послухав нас,— каже Чорнота.— Не треба було цяцькатись, а перейти Польщу, винищити шляхту, перевести у Варшаві вибір короля без пактів і без присяги на пакта. Тоді б уся Польща мусила присягати своєму королеві на вірність і підданство, а не навпаки... А був між військом великий запал і завзяття. Треба було взяти Львів і зробити з нього другу столицю, а не втрачати сили на Замостя. Така цяпка, як Замостя, на великому просторі була б не могла перепинити дальшої війни, не була б нас перепинила у поході на Варшаву. Другий раз такий сприятливий момент не трапиться певно.
Ти помиляєшся, пане обозний,— каже гетьман,— у своїх міркуваннях. Ось я зараз прочитаю вам листа, якого я дістав від нововибраного короля Яна Казимира: "Починаючи наше панування, ми по давньому звичаю послали вам, як старшому козацького, вірного нам Війська Запорозького, булаву і коругву і обіцяємо вам вернути давні ваші права і вольності козацькі. Щодо тої війни, яка розпочалась і ще ведеться, то ми й самі бачимо й погоджуємось з вами, що повстала вона через ті причини, про які говорите у вашому листі, а Запорозьке Військо у тому не винувате. Ви бажаєте, щоб Запорозьке Військо булсчпише під моєю королівського владою, незалежне "і від панів українних, ні від старостів. На таке саме і наша воля, і, зрозумівши від ваших послів справедливе ваше бажання, ми хочемо виконати нашу волю через наших комісарів як можна найкраще. Щодо унії, ми теж бажаємо вволити вашу волю як слід. А від вас жадаємо, щоб ви, бачачи нашу королівську ласку до вас і готовність поладнати усе по вашому бажанню нашою королівською владою, розпустили негайно татар і поспільство, вернули до своїх домівок та припинили дальше спустошення нашого королівства. Сподівайтесь наших комісарів. Підписано власною рукою".
За час того читання Чорнота нетерпеливився й шарпав свого довгого вуса з досади, а Богун не міг всидіти на місці й ходив по кімнаті. Нарешті каже Богун:
— Хитро написане, нічого казати. Та хіба молодий горобчик на таку полову візьметься. Хай би було підписано, і власною ногою, не то рукою, то воно нічого не дає. Король обіцяє свою ласку. Тих ласк нам понадавали цілу копицю, а жодна не вийшла нам на здоров'я. Обіцяє нам привернути наші загарбані панами права, але вже тоді, як ми їх нашою кров'ю здобули. Признає нам рацію у наших жалобах, а боїться магнатів, не скаже нам, що пани нас кривдили. Обіцяє нам прислати комісарів, а скільки вже їх у нас було, та нам від того не полегшало. За унією теж говорить так легенько, що нічого не розбереш. Те все — то обіцянки, цяцьки, якими дурили нас усе. Королівська ласка, як ми мали сотні раз нагоду переконатись, то піна на воді. Яку король має силу, щоб свою ласку перевести в діло? То слова божевільного, якому привиджується, що він можновладець, а польський король — то невільник, спутаний по руках і ногах пактами на користь панів. Це письмо обмірковане на те, щоб нас приспати, а тим часом зібрати військо й прогнати нас туди, де перець не росте... Гетьмане! Я тобі щирий приятель, а за Україну я моє життя віддам, та ти йдеш по фальшивій дорозі. Даєш себе дурити медовими словами. Хай я зараз у пекло западусь, коли не правду говорю: не може між нами бути миру, поки ми не відріжемося від Польщі раз на все. Твої плани, пане гетьмане: стояти при Польщі з сильним королем-самодержцем — це нездійснима мрія, привид. Ти того не доконаєш. Через ці мрії ми багато проґавили. Не поступаймо другий раз на таку дорогу. Війна не скінчена. З весною буде, напевне, новий танець. Не зупиняймося серед дороги, бо пропадемо й грядущі покоління проклянуть нас, що ми їх волю самохіть запропастили...
Промова Богуна зробила на всіх велике враження. Гетьман шарпав вуси з досади. Йому теж дісталось, бо його порівняли з горобчиком, що на полову дається піймати. Таж він, прочитавши королівський лист, зразу аж просльозився з зворушення. Він не міг розстатися з ідеєю злуки з Польщею під сильним королем. Та небезпечно було ставати проти Богуна. Це був найкращий лицар у козацькому війську. Розумний і гарний полководець, відважний на все, мов лев, а чистий, мов сльози, poro ціллю була свобода й добро рідного краю. Ціле військо пішло б за ним у саме пекло.
— Як же з Києвом буде? — питає гетьман.
У Київ поїдемо врочисто, величаво,— каже Богун.— Я не погоджуся з товаришем Чорнотою, щоб ми без того у Київ їхали. Тут не розходиться про сам символ...Але годі знову гетьманові України по таких побідах закрастись у столицю задніми дверми... Ми там засядемо кріп-кою ногою.
А я не гадаю там сидіти,— каже гетьман.— На мою столицю обираю собі Чигирин. Тут безпечніше.
А що ж тобі, гетьмане, у Києві загрожує? — питає Чорнота.
Смерть, коли хочеш знати. І я панам не вірю ні раз. Вони не завагаються перед нічим, щоб мене згладити зі світу. Маю певні вісті, що вже наложенр..на мою голову велику нагороду. Король ласкаві листи пише, а пани своє міркують. Повисилали на мене заплачених розбишак, як тоді, коли мене мій друг Кречовський остеріг, або під Пилявцями. Чи можна у такому муравлиську, як Київ, оберегтись? А тут знаються усі і чужого зараз занюшать, а чигиринці мене не зрадять. Я й того не певний, чи пани не поставлять проти мене іншого гетьмана, а знайдуться й такі шибайголови, що за гроші пристануть до них. Я не хочу, щоб таке заскочило мене у Києві, а коли б я мусив з Києва втікати, то це пошкодило б нашій справі.
Врочистий в'їзд до Києва назначено на половину січня 1649.
Тим часом на Україні заводилися козацькі порядки, основи нового ладу. Україна була болючо зруйнована, бо народний гнів не міг здержатися від нищення майна колишніх своїх гнобителів. Чернь метилася на панах, а ця помста виливалась у потоках кривавих та пожарах панського добра. Це все хотів гетьман спинити, та на місце руїни завести нову тривку будівлю спокійної праці й пошани до чужого.
Шляхти не стало. Одні згинули під ножами розлючених месників, другі повтікали у Польщу. Навіть українській православній шляхті дісталось, якщо вона хиталась серед нових обставин і не пристала відразу до козаків, не покозачилась.
Гетьман усе те бачив і заходився покласти всьому тому край. Та він знав і те, що через це прийде до сутички з його "правою рукою" — з черню. Вона розуміла волю на свій лад: робити кожному, що йому завгодно, а хто схоче завести лад і покласти безладдю край, той стане противником волі. Знав це гетьман добре і знав, хто черні піде на підмогу. Гетьманська влада не сягала на Запорозьку Січ. Там знайде захист невдоволена маса і звідти насуне нова хуртовина на Україну. Бо тут стрічалися на соціальнім грунті два ворожі собі світи. Гетьман хотів зробити з України хліборобський продуктивний край. Отож треба було чим більше викорчувати ліс, заорати землю, забирати степ. А на тому степу, у тих пралісах сиділо молоде енергійне низове товариство. Воно жило з війни, з грабіжництва турків та татар, з випасу худоби, з риболовлі. Хліборобська Україна мусила залазити щораз далі в степ, поза низову межу.
Отож треба добути вплив на низовців, треба їх переконати, що з такого побуту з дня на день користі не буде. Треба на Запорожжю поставити своїх певних людей.
А до того всього треба освіти. Гетьман знав, що українці бажали собі її, горнулися до неї. Треба заводити школи, і в цьому він не стріне перешкоди. Навпаки, коли уряд не буде того руху зупиняти, як це діялося досі під польською владою, то громадяни самі дадуть собі з тим раду.
Православна церква була у великому занепаді.
