Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Не було тямущого освіченого нижчого духовенства. Латинство й унія багато їй нашкодили. Перший повстанчий розгін ці дві перешкоди зовсім зломив. Костьоли, кляштори поруйновані. Духовенство як латинське, так і уніатське вибите, хто не вспів утекти або навернутися до благочестя. Та звідки взяти стільки нижчого духовенства, щоб пороблені десятками літ прірви заставити? Це мусить зробити Моги-лянська академія.

А чим задовольнити чернь?

Для неї поки що треба людяного поведення з нею, охорони перед визиском, треба дати народові землю так, щоб він міг назвати її своєю. Інша земля буде козацькою. Наділиться нею козацьку старшину, та не тому, що вона старшина, не за заслуги для України, а на те, щоб ця старшина сповняла службу для України, поносила всі державні повинності. А народ, коли буде працювати на лані та сповняти повинності, то не на панів, не для старшин, а на користь держави. Це буде перший крок до піднесення простонароддя до людської гідності, до> піднесення почуття обов'язку громадянського. А з селян той лише дістане землю на власність, хто у визвольній війні заслужив й піднісся до козацького стану. Давати землю неробам, грабіжникам було б обидою і кривдою для тих, що справді для отчизни прислужились.

Такий план громадянського устрою на вольній Україні обдумав собі гетьман, а тепер треба було усе перевести в життя. Над тим гетьман все думав. Заставали його не раз у його кімнатці такого задуманого, що не пам'ятав про Божий світ, не чув, що до нього говорили, не знав, де він є. Шукав людей, помічників, однодумців.

У військових ділах він їх знайшов щасливо, та йому треба було тямущих людей і в адміністрації. До того треба було приєднати колишніх польських урядовців.

У гетьмана був великий хист у виборі людей. Досі не мав причини каятись, що зробив лихий вибір. Умів заглянути в душу людини, з котрою стрінувся, до самого дна. До того він умів ще віднайти хист у другого, до чого він здався і на якому місці його поставити треба.

Багато надіявся з свого побуту у Києві. Там до нього зголосяться люди, яких1 він ще не знав. Хоч на Україні буцімто вибито та прогнано ляхів, та він знав, що їх там ще багато є похованих у монастирях і вони, певно, зголосяться, коли їм буде запевнена безпечність та коли добудуть хліба, то й служитимуть Україні...

Побоювання гетьмана, про які говорив старшині, незадовго потім, як приїхав у Чигирин, справдились. Гетьман мав таку вдачу, що наперед передбачав усі перешкоди, всяку небезпеку, яка лиш що зароджувалась.

Якось незадовго по його приїзді у Чигирин зголосився у нього на замку отаман міліції Максим Онацький. Він домагався конечно говорити з гетьманом у важному ділі;

Як станув перед гетьманом, ніхто б не пізнав у ньому колишнього старостинського гайдука. Викохав довгого козацького вуса і запустив на голові здоровенного чуба, котрого по-козацькому звичаю обмотав за вухо. А вже по вбранню, то справдішній запорожець, аж любо глянуть. Коли б гетьмана не упередили, що то Онацький, то був би в ньому не пізнав колишнього спасителя з старостинської тюрми.

Чолом б'ю вашій ясновельможності! — гукнув від порога і вклонився у пояс.

Здоров будь, мій друже, пане отамане,— каже ввічливо гетьман, простягаючи йому руку на привітання.— Сідати просимо, та розказуй, з яким ділом приходиш.

Розказуватиму коротко, по-військовому, бо знаю, що ваша милість і без того діла доволі. Діло було б погане, коли б ми його не перепинили.

Цікавий послухать.

Зараз по приїзді вашої милості у наш город помітили мої люди якихось нетутешніх гостей. Вони купцями прикидались. Я зараз приказав за ними зорити. Станули квартирою у купця-вихреста з жидів Мазуровича, колишнього Шльомка Мазуровича. Та ті купці якось ні трохи купецтвом не турбувались, бо ні купували, ні продавали, а все швендяли по городу і все про пана гетьмана розпитували, де живе, що робить, куди ходить? Тоді я наслав на них свого проворного чоловіка шпигувати. Він Стрічався з ними частенько та все показував із себе невдоволеного з теперішніх гетьманських порядків, жалував за панами і бажав собі їх повороту. А тим гультяям таких було треба. Отож запросили його до себе, дали гроші та ще пообіцяли. До якого діла еони його наймали, не говорили-зразу, аж згодом, коли Кдндратенко (він так називається) придбав їм таких самих, як він, моїх підвладних невдоволенців. Тоді й пояснили їм, в чому діло. А діло було в тому, щоб гетьмана справити із світа. Мало це статися тоді, коли ваша ясновельможність виходитиме в неділю з церкви. Гультяї переодягнуться за козаків і стануть у притворі, а коли пан гетьман упаде під ножами, тоді мої люди як городські міліціянти мали їм помогти до втечі. За цю поміч обіцяли великі гроші, з котрих половину дали зараз, а другу половину оставили у того Мазуровича. Мої люди заманили їх у засідку й тут поклали тим поганим затіям край.

Що з ними сталося?

Ще нічого. Сидять поки що у знайомому нам оби-двом льоху й ждуть заслуженої кари. Усе сталося так потихоньки, що в городі ніхто про це не знає. Я взяв їх на допит. Зразу нічого не хотіли сказати, та я знайшов на них спосіб — і все виспівали, мов солов'ї. їх післали пани з Польщі й дали гроші... Та ще одно трохи не забув... Знайдено при них позашивані в одежі папірчики. Годі розібрати, що воно, бо мова не наша... Ось я їх приніс і передаю в безпечні руки.

Він добув з калитки кілька папірчиків і поклав перед гетьманом.

— Спасибі тобі, пане отамане, за твою вірну службу... Не забув я тобі того, що мені життя врятував, не забуду й цеї прислуги. Роздивимось. Пам'ятай, що не треба їх мучити більше, аж суд своє слово скаже. Давати їм добре їсти, щоб не околіли, і пильнувати, щоб не втекли... А що з тим Мазуровичем?

— Він теж сидить, раз тому, що й він був у цій змові, а друге, що небезпечно було лишати його на волі. То дуже проворна жидівська голова й міг би їм помогти.

— А других таких не знайдеться в городі?

— Мені здається, що ні. Але порадно було б із судом поспішити.

Як Онацький вийшов, гетьман став переглядати папірчики. То були писані по-латині легітимації для гультяїв до польської влади, щоб їм кожен давав у всьому помічну РУку.

Гетьман післав зараз за генеральним суддею:

— Маєш тут, пане суддьо, документики. За решту розпитай отамана міліції Онацького і роби діло швидко.

Яке діло?

Мене не питай, гидко мені про це говорити.

До того, що розслідив Онацький, викрило слідство ще, що гроші, які дано гультяям, дав князь Вишневецький. їх присудили на кіл настромити.

Гетьман наказав одного з винуватців жеребом освобо-дитида лиш палець йому відрубано. Через нього написав гетьман листа до Вишневенького, подібного як з-під Пи-лявців. Крім того, велів зладити відписи з протоколів, котрими мав тицьнути під ніс комісарам королівським, коли у нього являться.

Коли засуджених вепи на страчення, то чигиринці мало їх не відбили, щоб над ними зробити самосуд. Усі були страшно роз'ярені. їм здавалось, що смерть на колі, то ще замала кара. Усю рідню Мазуровича перебили, а його домівку розкинули до тла. Який би то був сором для Чигирина, коли б зрадники убили гетьмана таки посеред них.

> Зближався час в'їзду гетьмана до Києва. Поз'їздилася уся старшина козацького війська.

При тім усім гетьман тямив, що Олексієві пильно, 'бо хлопець нетерпеливився, аж мінився на лиці, а серед такої праці не смів гетьманові нагадувати. Аж гетьман сам заговорив:

— Позавтра сватаю тебе, Олексію. Ти там живеш тепер, а тобі треба перенестися до мене на замок. Не пристоїть тобі мовби якому бездомному сватати дівчину, живучи на хлібі старих. Раніше не можна було цього зробити, як сам здоров знаєш. Тепер засватаємо, а по повороті з Києва неп ремінно відгуляємо весілля. Пам ятай, що я тобі батька заступаю, бо ти мій похресник. Не цураюся тебе, бо ти гарний чоловік та й мені щирий. Нагадую тобі, щоб ти гарно одягнувся та не зробив сорому. Як у тебе нема пристойної одежі, так поклич усіх кравців Чигирина, щоб тобі на час усе пошили. Гроші я дам. А кого береш на боярина?

Олексія те щастя так сп'янило, що й не тямив, що з ним робиться. Стільки признання почув від гетьмана, та це признання діткнуло ніжну струну його сумління. Нагадалося йому, що він не раз ремствував на гетьмана. Чи вже ж це щирість? І коли б були до того обставини склались, він був би покинув гетьмана і пішов за тими, що так думали, як він сам. Тоді, так думаючи, він себе виправдував, що добро України для його важніше, як усякі приязні та обов'язки серця. Тепер його сумління напало його розніжену душу усією силою — і він не знаходив для себе виправдання. Він спаленів, мов рак, і не знайшов слова відповіді. Коли б лише своє лице від гетьмана сховати, бо він, певно, вичитає у ньому зраду...

Не відповідаючи ні слова, Олексій припав до колін гетьмана й став їх обнімати... В душі він благав гетьмана прощення.

Годі, хлопче, ні за що дякувати, ти собі на це заслужив... А втім... не я тобі вишукав дівчину, а ти сам, і признаю, що кращої ти не міг вибрати... Та ще треба тобі тямити, що ти вступаєш у союз з наймогутнішим у Чигирині міщанським родом Серпанків. Та ти мені ще не сказав, кого ти намітив на боярина?

Та вже ж нікого іншого, як мого побратима Тимоша. Чей же не відкажеться, хоч він син володаря України, а я худопахолок...

Покинь уже раз з твоїм худопахольством вилазити! Твоїм домом тепер уся Україна, наша мати... Не лякайсь, Ярема тебе не відбере...

З тим Олексій вийшов і зараз пішов до Серпанків, щоб перебратись у замок. Не хотів сказати, що позавтра прийдуть свати, а знову боявся, щоб не подумали собі чого лихого, що буцімто він хоче розв'язатися з ними. Таке може собі подумати Катруся, а нащо їй жури завдавати? Отож він їй скаже все по правді, але під секретом, щоб цього ніхто більше не знав.

У хаті застав усіх Серпанків за обідом. Частенько таке траплялося, що він через службу спізнився на обід і йому давали окремо. Та сьогодні якраз на обід натрапив і сів зараз за стіл. Та йому Не до їди було... Літав думками попід хмари, й страва не йшла в смак. Всі те помітили.

— —У тебе, Олексію, мабуть,, було чимало роботи,— каже Серпаниха,— коли так утомився, що їсти не хочеться.

— Була робота, та воно не те...