Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Апсихові ж передав ще тридцять тисяч і повелів пройти паннонським берегом Дунаю до Августи й Вімінакії, вибрати неподалік від цих фортець переправу і впасти на них неждано й негадано. Паннонські слов'яни мали зібратися тим часом і пристати до походу вже за Дунаєм.

Земля стогнала під копитами тисяч і тисяч, що простували на Сінгидун, чи епарх того найкрупнішого города й фортеці ромейської на Дунаї мав насторожені вуха й почув стогін землі завчасу, — авари ще й до Сінгидуна не дійшли, як загледіли попереду невеликий ромейський роз'їзд на .чолі з центуріоном і білим полотнищем на укороченому древку.

Каган стримав огира, приглянувся пильніше.

"Знають уже, куди правлюсь і чому правлюсь. Воно й не дивно: он як давно б'ємо копитами землю за Дунаєм. Ну, ну, що то скажуть епархові речники?"

Коли зблизився з ними, виміряв усіх пильним оком і вже потім запитав:

— Хто будете і чого хочете?

— Люди епарха в Сінгидуні Сіфа, достойний. Прибули, послані ним, запитати, пощо каган переправився на ромейський берег, куди веде турми свої?

— На Сінгидун.

Сіфів нарочитий силився бути спокійним і врівноваженим, та голос виказав його.

— З яким наміром?

— Заволодіти ним і сісти в ньому яко волостелин. Центуріону явно не вірилося, правду каже чи жартує з ним привідця аварів.

— Наскільки нам відомо, — заговорив, долаючи сум'яття і бентегу, — каган в сердечній дружбі з Візантією, ба перебуває на службі в неї. Чому ж порушує такий жаданий для обох сторін супокій? Як розуміти це і чи можна вірити?

— Вір, центуріоне. Сіфу ж скажи, хай явить розважність і передасть нам фортецю без опору. Веду на неї тридцять турм. Коли посміє заперти переді мною ворота, а тим паче розлютить мене марними втратами, велю прив'язати за ноги і розметати комонями по полю. Всіх інших, що вийдуть супроти мене з мечем, чекав не ліпше.

Сінгидун не розчинив перед аварами воріт, а проте й тримався недовго. Не того, то другого дня був взятий на меч і сулицю. Вдоволений тим, каган віддав город на три доби воям. І пив з усіма, і п'яних оргій та дів ромейських не цурався, як усі, хіба що по криївках сінгидунських не шастав, як інші, добром ромейським не сушив собі голову, знаючи, за нього подбають інші. А коли проспався після хмелю та згадав про Сіфа, воїв його, не до помсти було. Прискакали гінці від Апсиха й сказали: привідця їхній велів повідомити, що фортеці Августа і Вімінакія, городи й сельбища, що тяжіють до них, віднині аварські.

— Хакан-бег питав тебе, повелителю, чи дозволяєш іти далі, на городи й сельбища Дакії?

— Не лише дозволяю — повеліваю: хай пройде з вогнем і мечем по всій Дакії, Нижній Мізії, Скіфії. А ще скажіть, я йтиму поруч — землями Верхньої Мізії, Македонії, Фракії. Зійдемося десь на берегах моря Евксинеького, і коли Небо посприяє нам, а полон виявиться не занадто переобтяжливим, підемо й на Довгі стіни.

На радощах не став карати Сіфа і його воїв обіцяною карою. Ба явив навіть епархові милість свою: покликав і Спитав, чи з ним достойно поводилися звитяжці?

— Лишаєшся тут-таки, в Сінгидуні, — повелів перегодом, — в своїй оселі і з своєю родиною. А на знак вдячності за мою добрість пособиш нашому привідці в фортеці освоїтися з мурами і всіма іншими оборонними спорудами. Про твоє повернення до Константинополя побесідуємо опісля, як завершиться наша розмова з імператором на велелюдних бородищах.

XXVIII

В Константинополь прибували та й прибували гінці. Спершу тільки з Верхньої Мізії, Дакії, згодом — із Нижньої Мізїї та Фракії. І всі волали про поміч: йде незчисленна сила, казали, й творить противні здоровому глузду діла; йдуть варвари, для яких немає нічого святого: грабують і насилують люд, беруть їхню живність, товар, плюндрують, не лишаючи каменя на камені, городи, що сміють противитись, святі церкви, що не дають чи занадто мало дають золота.

Посіяна ними тривога змусила заговорити про потребу оборони полуночних земель сенат; а вже сенатори вийшла на імператора й сказали імператорові:

— Достойний василевсе. Іншого рятунку немає: треба поступитися своїм перед персами, укласти з ними мирну угоду й кинути когорти війська палатійського на аварів. Гейби пруги ідуть полунотаими землями нашими й лишають їх чорними.

— Де саме йдуть?

— Спустошили Дакію, Верхню і Нижню Мізії, дістали вже й Фракії. Схоже, що простують на стольний город наш — Константинополь.

— То в усьому Іллірику і усій Фракії не знайдеться сили, котра могла б заступити їм путь?

— Сили провінційного війська роздрібнені, сидять по фортецях і боронять лиш фортеці, аварів же йдуть тучі. Вся орда рушила на нас, і не тільки самі авари, паннонські слов'яни також.

— О боже, цього тільки й бракувало!

— Варвари заволоділи вже городами й фортецями Сінгидун, Вімінакія, Августа, Ратерія, Акис, Ванонія, Доро^ стол. Лише палатійське військо й спроможне упоратися з такою силою.

— Ніби в нас мала вона? — гнівався імператор. — Ніби в Фракії, Іллірику, по всій імперії не можна набрати когорти, здатні зупинити аварів? Де наші стратеги? Чому сидять і ждуть по знати чого? Де сли зрештою?

У тих, що стояли перед троном і клопоталися бідами імперії, застигли з дива чи з ніяковості лиця. Схоже, що не стримаються зараз і запитають: "А на які кошти? Де взяти такі потрібні в сім ділі соліди?"

Таки нагадав хтось про них чи імператор сам догадався, перевів віддих і сказав, схиляючись до своїх радників.

— Не знаєте, де взяти на це соліди? А де завжди беремо? Підвищити податі, мита, потрусити куріалів, торговий і рукомеслий люд. Не йдуть самі з мечем на супостата, то хай платять соліди!

— На те потрібний час.

— Хто каже, що ні? Потрібний. То вдайтесь поки що до церков, візьміть у храмах божих, потім повернемо з лихвою.

Йому, видимо, не сиділося, такий, що схопився б, полишив трон і бодай рвійною ходою розвіяв та погамував гнів свій, обурення, що так і перло з грудей, кликало ДО дії.

— Хто в із стратегів, питаю?

— Коментіол, Каст, Дроктон.

— Кличте їх до мене. Елпідія також.

Останній добре знаний в імперії яко сол і муж думаючий. Не раз бував у чужих землях і умів схиляти до перетрактацій, а там і до сердечної згоди привідців багатьох земель. Це підбадьорило сенаторів — василевс має якісь багатообіцяючі наміри, коли кличе Елпідія. Допоможи йому, боже, в ділах і помислах його. На це тільки й лишається уповати. А так. Пошле стратегів супроти аварів — ліпо буде, а пошле слів до персів чи до тих же аварів — ще ліпше. Сли або покладуть край такому тривалому розбрату з персами і повернуть імперії он як потрібні когорти, або затіють з аварами перетрактації і затримають їх на далеких підступах до Константинополя. А то не така вже й абищиця буде.

Сподіванка виявилася не вельми далекою від істини. Маврикій так і сказав Елпідію яко старшому в сольстві і Коментіолу яко привідці виправи супроти аварів:

— Сьогодні ж гуртуйте надійне сольство і правтесь до аварів. Певен, Баянова мета — домогтися негайної сплати боргів і обов'язково в сумі, передбаченій укладеним між ^ нами рядом. Як собі знаєте, так і мудруйте там, та пам'я^ тайте: перетрактації мають затягтися по можливості довше.

Пристанете на вимову Баяна тоді вже, як не пристати буде неможливо. Ви ж, — звернувся до стратегів, — маєте якнайдоцільніше скористатися кожним вибореним у аварів днем. Знайте: з персами ми по зможемо так швидко замиритися. В свій час це станеться, одначе не зараз. Зараз легіони, когорти, маніпули маємо шукати тут, у найближчих провінціях. Іду на риск: при собі лишаю тільки гвардію, в Константинополі — лише дімотів. Все інше, що в в метрополії і найближчих провінціях, віддаю вам, стратеги. Все, до останньої маніпули. Гуртуйте з них когорти, беріть у фіску, що можна взяти зараз чи з часом, наймайте нових легіонерів, — як знаєте, так і чиніть, одначе маєте виставити супроти варварів силу, здатну похитнути їхні турми й примусити їх піти з нашої землі.

Стратеги довго і, як видалося імператорові, доволі-таки промовисто відмовчувалися.

— Я вимагаю неможливе? — не витримав тієї мовчанки Маврикій.

— Коли йдеться про життя чи смерть, — взяв на себе сміливість відповісти імператорові Дроктон, лангобард за походженням, — неможливого бути не може. А все ж, достойний імператоре, зібрати за отакий короткий час силу, рівну аварській, не лише п'ять, десять стратегів не зможуть.

— А хто сказав, що вас лише п'ять? Ви — привідці легіонів, що вийдуть супроти аварів. У поміч собі беріть кого хочете і скільки хочете.

— Де ж вони, ті легіони?

— Уже сказано, — став на поміч імператорові Коментіол, — у провінціях. Буде не зайве, — обернувся, не переводячи подиху, до Маврикія. — Буде, кажу, не зайве, коли до всього, що збиратимемо під свої інсигнії, покличемо й випробувані у січах з персами когорти. Не кажу: всі, маю на оці ту частину їх, без якої там, на бородищах із персами, можуть поки що обійтися. Такі когорти не лише посилять скликані та набрані серед провінційного люду легіони, стануть взірцем для них, коли дійде до січі з аварами.

Маврикій слухав його насторожено, та, вислухавши, одразу ж перемінився в лиці.

— А що, — обізвався збадьорено, — це мисль. Якусь частину когорт ми зможемо відкликати. Стратеги теж збадьорилися і заговорили навперебій.

— В такому разі, — сказали, — не тратитимемо часу. В одному хочемо бути певні: у нас будуть підстави посилатися на відповідний едикт василевса, коли дійде до фор" мування легіонів і до фіска?

— Едикт сьогодні ж буде надіслано тим, кого це стосується.

— З нами бог і імператор! — виголосив хтось із стратегів те, що завжди виголошується на завершення розмови з василевсом. Час було йти, та тієї миті нагадав про себе Коментіол.

— Один мент, стратеги. Я не все сказав, що мусив сказати василевсові. Доки одні стратеги гуртуватимуть легіони, інші виходитимуть із згуртованими вже назустріч аварам, дозволь мені, імператоре, піти із сольством нашим до Баяна і приглянутись до нього.

— Тобі, привідці всієї виправи?

— А чом би й ні? Доки сольство не повернеться звідтам, січі з варварами все одно не почнемо. Знайомство ж станеться і не буде, гадаю, зайвим. Кагана промацаю зблизька і турми його теж.

Одні дивились на Коментіола і дивувалися, інші встигли перебороти подив і загомоніли збуджено: такого не бувало досі, та чом би не бути? Побачення з привідцею аварів багато важитиме.

Здається, усвідомлював те й імператор.

— Хай буде так.