Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Добре, що ляхи про це не дізнались, а то були б твердіші при згоді. А воно справді ставало погано. Козаки хворіли щораз більше... І тому колишній запал іти на Варшаву погас.

— А далі?

— Як підписали мирову й відчинили ворота города, то настало те саме, що було під Львовом. З війни зробилась ярмарка між військом і городянами. Купці полакомилися на добрий заробіток, шлялися по таборі, та не один так запалився до наживи, що майном і життям за це заплатив. Не одного в тіснім кутку обдерли до сорочки, не один заразився й поніс собі хворобу додому.

— Де ж тепер пан гетьман?

— Ще, либонь, не рушив. Та я мушу тата випередити, бо тато нікому не прощає якого-небудь занедбання, і мені досталось би. Тато звідти писав листи на всі боки: до панів у соймі і до сойму самого, що козаки бажають собі на короля брата покійного короля Яна Казимира.

— А ще які кандидати намічені?

Є їх доволі. Ще один брат покійного Карло, далі семигородський князь, шведський король та ще якийсь князь з цісарського роду.

Та я справді не розберу, чого вони до того королівства так дуже рвуться?/5 ути усе життя помелом, лялькою в руках панів, то спасибі за ласку...

Воно, бачиш, не так. Не кожен дасть собі грати по носі. Якщо виберуть чужинця, що має своє військо, то так приборкає панів, як покійний Стефан Баторій. Таке говорив мені тато.

Так яке діло нам побиватися за своїм, котрий муситиме присягати на пакта?

На це є ми, щоб не дати короля опутати пактами. Як пани поміркують, що їм грозить погибель від нас, то поступляться.

Я в це не вірю. І Жовтих Вод, і Корсуня, і Пилявців замало, щоб короленят приборкати. Сама Польща слабка, та короленята ще мають силу, і треба буде ще багато зусиль та крові, поки ми їм дамо раду.

Підіпре нас народ, чернь така, як наша, бо польська чернь теж у неволі.

І в це я не вірю. Наша чернь пристає до нас, бо вірить в гетьмана, а в Польщі такого гетьмана нема. Може, будуть, місцями зриви, та коли не буде голови, котра б усьому давала лад, то пани це полум'я, що місцями вибухатиме, легенько погасять. А втім, я помітив, що пан гетьман не хоче Польщі нищити, а без знищення усього дотла, нічого не вдієш.

Так на твою думку, Олексію, нам би закинути все й дозволити панам вертатися на Україну?

Борони Боже! Я ось що думаю: нам начхать на все, відірвати Україну від Польщі, відрізатися від неї та ще відгородитися добрим плотом, хай Україна стане самостійною державою...

Про це тато тепер не думає, а держиться першої думки. Та ти не думай, що батько так дуже за Яном Казимиром розпинається. Йому не був би осоружний і семигородський князь, і шведський король, і котрий інший чужинець. Будемо того підпирати, від котрого можна буде більше надіятись. От зараз з-під Замостя післав батько в посольстві до Семигорода Юрка Немирича. Післав і до шведів, та лиш не тямлю кого.

В, такий спосіб розмовляли між собою молоді побратими. Олексій був більше освічений, він думав глибше й передумав багато під час своєї недуги. Тиміш була палка козацька душа з домашньою освітою. Брав усе згоряча й держався уперто першої думки, яка йому в голову прийшла. На його козацьку логіку, коли не можна чого легко розв'язати, так найкраще розрізати; коли не можна перешкоди усунути, так треба її перескочити, хоч би не знати з якої висоти, хоч би прийшлося й кості поломити. До того самопевність, що він найстарший син гетьмана, не дозволяла йому думати інакше і підходити до чогось манівцями.

Як поїхав з батьком у Крим, був ще зеленим хлопцем, парубком. Там побував під рукою досвідного чоловіка. Від нього багато навчився, бо цей на все звертав його увагу. Вчився практично. Вернувши з Бахчисарая, був все при батьку. Гетьман дуже його любив, гордився ним, бачив у ньому свого наслідника до гетьманської булави. Хотів його при собі вишколити на майбутнього керманича долею України. Цьому присвячував гетьман увесь свобід-ний час. Тиміш мусив батькові присягти, що нічого того не скаже нікому, що від батька в тайні почує. Через те ні з чимперед сином не таївся і все йому пояснював, чому так має бути. Хотів, щоб син так думав, як і батько, щоб і син ішов по тій лінії, котрою ступає батько. Гетьман думав тепер про династію... Поведеться її завести, тоді доля України буде запевнена на довгі часи...

При тім батько хотів призвичаювати сина до самостійності і поручав йому вже тепер деякі діла, наглядаючи непомітно, як він це зробить.

Старий гетьман радів, що у Тимоша лицарська вдача проявляється, що Тиміш відважний., що з козацтвом поводиться по-товариськи й не задирає носа на своє становисько, не чванькується тим, що він гетьманич та що для того козацтво його любить. Тиміш гидився розкошами й вибагливим життям, як панською видумкою. Жив просто, по-козацьки. Був витривалий на всяку невигоду. Міг спати на голій землі, на самім кожусі або й без нього. Вдоволився простими стравами, не раз шматком напівспе-ченого м'яса та водою й шматком сухаря.

Гетьман говорив йому все:

— З гіршого до кращого не важко привикнути, а навпаки — дуже важко. Дивися, сину, на мене: я маю з чого жити не гірше, як пан Потоцький або Заславський, а я живу просто, як перший'ліпший рядовик-козак. Не треба тобі забувати, що й ти козак. З гетьманського стільця можуть мене скинути; з козацького стільця ніхто мене не скине.

Тиміш, дивлячись на батька, котрого дуже любив, на його просте життя, перейнявся тою думкою, що й йому так треба жити. Панських витребеньків не любив, на панів дивився з погордою і в панському товаристві почував себе ніяково.

Зима зачалася надобре. Настали морози. Порошив сніг. Повітря було чисте й свіже та здорове. Це дуже корисно вплинуло на здоров'я Олексія. Кров кружляла живіше, ніж у зачиненій кімнатці у львівській кітловині.

Зараз другої днини подорожі помітив Олексій на превелику свою радість, що може віддихати повними грудьми. Досі він боявся робити це, бо за кожним разом його кололо в скалічених грудях. Тепер почував у собі певність, що він видужає, що не буде ні до чого нездібним калікою. А така певність у людини, що вернула з того світу, наповняє серце великою радістю, вдоволенням.

Тиміш дуже дбав про здоров'я побратима. Нічого не сміло йому забракнути. Визначав наперед посильним козаком нічліги. І де лиш пристанули на попас, заходив Олексій у теплу кімнату та лягав у вигідну, хоч і невибагливу постіль.

Подорож відбувалася без пригоди, дуже швидко. По дорозі, коли того було треба, перемінювали коней, поки не здогонили валки з набором.

Тепер, Олексію, як собі хочеш: або їдь далі, як і досі, швидко сам, або волочись зі мною поволі. Я вже валки покинути не можу. Я поступив до Львова без відома батька. Добре, що валку застав цілу, а то досталось би мені від батька на горіхи... Як тобі пильно у Чигирин, то їдь. Дам тобі добрих товаришів, а ти вже стоїш на своїх ногах і даси собі раду.

Ні, мій друже, я вже тебе не лишу, і хоч поволі поїдемо, та разом.

Тиміш вибирав найближчу дорогу. Тепер нападало снігу й можна було їхати саньми. Олексій почував себе з кожною дниною краще...

Доїхали щасливо до Чигирина. Цей город призначив гетьман на свою столицю. Не міг з тим городом розстатися і не проміняв його на Київ. Тут почував себе гетьман безпечніше. Він знав, що з усіх боків чатує на нього зрада. Треба її було кожної хвилі сподіватись, а причає-ний ворог далеко небезпечніший, як явний. Гетьман знав, що призначена була від панів велика нагорода на його голову. Уся козацька історія повчала його, що мимо віднесених побід його становисько непевне. Леда хвиля може підійти заплачений злочинець, може з'явитись який самозванець до гетьманської булави, котрий може під-бунтувати чернь, а такий, певно, знайде підтримку з Польщі...

УСПІШНИЙ ЛІК

Годі передати словами ті почування, які зворушили душу Олексія, коли в'їздив у Чигирин. Цей город став йому рідним. Про Лубни згадував, наче про якийсь томлячий сон, в котрім людина втікає перед чимсь страшним, а ноги, мов олов'яні, грузнуть в землю і не можна їх" витягти.

Тут знайшов щастя, тут розпочалася весна його життя. Думаючи під час подорожі про Чигирин, він не звертав уваги на ті зміни, котрі скрізь по Україні у вічі кидались. Чим ближче Чигирина, тим більше хвилювався. А далі й не чув, про що до нього Тиміш говорив. Тимошеві було дуже смішно з того, бо таких почувань він ще не мав і не розумів їх. Нарешті в'їхали в город і тут розсталися. Тиміш поїхав з валкою у замок, а Олексій попрямував до Серпанків. Нічого тут за той час не.змінилося. Так само чути було в робітні стукітню й шурчання пили, як і колись. Коляска станула перед воротами. Козак, що супроводжував Олексія, помагав йому розкутатися з кожухів. Відразу у робітні стало тихо, бо закалатали на обід. Челядь сунула у хату. Всі пізнали Олексія й щиро його вітали. Поки зайшов у хату, то вже всі знали про його приїзд.

Застав усю сім'ю за обідом.

Здорові були, доброго дня бажаю! — заговорив від порога.

Олексій! — скрикнули всі. Катруся, не ждучи, поки з батьками привітається, кинулась йому на шию і стала палко цілувати. Із зворушення не в силі була промовити слова. Усі дивилися залюбки, як та гарна, струнка дівчина, мов в'юча ростинка, обвилася руками довкруги шиї гарного козака. Олексій цілував її ніжно й пригортав до себе. Почув, що з великого зворушення слабне, пригадав собі свою неміч. Йому зашуміло в голові, поблід на лиці, голова у нього-закрутилась.

Помітив це старий Серпанка:

— Годі, Катрусю, лиши його, дитино, він знеможений... Олексій, заточуючись, мов п'яний, присів на ослоні,

йому здавалося, що зомліє і впаде.

Я лиш що з того світу вернувся,— заговорив слабим голосом.

Що з тобою, мій соколе? — спитала затривожена Катруся.

— Про твою лригоду ми чували,— каже старий,— та тобі, Катрусю, нічого не говорили. Та ти не тривожся, коли він між нами, то певно, не дамо йому загинути.

Зараз повели його в кімнати й поклали в постелю, і він зараз заснув. Катруся не перестала тривожитися за Олексія. Таким вона його ще ніколи не бачила. Причини його немочі вона не знала. Про все довідається потому, бо тепер Олексій заснув.

Вістка про поворот Корнієнка рознеслася блискавкою по городу. Всі його знали, і кожному хотілося його привітати.