Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Як утратить її ще й у війську, то справді буде страшно... Тоді все пропаде, а другий Хмельницький не зараз появиться.
Йому так страшно стало на зболілій душі, що й жити не хотілось.
"Пощо я воскрес із мертвих? Був би не дожив такого сорому і нещастя, було б мені краще".
Чорна туга та сум насіли його бідну душу так, що аж заплакав.
На це ввійшла Настя. Вона зараз помітила, що Олексій дрижачою рукою обтирав з лиця сльози.
Чого ти плачеш, козаче? Хіба ж тобі у нас зле? Лікар казав татові, що, певно, видужаєш...
Не про себе я плакав... Моє життя ні при чому, бо я його радо віддам за Україну.
А хіба ж Україні що негоже приключилось? Навпаки. Козаки побідили, взяли окуп з города і відійшли зі славою.
Ти, панночко, своїм молодим розумом цього не розбереш...
Так навчи мене, козаче, ти людина освічена, бо ти говорив з лікарем такою чудернацькою мовою, я ні раз не розберу... Тільки... тільки не тепер, бо тобі мовчати треба...
— Колись тобі поясню...
Сум Олексія і її причепився. Вона сиділа на кріслі і мовчки мережила якесь полотенце.
Олексій заплющив очі й прикидався, що спить. Тепер поперед його очі переходили ті всі картини, які за час цілого українського повстання бачив. Ставали перед ним усі ділові люди цієї народної драми, в котрій він грав більше ролю видця, чим актора. Він перебирав у своїй уяві всіх героїв, порівнював їх з собою і придивлявся, котрий із них повів би краще народне судно до вимріяної пристані свободи, волі, самостійності України. Та кожному з них недоставало якоїсь прикмети на такого керманича. І сам Хмельницький не був таким, якого б бажав собі, не підходив зовсім до тих вимог, які він йому ставив. Що значила оця нерішучість, це вагання під Львовом? Це ж противне здоровому розумові. Стояти під —Львовом з такою велетенною силою і не взяти його? Говорять, що гетьман ішов сюди на те, щоб захопити короленят з-під Пилявців. А чи гетьман не знав, того, що їх тут уже нема, що вони втекли, рятуючи своє нужденне, знеславлене життя? То була лише демонстрація, з якої нема ніякої користі. Ляхи його сили не налякались і не будуть лякатись. Добре говорив Красовський, що вони добачають спасіння Львова в чуді святого Яна з Дуклі, в своїм геройстві, а не в добрій волі гетьмана.
Настя дивилася на Олексія, мов на образок. Який він гарний, начеб святий. Ця кучерява голова у тім обрямо-ванні білої постелі виглядала начеб в ореолі, з якою святих малюють. А який він бідний, сирота бездомний, та ще й підданець панський лютого Яреми. Вона бачила його, як тут перебував, вона чула від батька, як той перевертень знущається над православними. І такому у руки мав би попастися Олексій! Із того гарного козака мав би бути якийсь покойовий служка! Вона не раз бачила у тих панів з України, що до Львова приїздили, цілу юрбу таких нещасних синів України, одягнених у панську Ліберію з панським кольором. І.вона чула, як вони цвенькали по-польськи, хоч не були в силі тої мови вивчити. Вона чула від батька, як вони тайком у церкву заходили й молилися, заливаючись гіркими слізьми...
Олексій відкрив очі...
Ти ще тут, панночко... так коло мене всі томитесь... не знаю, як вам, таким добрим, за це віддячусь...
Хіба ж це мука? Я й так не сиджу без діла, а сидіти мені там при матусі чи тут, то все одно. Та я бачу, що тобі полегшало...
Чи ти, панночко, співаєш?
Чому ж би ні? Я люблю співати в церкві, а інколи то й в хаті заспіваю. Лише під час тих страшних днів небезпечно було співати, щоб біди з вулиці не накликати.
Я теж співав колись, та, либонь, мойому співанню буде тепер край, відколи ворожа куля груди наскрізь прошила... Так я тебе прошу, заспівай мені що-небудь... повесели мою душу, бо важкий смуток її пригнітає...
Чого ж тобі сумувати, козаче? Дасть Бог, подужаєш, на Україну вернешся. А там тепер ні панів, ні жидови нема. Та й не такий ти сирота бездомний, не такий безрідний, коли у тебе сестра є.
Є сестра, та господь знає, чи жива вона. Давно про неї не чував, відколи від пана втік.
Катруся називається, правда?
Олексій спаленів. Останки крові вийшли на лице, коли почув це дороге імення з уст другої людини... "Звідкіля вона це знає?"
Ні, вона Оксана зветься...
Бо... бо... як ти лежав у безтямі, то кілька разів це імення вишептав.
Невже ж? Мені, певно, щось таке приснилось...
Отож твоя сестра не Катруся?..— наступала Настя.— Так хто ж ця Катруся буде?
Олексій лише шепотів слова і тим дуже знемігся. Він знову заплющив очі й став засипляти.
Так Настя не довідалася досі, хто ця Катруся. Та вона мусить цього довідатись, довідається завтра...
Олексій, проспавшись, зовсім заспокоївся. Молодість допомогла йому, що з кожним днем ставав дужчий, прибувала сила й голос. Лікар дуже був удоволений. Тепер уже міг говорити тихим голосом, хоч ще не зважився повними грудьми віддихати, бо там його кололо.
І він надумався над тим, чи сказати тій добрій дівчині усю правду? Вона така для нього щира, може, вже полюбила його, нащо ж цю невинну душу зводити й робити їй якісь надії? Це був би великий гріх і невдячність за її добре, щире серце...
Тож одного дня, як були самі, він вернув до тої самої розмови.
— Ти, панночко, казала мені, що я, лежачи у безтямі, кілька, разів вишептав імення Катрусі. Знати тобі треба, що, падаючи поцілений кулею, коли мені здавалося, що вже минаюсь, у тій останній хвилі, я те саме імення виговорив. І коли я так мимоволі зрадився, так нічого мені таїти більше. Катруся — то моя дорога дівчина, яку я лишив на Україні, йдучи з гетьманом у похід.
Олексій помітив, що Настя від тих слів пополотніла на лиці, дуже стурбувалась і здержується силою волі, щоб не заплакати.
— Якщо вона тебе так любить, як ти її, то, певно, будете щасливі й Бог вас благословитиме...— проговорила насилу. Та видно було, що далі не видержить. Вона встала зараз і вийшла...
Не хотіла ні з ким стрінутись і пішла у свою кімнатку. Тут упала навколішки перед іконою богородиці, закрила лице долонями й стала судорожно плакати.
Настя полюбила Олексія. Сидячи біля його постелі, вона снувала золоті нитки майбутнього щастя, такі тонесенькі, що хіба вона сама могла' їх бачити. Мережила ними доріжки свого життя... Та ось ті ниточки від одного слова порвались, їх не стало, а остався сердешний біль по втраті того вимріяного щастя... Чи ту якусь незвісну їй Катрусю проклинати, що їй, сердешній, в дорогу влазить? Ні! Це було б нечесно, не по-християнськи. Катруся перше засіла в серце козака. Коли б вона відбила їй любого, то Катруся була б у праві її проклинати. Ні! Вона цього не зробить, бо це було б погано. Хай кохаються й живуть щасливо, хай уже її серце карається, кривавиться, що так нерозважно полюбило... Та вона того ні перед ким не зрадить, не відкриє нікому своєї тайни, навіть перед матусею, ні... Така любов була б грішна...
Олексій щораз приходив до здоров'я. Прибувала сила. Хотілося їсти. Вже міг сам підвестись, сідати, а далі вже вставав і проходжувався. Красовські з того дуже раділи. Лікар щораз рідше навідувався. Був удоволений і залюбки розмовляв з Олексієм, а перед Красовським повторяв: "Зер шин, вірд гезунд!" 1
Олексій рад був знати, що з гетьманом. Він знав, що військо пішло на Замостя, та ніхто ще не знав, що далі.
Його навідував частенько Захарій Хмельницький, а далі попрощав його й потяг за військом. Тут не було вже для нього роботи.
1 Дуже добре, буде здоров'я! (Нім.)
Олексій рвався їхати з ним, та німець не дозволив. Олексій могтиме їхати аж весною, бо тепер під глибоку осінь не пригожа для хворого пора. Олексій не був з цього радий. Його тягло у Чигирин, мов магнітом. Тепер, по від'їзді Захарія, почув себе дуже самітним, покиненим, хоч і між добрими людьми, та у поневоленім городі, а він уже привик віддихати повітрям вольної землі. Про те, щоб тут зимувати, й говорити собі не давав.
Одного дня, вже при кінці листопада почув Олексій у сінях якийсь гамір. Почулося мірове військове ступання. Аж відразу відчинилися двері — і в хату ввійшов молодий козак у кожусі.
— Здоров, Олексію-, здоров, братику! — гукнув від порога.
' Це був Тиміш Хмельниченко. Він кріпко обняв Олексія, трохи його не задушив, аж дух заперло. Олексій дуже зрадів.
— Здоров, братику, побратиме, та пробі! Не задави мене. Я вже не той Олексій, що був колись, а наче порохнява верба... Бачиш, що з мене зробилось?
Він сумно похитав головою...
— Вибач мені, Олексію, я на радощах і забув, що тебе хвороба виснажила дотла...
— Звідкіля тебе сюди вітер завіяв? —
— От бачиш. Ми стояли під Замостям. Знову взяли окуп. Батько-гетьман ще там порядкує, а мене послав з набутим добром додому. Отож я не втерпів, щоб тебе не навідати. Слава Богу, що ти підвівся. Коли хочеш, я тебе заберу з собою.
На те каже Красовський, що зараз за Тимошем увійшов у хату:
Цього не можна. Пан гетьман віддав мені під опіку цього козака, поки не видужає. Лікар-німець каже, що Олексієві не можна тепер у таку дорогу пускатись, аж весною...
Начхать мені на всіх німців-лікарів та усіх філозо-фів, коли Олексій стоїть уже на ногах, то й їхати можна. До весни ще далеко, та хто його знає, що до весни може статись, а тоді буде годі...
Чей же нас ляхи не поріжуть за той час,— докинув Красовський.
Певно, що ні. Хай лиш зачнуть вас знову угнітати, то ми прийдемо знову, а тоді окупом не обійдеться...
Ми й тепер надіялись вибавління, та нічого з того не вийшло.
Я сам кажу, що зле сталось. На мою думку, треба було здобути город, перерізати ляхів та жидову, а город узяти під свою руку. Та не моя була у тому воля, а батькова, а його не переконаєш. Хіба що батька той старий польський ксьондз зачарував та заворожив... Та не в тому діло. На весну може бути знову гаряче й годі буде на Україну перебратись... А тепер, Олексію, я тебе закутаю в кожухи та в подушки, посаджу в коляску і перевезу, мов малу дитину. Я й сам бачу, що трудів ти не видержав би. Ти аж у Чигирині подужаєш...— він моргнув весело на Олексія,— там Серпанки будуть коло тебе заходитись, мов коло збитого яєчка. Ну! Збирайся, бо мені ніколи. Треба меьі здоганяти валку...
Красовський перший раз побачив гетьманича і вмить пізнав його палку козацьку вдачу... Чи можна такому юнакові оставити опіку над недужим, що може таку авантюру заплатити життям?
За хворого я відповідаю перед гетьманом, не можу того юнака на таку небезпеку наражувати...
