Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Вибрано до того з ради: Андрія Вахлевича, з присяжних синдика Самійла Кушевича, з поспільства Андрія Чеховича" з вірмен Христофа Захно-вича, з русинів Павла Лавришкевича.

Вибрані не могли з того посольства скинутись, а дуже боялися за своє життя. Вони йдуть у левину печеру, й не минути їм смерті. Та дич, певно, їх помордує. Прощалися з ріднею, а дехто й завіщання зробив. Та ще благали отця Мокрського, щоб з ними поїхав. Він один уміє зачарувати того лютого Хмельницького, що людською кров'ю живе. За виїмком Лавришкевича й вірмена вважали його за висланника люципера.

Старенький священик заспокоював їх, а далі згодився їх супроводжати і справді пішов з ними.

Біля церкви святих Петра і Павла застали на квартирі лише полковника Остапа Гоголя. Гетьман перебував у Лісиничах, і тамтуди вислано послів. Переходили поміж козацькі та татарські позиції, ніхто їх не чіпав. Усюди бачили зразковий порядок і дисципліну.

Як їх привели перед гетьмана, райця Вахлевич зворушливими словами змалював невідрадне становище города й благав, щоб гетьман пощадив руський столичний город та не брав великого окупу.

Хіба ж ми тому винуваті, пане гетьмане, що шляхта примусила Україну до повстання? Пани й нас одурили й скривдили, бо забрали у нас все, що було в дорогоцінностях, буцім на військо й оборону Львова, а тепер ні війська, ні грошей і пани повиїздили.

От бачите, панове,— говорив зворушений гетьман,— що у вас і у нас причиною усього лиха — ненаситні пани-короленята. Ми з ними ведемо війну, а не з Польщею і не з королем. Коли мені Бог поможе приборкати тих короленят, а посадити на престолі сильного короля-само-держця, тоді усім нам буде добре жити. Я знаю дуже добре, що у вас у городі діється. Та дивно мені, що ви, розумні люди, даєтеся воловодити ксьондзам, котрі вас на злу дорогу напучують і проти ваших братів православних під'юджують. Кажу вам, що це мусить припинитись, бо я того не стерплю. Вони мене з амвонів самим чортом малюють, а коли б не я, то Львів давно був би в руїні, а ви всі згинули б під ножами. Хіба ж не знаєте, що передучора козаки здобули Високий замок? Хто їм наказав уступитися, як не я? А з того замку можна стріляти аж на ринок. Я можу одним кивком пальця город роздавити. Тепер я вас милую, дарую вам усім життя, та двісті тисяч дукатів мусите заплатити окупу. Таку суму можете легко стягнути від жидів-псяюхів. Вони теж причиною нещастя. Та не думайте, що я цю суму заберу для себе, або між моїх козаків розділю. Тим заплатимо ми лише наших союзників — татар за поміч.

Тепер попросив гетьман послів за стіл і став частувати. Розпочалася спокійна, товариська балачка. Та посли користувалися хвилею доброго настрою гетьмана й усе повторювали просьбу, щоб був ласкавий для зубожілого города. Гетьман обстоював при своєму, а, нарешті, сказав, що сам того вирішати не може й поспитає своїх полковників, і велів послам підождати коло львівської квартири на відповідь. З тими їх відправив.

Звідсіля виправили отця Мокрського й священика Рад-кевича до Львова гетьманською каретою, а самі осталися у полковника Гоголя.

Сюди посходилася козацька старшина: Виговський, Гладкий, Богун, Небаба, Джеджалій, Головацький, Чорнота і Кривоніс. Посідали усі за стіл, і знову розпочалася товариська балачка. Слухаючи їх, ніхто б не подумав, що це воюючі сторони, а не приятелі, що поприходили до себе у гості. Старшини розказували їм, які заслуги мають козаки для Польщі. Нагадували свої безчисленні походи проти татар і в турецьку землю, скільки вони відбили християн з неволі, скільки відбили бранців від повертаючих з Польщі татар. Козаки врятували польське військо від загибелі під Москвою і під Хотином... А їм Польща за це що дала? Відібрали давні козацькі вольності' і повернули в панщизняних людей. Оповідали, як шляхта українна, прибравши собі до помочі жидів, знущалася над православним народом і заводила насилу ненависну унію.

Усе те було для послів, з виїмкою, може, Кушевича, нечуваною новиною, котрої цікаво слухали.

А далі розказували їм про теперішню війну, як пани соромно повтікали з-під Пилявців. Показали їм булаву гетьмана Заславського, котра досталася козакам. Вірменин, узявши її в руки, оцінив на сто битих талярів.

І знову оповідали, які наміри мають козаки проти Польщі, як воно було б добре, коли б на престолі засів сильний король, котрий взяв би магнатів у руки. Посли не могли з дива вийти, що застали тут не варварів, а людей з освітою і привітних та гостинних. Бо полковник Гоголь як господар домівки наказав принести меду й частував гостей. А цей кровожадний Кривоніс, котрим малих дітей лякали, показався чоловіком бувалим і теж освіченим.

Усе те було для львів'ян загадкою. Говорячи з старшиною дві години, мали нагоду переконатись, що це правда, що говорив про козаків Арцишевський на ратуші.

А тим часом гетьман зійшовся з Тугай-беєм під Робер-товою пасікою і намовляв його до зниження окупу, представляючи йому сумний стан,города, з якого годі буде більше видушити. Потім поїхали оба на гетьманську квартиру, щоб дати послам конечну відповідь.

Полковники, як почули, що гетьман приїхав, покинули послів і вийшли гетьмана стрічати. Кожен з них держав у руці полковничу булаву. Потім відчинилися двері, увійшов наперед Тугай-бей з Парис-агою, а за ним Хмельницький з полковниками. Тугай-бей вітав послів, подаючи кожному руку. Тепер гетьман пояснив Тугай-беєві причину прибуття послів, а військовий товмач переклав ці слова на татарську мову. Посідали усі за стіл. Тугай-бей на покуті. Він зараз зачав гнівно говорити про віроломство львівського старости Синявського, що не здержав шляхетського слова й не заплатив окупу.

— Як я його ще раз піймаю в руки, то жоден окуп йому не поможе, заставлю його до смерті мої коні пасти.

Вірменин, що знав татарську мову, став просити татарина за зменшення окупу, котрого львів'яни не в силі заплатити, бо князь Вишневецький обдер їх до нитки. За це просили й інші посли, аж просльозились. І Тугай-бей зворушився й здав усе на гетьмана. Тоді й гетьман поступився. Міщани заплатять стільки в золоті, сріблі та в крамі, скільки зможуть. Про ту можність переконають оціночники, яких зараз пішлеться у город. На таких визначено Парис-агу і Головацького.

Така умова завдяки Хмельницькому була для Львова дуже корисна. По полудні того дня відправили послів, а з ними поїхала козацько-татарська комісія.

Послам начеб камінь з душі зсунувся. Вертали дуже раді ще й тому, що ніхто їх не зачіпав. Вертаючи, розмовляли про свої переживання того дня. Все, що чули й бачили, було для них любою несподіванкою.

Павло Лавришкевич каже:

— Бачите, панове, як ваше сфанатизоване, нетерпиме духовенство вміє для своїх цілей переінакшити й перекрутити правду. Подумайте, чи коли б таке посольство пішло від русинів до панів, чи так би з ним поводились? Чи так би його ласкаво прийняли?

На те Кушевич:

— То зовсім щоінше й порівняння не може бути. Ви не забувайте, що ми є послами королівського города й пішли до збунтованих хлопів-підданців, котрі все чують над собою твердий панський кулак і канчук і мусять про те пам'ятати, що коли б їм нога поковзлася, то покінчили б на колі.

* — А поки що та нога стоїть твердо й не поковзнулася. А скрізь по Україні різали панів та ксьондзів та жидову й не боялись кола. Та мені не лише про це ходить. Панове чули, які заслуги поклали козаки для Польщі, для нашої спільної матки, яка їм за це заплата... Чи не краще б оставити кожному його віру й свободу й жити у згоді, як на християн пристало? Самі знаєте, як пани нехтують нами, міщанами, як нас ошукали й обдерли, що вони причиною того лиха й тої війни. Чого ж нам з панами поруч ставати, чого до них пхатися? Чому не подати руку •з руським народом православним понад панськими головами?

Ви православний,— каже Кушевич,— і ви того не розумієте, треба бути поляком і католиком, а тоді зрозуміли б, що кожен поляк і католик відчуває, що лише католицька віра є добра, спасенна й правдива і лише поляк є людиною. Ми знаємо, хто є пани, та все ж вони нам ближчі серцю, чим якісь руські хами, бо та шляхта є польська й наша.

Пане синдику, ви самі чей же переконались, що то не хами, лиш освічені люде, більше, чим не один польський магнат... Я вважаю вас за освічену людину, бо ви справді таким є, та я бачу, що жодна освіта не розжене туману, навіяного фанатичним польським духовенством на душу поляка-католика...— На тім розмова перервалась, і вже до самого Львова не говорили з собою нічого.

Рада затвердила цю умову, як дуже для города корисну. Комісарів гарно прийняли й угостили. Був до того час, бо урядовання мало зачатись аж другої днини. Тим часом міщани мали час поховати гроші і що цінніше.— При оглядинах міщанських домів і крамів показалося місто справді дуже убогим. Найохотніше давали міщани крам. Арцишевський запевняв їх, що Річ Посполита поверне їм усю шкоду грішми, бо це ж велика користь для держави, що Львів був врятований для Речі Посполитої. Отож траплялася добра нагода позбутися дорого оціненого краму, при чому можна було зиськати на вазі і мірі, за що потім Тугай-бей дуже сердився. Комісари, гарно угощені й обдаровані, дивилися на все крізь пальці.

Козацьке військо не було вдоволене з такої угоди. Та воно .було таке карне й здисципліноване, що жоден козак не подумав навіть про те, щоб ставати проти волі гетьмана.

Не так було з черню. Вона збиралася в купи, відбувала збори і таки вирішила, щоб, не оглядаючись ні на що, здобути город на власну руку й там поживитись.

Зараз другого дня вранці побачили в городі, що до валів від заходу наближаються великі ватаги людей з драбинами й несуть пісок у мішках. Так, ідеться до наступу, це всі знали. В городі піднявся крик. Передавали собі з уст до уст, що Хмельницький городян зрадив, що мимо договорів хоче город здобути. Кинулися всі до зброї.

Тим часом чернь підійшла до валів, стала засипати рови мішками й дерлася на вали в кількох місцях. Городяни стали відбиватися й зараз післали посольство до гетьмана. Гетьман відповів посольству так:

— Це сталося проти моєї волі. Маєте гармати, то чому не відбиваєтесь?

Розпочалася густа стрілянина з валів, і чернь уступила з великими втратами.