Люборацькі - Свидницький А. П.
Було вже близько полудня, як догнали проїжджаючі того прохожого. Ішов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою, і невеличкий вузлик. На собі мав шаравари в клітки і желетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що якби змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, попід носом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього. Оце був Робусинський. Насилу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там - чи ті проводи обізвались, чи що - обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а це вже йшов з Кам’янця, взявши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись, почав старий з брички:
- Чи не семінарист? - питає.
- Ні вже,- відказав той.
- Але був?
- Був!
- Чи далеко ж бог провадить?
- До Браславля.
- Чи в саме Браславля, чи поблизу?
- Поблизу,- відказав той.
Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.
- Що ж ти, синашу, сирота чи так, безталанний?
- Сирота.
- А ще довго лямку терти? 152
- Вже дотер.
- Цебто вже кончивший?
Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:
- Ось білет на женитву. Вже на попа.
- Торкай! - гукнув старий на дяка.- Хай і кобилки знають, що кончившего везуть.
Хльоснув дяк, конята шарпнули, і бричка хутче покотилась - і таки добре, бо з гори було.
- Ге,- почав далі старий,- то твоїй матері вже можна заспівати: «богослова родшую!» Ге!.. А думаєш женитись? - додав.
- Не як же й попом станеш.
- А я дівчат таких знаю!.. таких… А якої ти хочеш: хазяйки? багатої? гарної? розумної? чи щоб все разом?
- Найлучче, якби все разом, а прейма, коли б гарна і багата.
- Добре, синашу, загадуєш. А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця…
Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та, зажарившись, ще поганший став. А старий поглянув на його і шавкає:
- Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався, що аж фе! Гидко і спогадати!
- На те я,- каже Робусинський,- хлопець, щоб на красу не зважали.
- Твоя правда,- озвавсь старий - А наші попи так: хоч квач - товкмач!.. Та я берусь сватати, а не знаю, як звати молодого?
- Іпатій Робусинський,- каже той.
- Ну, пане Робусинський,- почав панотець,- так поїдем свататись, га? Та ймення ж бо маєш,- додав,- клапатий, клапатий! Коли б ще сліпий та жовнуватий, то й малювати не треба б… Проте женитись поїдем. А я гарну тобі дівчину за хустку виміняю!
В таких і інаких розмовах проїхали вони і день, і другий. Старий не пустив Робусинського до дяка, а взяв до себе. І вже вибрались за Біг і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а оце в’їздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина і всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.
По дорозі від Теплика до Кам’янок єсть поперечний яр і повздовжній видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла,- там гуляли гайдамаки і була гайдамацька криниця. Тепер там лани і проміж пашні пні чорніють та де-де дубки літорослі або старі голінаті. Витяли пани ліс, вода висохла і від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; і все дуби - кривундяччя, обчимхані, що гілля на вершку, мов шапка на шесті. Хто б догадався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від сонця сховатись, 153 що в Бутові не буде кілка на заколесник?… А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як оце старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, панотець каже:
- Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.
Звернув дяк з дороги і стали під липою. Поки дяк коні то розпріг, то попутав, панотець відійшов трохи набік і розпростерся на траві. Робусинський і собі ліг недалечко, виставив грудницю, щоб провіяло.
- А знаєш, синашу, що я тобі скажу? - почав панотець розмову.
- А що? - питає Робусинський.
- Я їсти хочу.
- І я не від того.
- То ходім та води нап’ємось,- каже панотець.- Тут близесенько чудо не криниця! Гайдамацька зветься.
- Ходім,- озвавсь Робусинський.
Піднявсь панотець на ноги, встав і Робусинський та й пішли дорогою, а там звернули набік і пішли стежечкою, спустились в ярок, придержуючись за ліщину тощо. З-під коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати. Добрі люди викопали ямку і вправили кадіб та й стала копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з банькою тощо,- і то не тут, а там, куди воду ніс; тут же всі - й старі, й малі - нагинались до джерела, пили - не відпивались і води не каламутили. Мало цього, ще й умивались. І панотець потурбував свою старість: нагнувся до джерела, аж почервонів, і бороду помочити не жалував. Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.
Вернувшись до брички, казав старий дякові вийняти ящик з ковбасами та пляшку горілки і розіслались під деревом закусювати. Закусивши та заснувши, рушили з місця, а на
