Серед темної ночі - Борис Грінченко

"Еч, чор­то­ва па­тя­ка! - по­ду­мав Ро­ман.- Сло­ва не вмiє ска­зати, а ще й па­ще­кує". Вiн сер­ди­то гля­нув на дiв­чин­ку, крик­нув: "Ну, ти тут!" - i пi­шов да­лi, а та, пе­ре­ля­ка­на, спер­шу мов­ча­ла, аж по­ки Ро­ман одiй­шов геть-геть, а то­дi, под­бiгши до хлоп­ця, ска­за­ла:

- Людоцки, який страс­ний!..

А "страш­ний" iшов да­лi. Йо­му по до­ро­зi бу­ла крам­нич­ка, а бi­ля неї сто­яло двоє-троє чо­ло­вi­кiв i жiн­ка. Ро­ман знав, що тре­ба поз­до­ров­ка­ти­ся, проз їх про­хо­дя­чи, але по­ду­мав со­бi: "От iще чортз­на-ко­му ку­раж­ку ски­дать!" - i по­ми­нув лю­дей так, мов­би їх i не по­мi­тив.

- Що це во­но пiш­ло? - спи­тав один дядько.

- Та це Си­ва­шiв сол­дат.

- Чи ба, яке пиш­не: iде i не здо­ров­кається.- I дядьки з жiн­кою по­ча­ли про­мiж се­бе су­ди­ти Ро­ма­на, що незвич­айний; але вiй то­го не чув, а чим­чи­ку­вав да­лi i звер­нув на дру­гу ву­ли­цю. Там по­ба­чив се­ред со­лом'яних пок­рi­вель за­лiз­ний дах на не­ве­лич­ко­му бу­ди­ико­вi. Вго­рi над две­ри­ма при­би­то бу­ло дош­ку з на­пи­сом "На­род­ное учи­ли­ще".

"А зай­ду до вчи­те­ля!" -по­ду­мав Ро­ман, хоч зов­сiм учителя не знав.

Увiйшов у чи­ма­лi сi­ни з кi­лоч­ка­ми й гвiзд­ка­ми по стi­нах зад­ля шко­лярської оде­жi. Став, не зна­ючи, в якi две­рi йти, бо пе­ред їм бу­ло їх двоє. Од­нi бу­ля тро­хи вiд­хи­ле­нi, i крiзь них чу­ти бу­ло роз­мо­ву. Сер­ди­тий го­лос, го­во­ря­чи "по-пансько­му", кри­чав:

- Почему ты мне са­пог не по­чис­тил?

- Двiр чис­тив, одпо­вi­дав дру­гий, му­жицький ста­ре­чий го­лос.- Хi­ба я вам ла­кей? Я - сто­рож.

- Нанялся сто­ро­жем - дол­жен быть учи­те­лю ла­ке­ем. Каж­дый день са­по­ги чисть!

- Та що це та­ке справ­дi? Я гро­ма­дi по­жа­лi­юсь.

- Плевать мне на твою гро­ма­ду! Иди сей­час до Суч­ка и ку­пи мне две ко­ло­ды карт!

3 две­рей вий­шов, бур­ча­чи со­бi щось, си­вий сто­рож.

- Чи до­ма вчи­тель? - спи­тав Ро­ман.

- А он! - по­ка­зав сто­рож на две­рi i пi­шов з шко­ли.

- Кто там? - по­чув­ся з-за две­рей го­лос.- Вер­но, опять кто-ни­будь при­ты­рил мальчи­ка! Ну й иди­оты! Хоть не го­во­ри им, что еще ра­но!

Дверi вiд­чи­ни­лись вiд штур­хан­ця но­гою, i на по­ро­зi став мо­ло­дий хло­пець з зак­ру­че­ни­ми вго­ру ву­си­ка­ми, без пi­джака й жи­ле­та, в са­мiй со­роч­цi, по­зак­ла­дав­ши ру­ки в ки­шенi в шта­ни.

- Тебе че­го? - спи­тав вiн, але, по­ба­чив­ши на Ро­ма­нi не му­жицьку оде­жу, по­вер­нув iнак­ше: - Вам че­го нуж­но?

- Моє пош­те­нiє! - ска­зав Ро­ман, прос­тя­гу­ючи ру­ку.- Сиваш­ов.

Учитель дав йо­му й свою ру­ку i пок­ли­кав у ха­ту. В невеличкiй свiт­лич­цi, з лiж­ком, сто­лом i кiлько­ма стiльця­ми, був не­лад, по­роз­ки­ду­ва­на оде­жа, не­до­кур­ки з ци­га­рок, на стi­нi гi­та­ра й руш­ни­ця, на сто­лi сто­яв не­до­пи­тий чай i пляшечк­а з на­пи­сом: "Ром"; пiд сто­лом спа­ла со­ба­ка. Учи­тель по­прохав гос­тя сi­да­ти i на­дiв пiд­жак.

Роман сiв, за­ки­нув но­гу за но­гу, ви­тяг ко­ро­боч­ку з ци­гарками, вiд­чи­нив i прос­тяг до вчи­те­ля:

- Не вгод­но ли, - хо­ро­шоє раз­лi­че­нiе.

Учитель узяв ци­гар­ку, i во­ни за­ку­ри­ли. Ро­ман, ла­ма­ючи свою мо­ву ще дуж­че пе­ред "обра­зо­ва­ним чо­ло­вi­ком", по­чав ви­яс­ня­ти, чо­го вiн прий­шов. Вер­нув­ся з го­ро­да, ну, а на се­лi "скуч­но", бо скрiзь са­ма муж­ва i не­ма та­ко­го чо­ло­вi­ка, щоб iз ним мож­на бу­ло про "обра­зо­ва­нi" ре­чi розмовитися, ­- тiльки й є, що вчи­тель та вряд­ник, та ще пи­сар… Дак от вiн i прий­шов.

Учитель по­чав уже ро­зу­мi­ти, ко­го вiн пе­ред се­бе має, - спер­шу вiн по­ду­мав, що це щось iн­ше. Сам учи­тель був з та­ких, як i Ро­ман: че­рез двок­ла­со­ву сiльську шко­лу по­трапив до вчи­тельської се­мi­на­рiї. Як дов­чив­ся в нiй, то йо­го ма­ли нас­та­но­ви­ти за вчи­те­ля в йо­го рiд­но­му се­лi, але вiн сам то­го не схо­тiв, бо там з ним усi бу­дуть за­па­нiб­ра­та. Був з тих учи­те­лiв, що, ви­лiз­ши з "му­жи­кiв" у "па­ни", сил­куються яко­мо­га дуж­че вiд­рiз­ни­ти­ся вiд му­жи­ка, сахаються­, як не­чис­тої си­ли, зна­ти­ся з ним i виг­ля­да­ють со­бi якої ба­га­тої уп­ра­ви­те­лiв­ни, чи доч­ки гро­шо­ви­то­го гли­тая з му­жикiв, чи хоч удо­ви яко­го по­лу­пан­ка, щоб, оже­нив­ши­ся, по­ки­ну­ти не­лю­бе й нуд­не вчи­те­лю­ван­ня та й пе­рей­ти зов­сiм на "панську лi­нiю". Ро­ман був пе­ред ним уже за­над­то низький, бо вчи­тель ниж­че пи­са­ря, вряд­ни­ка та кра­ма­ря Суч­ка i не ди­вив­ся. Тiльки вiн iще не пев­ний був, чи справ­дi Ро­ман му­жик. От i прiз­ви­ще йо­го… Си­ва­шов… Си­ва­шов… Не чуть у на­шо­му се­лi Си­ва­шо­ва… Але враз iз­га­дав:

- Та вы долж­но Пи­ли­па Си­ва­ша сын?

Роман тро­хи по­чер­во­нiв i по­чав ви­яс­ня­ти, що хоч сьому й прав­да, але всi йо­го на служ­бi зва­ли "Си­ва­шов", бо як прос­тий чо­ло­вiк, то бу­де Си­ваш, а як "обра­зо­ва­ний", то - Си­ва­шов.

Тепер учи­тель уже знав, що не­ма чо­го йо­му зна­ти­ся з Ро­маном, - це тiльки пош­ко­дить йо­му, при­ни­зить йо­го пе­ред йо­го "панськи­ми" знай­оми­ми. Над­то вiн був сьогод­нi сер­дитий: учо­ра зве­чо­ра вiн ма­ло не до свi­ту гу­ляв у кар­ти у ба­тюш­ки i прог­рав сiм руб­лiв. А в йо­го са­ме не бу­ло те­пер гро­шей, бо влiт­ку на гро­шi скрут­нi­ше: взим­ку шко­ля­рi (во­ни в йо­го мушт­ро­ва­нi) раз у раз но­сять йо­му вся­кi ковбас­и, са­ло, а то так i са­хар на­вiть, то мен­ше до­во­диться витрач­ати. А те­пер усе з го­то­веньких гро­шей! Доб­ре ж, як вiн сьогод­нi (має пок­ли­ка­ти всю ком­па­нiю до се­бе) та одiг­рає, вер­не своє, а як же нi? Все це гнi­ва­ло вчи­те­ля, i вiн сер­ди­то ска­зав Ро­ма­но­вi:

- Ну, мне те­перь не­ког­да… У ме­ня де­ло есть…

Роман по­чер­во­нiв i встав об­ра­же­ний.

- Как зав­год­но…

Вiн прос­тяг був зно­ву ру­ку, але те­пер уже учи­тель не дав йо­му своєї. Зов­сiм збен­те­же­ний, Ро­ман швид­ше пi­шов з ха­ти i чув, як слiд­ком за їм учи­тель про­бу­бо­нiв:

- Всякий те­бе хам­лю­га ле­зет зна­ко­миться!

Поки вий­шов Ро­ман на ву­ли­цю, йо­го збен­те­жен­ня минул­ося, i вiн тiльки був стра­шен­но лю­тий на вчи­те­ля за образ­у. "До ко­го ж би ме­нi ще пi­ти?" - ду­мав вiн i по­ба­чив за­раз же бi­ля шко­ли во­лость. По­вер­нув до неї.

Тут уже йо­му по­щас­ти­ло, бо ви­яви­лось, що пи­сар був йо­го ко­лиш­нiй то­ва­риш. Батько йо­го ще хлоп­цем од­дав до щко­ли аж у мiс­теч­ко, там вiн i вив­чив­ся на пи­са­рi. Цей сам доб­ре вмiв "по-обра­зо­ва­но­му" i ра­дий був Ро­ма­но­вi.

- Сiдай, брат, сi­дай! У нас у во­лос­тi нi­ко­го не­ма: старшина, ста­рос­та i вся­ке на­чальство по­да­ло­ся сно­пи во­зить, - дак я сам тут i стар­ши­на, i ста­рос­та, i все.

Роман сiв бi­ля сто­лу, пок­ри­то­го зе­ле­ним, ста­рим, скрiзь чор­ни­лом за­ля­па­ним сук­ном. Пи­сар, Гри­го­рiй Пав­ло­вич Ко­па­ни­ця, був та­ких лiт, як i Ро­ман, але вже доб­ре вiд­пас­ся на во­лос­но­му хлi­бi, i йо­го за­яло­зе­ний пiд­жа­чок був вузь­кий на глад­кi пле­чi. Вiн кру­тив свою ру­деньку бо­рiд­ку