Серед темної ночі - Борис Грінченко

би й про те - чо­го так лю­ди жи­вуть? Тут то­бi та­кий убо­гий, що нi­чо­го їсти, а там та­кий ба­гач, що гро­шi мiр­кою мi­ряє. Один кри­ва­вим по­том уми­вається, та ро­бить, та дбає, а дру­гий, ле­да­що, лi­нується… або ще п'є… а то й крас­ти пi­де… Нев­же не мож­на кра­що­го по­ряд­ку за­вес­ти? Ма­буть, про це в книж­ках пи­шуть, та тiльки вiн не знає тих кни­жок. Де ж та­ки, щоб во­ни в та­ке ма­ле се­ло та по­до­хо­ди­ли? Тут про їх нiх­то й не чув. Хо­тiв Зiнько про це ко­го роз­пи­та­ти­ся, дак ко­го ж? Дяк са­ме бо­жест­вен­не знає; пи­сар - са­мi во­лос­нi дi­ла; кра­мар усе на що­тах ки­дає та за­пи­сує гро­шi… до ба­тюш­ки Зiнько не пос­мiє пi­ти, а до вчи­те­ля хо­див, дак i вчи­тель же… хоч по кни­гах знає i вся­ку на­уку, а як Зiнько по­пи­тав­ся йо­го про своє - як би кра­щий по­ря­док за­вес­ти, - то вiн тiльки ру­кою мах­нув. "Це, - ка­же, - не твоєї го­ло­ви дi­ло. За по­ряд­ком на­чальство дог­ля­дає. А ти ко­ли хо­чеш доб­ре жи­ти-ро­би, не пи­яч, - от i все!" Це Зiнько й сам знає, та тiльки що цього ма­ло…

Де ж це Ле­ван­ти­на? Чи не в ха­тi за­хо­ва­лась? А вiн хо­тiв би по­го­мо­нi­ти з нею. Ти­ха, ро­бо­тя­ща, доб­ра дiв­чи­на… I з се­бе гар­на… Як­би йо­му та­ку жiн­ку, та тiльки щоб не та­ку вже… прос­ту… Ко­лись вiн за­го­во­рив з нею про дощ, що вiн бу­ває з па­ри, а во­на тiльки зас­мi­яла­ся та й утек­ла… Як же вiн роз­мов­ля­ти­ме з нею про те, що йо­му ду­шу зай­має? А втiм… во­на ще мо­ло­да… си­ро­тою по най­мах iз­рос­ла, нi­якої на­уки їй нiх­то не да­вав. Ще й див­но, що во­на та­кою до­брою дiв­чи­ною зрос­ла!.. А як­би Зiнько з нею од­ру­жив­ся, то, мо­же б, її й чи­та­ти мож­на нав­чи­ти… i до своїх ду­мок при­хи­ли­ти… Так ду­мав Зiнько про Ле­ван­ти­ну i по­чав при­див­ля­ти­ся до неї, за­чi­пав її роз­мо­ва­ми. Дiв­чи­на чер­во­нi­ла, але роз­мов­ля­ла з ним за­люб­ки. Та Зiнько був ду­же нес­мi­ли­вий з дiв­ча­та­ми i все бо­яв­ся зай­ня­ти Ле­ван­ти­ну так, як па­руб­ки зай­ма­ють тих дiв­чат, що люб­лять.

Тепер йо­му ду­же схо­тi­ло­ся по­го­мо­нi­ти з нею… От, щоб хоч за­бу­ти ту п'яну бе­сi­ду!.. Не лю­бить то­го Зiнько… Але дiв­чи­ни не­ма нi­де - нi в сад­ку, нi в дво­рi. Мо­же, ку­ди пiш­ла… Зiнько пе­рес­ко­чив на­зад че­рез тин у свiй са­док.

Незабаром ма­ти за­гу­ка­ла йо­го. Упо­рав­шись по хазяйс­тву, Зiнько пi­шов спа­ти в са­док, - бе­рiг са­до­ви­ну. Та же тiльки зас­ну­ти не мiг: все тiї ду­ми йо­го не по­ки­да­ли. Ро­ман… вiн чуд­ний який­сь… не по­до­ба­ло­ся Зiнько­вi, що вiн так ве­ли­чається i язик ла­має… А про те, ма­буть, вiн ба­га­то ба­чив, ба­га­то знає. Бо й справ­дi - по ве­ли­ких го­ро­дах бу­вав, письма в сол­да­тах нав­чив­ся. Ма­буть, вiн змо­же розказ­ати Зiнько­вi про та­ке, чо­го Зiнько сам не здо­лiє розiбрати­. Тре­ба з ним по­го­во­ри­ти… Не сьогод­нi, бо сьогод­нi, ма­буть, вiн iще не ско­ро з ву­ли­цi вер­неться, а ко­лись…

Небо дав­но вже ся­ло над зем­лею своїми зо­ря­ни­ми шатам­и, а Зiнько все не спав. Ду­ма за ду­мою сну­ва­ла­ся в го­ло­вi, iш­ли од­на по од­нiй, як хви­ля за хви­лею… По ха­тах дав­но вже сплять, за­тих­ли вже й дiв­ча­та, й па­руб­ки на ву­ли­цi… i де­ре­ва дрi­ма­ли, схи­лив­шись над ним, i дрi­ма­ла зе­ле­на тра­ва i ввi снi лос­ко­та­ла йо­му об­лич­чя, як вiн до­тор­кав­ся до неї, во­ру­ша­чись… А ви­со­ке й гли­бо­ке-гли­бо­ке не­бо жах­тiло й трем­тi­ло жи­вим свi­том, i зо­рi зда­ва­ли­ся ве­ли­ки­ми й ро­зум­ни­ми очи­ма блис­ку­чи­ми… Во­ни див­ляться так яс­но, мов хо­чуть за­зир­ну­ти Зiнько­вi в ду­шу, по­ди­ви­ти­ся, що там є. Див­ляться та­ки­ми ве­ли­ки­ми-ве­ли­ки­ми очи­ма… Як у Ле­вантини… то­дi, як во­на спi­ває сум­ної пiс­нi… Во­на ди­виться й спi­ває… i лю­бо, лю­бо стає… i хи­ляться вi­ти… i всмiхаються­ зо­рi…

I Зiнько зас­нув пiд Ле­ван­ти­нин спiв, не зна­ючи, що Ле­вантина справ­дi вий­шла в свiй са­док i спi­ва­ла, при­ваб­ле­на сяєвом безк­рай­ого не­ба, на­поєна со­лод­ки­ми па­хо­ща­ми ча­рiв­ної но­чi - ти­хої, як сон ма­ленької ди­ти­ни, лас­ка­вої, як пог­ляд ма­те­рi…

II 

Другого дня Ро­ман ус­тав пiз­но. У йо­го бо­лi­ла го­ло­ва, бо вчо­ра та­ки доб­ре ви­пив. Вiн по­чав зга­ду­ва­ти ми­ну­лий день, ле­жа­чи на со­ло­мi в сто­до­лi, i гнi­вав­ся сам на се­бе, що "за­вiв кум­па­нiю" з па­руб­ка­ми й з дiв­ча­та­ми. З дiв­ча­та­ми во­но ще нi­чо­го, до дiв­чат Ро­ман охо­чий, а от на ву­ли­цю не тре­ба бу­ло з їми хо­ди­ти. Йо­му не го­диться за­па­нiб­ра­та з їми бу­ти, а вiн учо­ра, хильнув­ши, це й за­був. Ну, да це ще не бi­да, вiн за­раз по­ка­же, що вiн не те, що во­ни, а бе­ри ви­ще.

Роман ус­тав i пi­шов у ха­ту. Батько з Де­ни­сом та з Зiнь­ком уже пос­нi­да­ли й поїха­ли на по­ле - ос­тан­нi ко­пи забирати. Ма­ти ме­ту­ши­лась бi­ля пе­чi.

- Виспався, син­ку? - лас­ка­во оз­ва­ла­ся во­на.- Сi­дай же та бу­деш снi­да­ти.

- А от уми­юся.

Умився, роз­че­сав­ся i сiв за стiл. Ма­ти по­да­ла га­луш­ки з са­лом. Ро­ман ще нi­чо­го не ро­бив, то й не ви­го­ло­дав­ся, а га­лушки бу­ли з прос­то­го гре­ча­но­го бо­рош­на i зда­лись йо­му нес­мач­нi. Iз'їв га­луш­ку, двi та й по­ло­жив лож­ку.

- А що ж це ти, син­ку, вже й не хо­чеш? - зди­ву­ва­ла­ся ма­ти.

- Штось їсти не хо­четься, - од­ка­зав Ро­ман i встав iз-за сто­ла.- Тре­ба пой­тiть про­ве­дать ста­рих зна­ко­мих, - до­дав.

- Пiди, син­ку, пi­ди од­вi­дай! Ро­ман на­дiв пiд­жа­ка й картуз­а з бi­лим вер­хом, то­дi гля­нув на чо­бо­ти:

- Ех, вак­си про­сють!.. Ну, не­хай дру­гим ра­зом! - I пi­шов з ха­ти.

Вийшовши Ро­ман з дво­ру, спи­нив­ся, не зна­ючи, ку­ди йти. У нього бу­ли ко­лись то­ва­ри­шi па­руб­ки, те­пер уже всi жо­на­тi ха­зяїни, - та йо­му не хо­тi­ло­ся до їх iти: що там од їх вiн цi­ка­во­го по­чує? Хi­ба пi­ти, щоб по­ба­чи­ли, який вiн те­пер став? Дак же нi­ко­го до­ма не­ма - всi на ро­бо­тi. Ну, та вже вий­шов з дво­ру, то прой­деться се­лом, а там, мо­же, й на­ду­має, ку­ди пi­ти. I вiн по­дав­ся ву­ли­цею. Iшов по­ма­лу, мов ту­ди-сю­ди роз­зи­ра­ючись на се­ло, а справ­дi ди­вив­ся, чи хто йо­го ба­чить, чи нi. Та всi лю­ди поїха­ли на по­ле, тiль­ки де­якi ба­би по­ра­ли­ся по ха­тах. На ву­ли­цi бi­га­ли са­мi дi­ти. Один ма­ленький хло­пець, по­ба­чив­ши Ро­ма­нiв пiд­жак i чо­бо­ти з блис­ку­чи­ми рiв­ни­ми ха­ля­ва­ми, гук­нув че­рез ву­лицю до тро­хи стар­шенької дiв­чин­ки:

- Дивись! Ди­вись! Пан iде.

Роман ус­мiх­нув­ся, - йо­му це спо­до­ба­ло­ся. Але дiв­чин­ка гля­ну­ла на йо­го i вiд­ка­за­ла своєму то­ва­ри­ше­вi:

- Дурний! Co ти ка­зес? То не пан, а