Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Він каже:
— Видно, ясно, що нас бояться і не сміють зачіпати. Здобули замок, то ще не здобули города, а з того замку й так нема нам користі. Те саме з кляштором кармелітів. Хіба ж він такий важний? Нашого города жодна сила не здобуде. Нічого нам боятись... То ще хтозна,"чи під Львовом стоїть сам Хмельницький?. Може, то— лише який інший ватажок під імення Хмельницького підшивається, щоб нас налякати...
Бесідника прийняли гарячими оплесками. Почулись оклики: "Не здамосьс б'ємося до останньої краплі крові, хоч би всім прийшлося покласти голови"...
Арцишевський здвигнув плечима і хотів вийти. Та в цій хвилі принесли другий лист від гетьмана, писаний по-польськи прямо до городян. Він взивав управу города, щоб негайно прислали своїх послів на переговори, бо коли ні, то він видасть наказ здобути город штурмом. "Ви бачили, панове, що ми легко здобули й замок, і кляштор, тепер черга на бернардини, а поки що ви погинете з голоду, бо я дуже добре знаю, що у вас уже харчів дасть .Бог".
Арцишевський вернувся послухать, але вже не говорив нічого. Цей лист і згадка на голод начеб зимною водою полляли задиркуваті голови. Всі знали добре, що в городі вже зачинають конятину їсти. Аж тепер урозумились, що таки треба негайно переговорювати і послів слати. Стали оглядатися за людьми, та охочих не було. Кожний боявся пхати руку в пащеку того лютого звіра у тій постаті, як його малювали польські ксьондзи на казаннях. Та навіть не знати, чи зможуть добратися до самого Хмельницького, чи їх по дорозі не візьмуть татари в сирівці. А може, й Хмельницький під злий гумор звелить із них "міхом шкуру зняти". Отож вигадали поперед усього упевнитися, чи перед Львовом стоїть справді Хмельницький, чи хто інший.
У Львові пробував у той час старенький бувший єзуїт* Андрій Гунцель Мокрський. Він не раз висловлювався між своїми найближчими, що як учителював в єзуїтському конвікті в Ярославі, то мав там учня з України на ймення Богдан Хмельницький. Коли б його побачив, то, певно, пізнав би. Отож зараз причепилися райці до старого та давай його просити, щоб поїхав упевнитися, чи під Львовом справді Хмельницький командує. Усі ті, котрим випадало в посольстві їхати, були з того раді, що так легко уникнули того нещастя, яке б їх неодмінно постигло, коли б довелося між дикунів поїхати.
— Якщо від мене собі того бажаєте,— каже старий,— то я поїду. Коли б мені справді було призначене не вернутись, то не велика була б шкода, бо я своє вже пережив. Та я думаю, що й поганин вшанує мій сивий волос...
За товариша дали йому ще одного міщанина, якого насилу випхали і з трубачем виправили за галицькі ворота.
Пішли пішки. Зараз недалеко стрінули козацьку стежу. Мокрський показав листа з магістрату до гетьмана, просив, щоб його туди провели.
Побачивши слабосильного старця, козаки виявили йому свою пошану. Зараз привезли воза й повезли усіх до церкви святих апостолів Петра і Павла, де саме під цю пору мав пробувати Хмельницький.
Хмельницький прочитав попереду листа від магістрату. Це була відповідь на його листа. Йом-у відповіли, що тих панів, яких він жадає, щоб йому видали, а то Заславського, Конецпольського і Вишневенького, на котрих Хмельницький складав усю вину війни, у Львові нема. Хмельницький знав і сам про це, та лише так писав, щоб показати, що він війни не хоче й заспокоїться зовсім, коли тих зинуватців піймає і покарає.
— Коли б я тих панів дістав до моїх рук, то це стало б і за окуп і війна припинилась би,— каже до послів,— а так, то город сам мусить заплатити. Та найкраще було б стягнути цей окуп від жидів, бо вони теж причиною лиха на Україні. Хай дадуть частину з того, що з людей надерли. Окуп я мушу мати, щоб заплатити татар за їх поміч, а не задоволю я їх, то підуть загонами й нароблять в краю бешкету — і я їх не спиню від того.
Гетьман був рішучий, говорив з послами чемно, та так, що не гадає поступитись. При тім не показував свого зворушення на вид свого колишнього любого вчителя. Приймав послів при старшинах. Тепер дав їм знак, щоб оставили його самого.
Хмельницький був ніжної, чулої вдачі. Оставшись з Мокрським на самоті, не видержав у своїй ролі. Давнє пригадалось. Пригадалися хлоп'ячі безжурні літа, пригадалася хлоп'яча пошана й любов до доброго вчителя, яка у таких людей ніколи не вмирає, а в слушний час відживає усією силою. Гетьман пам'ятав, з якою батьківською зичливістю ставився до нього колишній його вчитель, цей самий сивоголовий немічний старець. Гетьман розчулився, пригадав йому себе, цілував по руках і, схилившися по-тодішньому звичаю, обняв його за коліна. Нагадував йому колишнє, дякував за добре батьківське серце й за добру науку.
І вчитель теж розжалобився, як кожен старий учитель, що стрінеться з своїм вдячним учнем. Старий обняв гетьмана за голову, пригорнув до себе і цілував, аж просльозився.
— Сину мій сердечний, чого ти проливаєш християнську кров?
Гетьман став виправдуватись:
Бог мені свідком і говорю правду, мов на сповіді, що не я тому винен, а ледачі пани, які своїм звірським поведениям довели народ до одчаю і до зриву.— Він став розказувати, скільки терпів народ від панів, ксьондзів та єзуїтів і від жидови. Це була справді сповідь, котру слухав старенький досвідний чоловік, і він Хмельницькому повірив.
Вірю тобі, мій сину, бо бачу, що правду говорише а ця правда така для мене болюча, начеб я сам був винуватцем.— І знову стиснув його за голову і поцілував в чоло. Гетьман обтер сльозу з очей і заспокоївся, запанував над собою, і тепер стояв перед послом повелитель України, суворий, рішучий, непохитний, твердий.
Тепер стали говорити про діло. Мокрський просив гетьмана, щоб показав своє милосердя над городом, не вимагав надто і не доводив городян до розпуки.
— Інакше, отче, не може бути,— каже гетьман,— хай львів'яни не надіються на поміч нізвідки — ні від Речі Посполитої, ні від Вишневецького. Цю байку про Вишневецького вигадав мій молодий канцелярист, котрого я послав у город, котрий перекрався туди переодягнений за бернардина. Хай кінчають діло, бо далі я свого війська не вдержу, і воно само, без мене, город здобуде, а здобувши, пограбить і зруйнує. А в першу чергу врозуміть вашмос-цей-одновірців, щоб перепинили знущання й гніт над православними, що у Львові, бо те, що вони витворюють, рве у мене терпець і не здержить мене видати наказ до загального наступу. Чого хотять вони від бідних людей? Бо я сам присягти можу, що вони жодних зносин зі мною не мають.
Мокрського попращав гетьман дуже сердечно. Заїхала зараз гетьманська карета й завезла послів аж під Галицькі ворота. Хмельницький обіцяв, як буде треба, прислати своїх послів у город.
А за той час збиралося польське духовенство правити за душу Мокрського панахиду. Це ж неможливо, щоб такий варвар, як Хмельницький, випустив із рук живим католицького каплана. Такі побоювання стали вже голосити ксьондзи з амвонів, підносячи заслуги слуги Божого, котрий для загального добра не вагував своє життя посвятити.
Та ось почулася від Галицької брами труба. Мокрський висів з карети живий. Його перепустили через ворота і повели на ратушу, де зібралася рада. Старець увійшов з ясніючим лицем.
— Панове були в блуді. Там справді стоїть Хмельницький, якого я пізнав, і він до мене признався. Та то лицар, не варвар, за якого всі тут уважали. Прийняв мене якнайчемніше. Не він винен тому, що сталося, а Ті, що дали до того причину своїм нелюдським і нехристиян-ським знущанням над бідним православним народом та їх батьківською вірою. Мені заливалося лице соромом, слухаючи того, що мусив признати за правду, яких звірств допускалися пани на спілку з жидами й наші католицькі богослужителі. Мусите викупитись, а то городові грозить загибель. А ще одного домагається Хмельницький, і це слушно, щоб уже раз припинилися знущання й безпідставні обвинувачення тутешніх православних, а то доведе до того, що їх одновірці з-за мурів перейдуть через голову "гетьмана, добудуть город, а тоді хіба православні уціліють. На кожний випадок ці знущання, безглузді, негідні християн, погіршать вашу справу.
Ще не покінчилася нарада над тим звітом старенького священика, як дали знати від воріт, що прибуло від Хмельницького посольство. Його зараз привели. То був духовник гетьмана, священик Федір Радкевич-, високоосвічена людина й красномовна. Райці, особливо ксьондзи, дивилися на шизматицького попа бісом, та він ні раз не збентежився.
— Передаю мостивим панам власноручний лист пана гетьмана як відповідь на посольство отця Мокрського. За годину маю вернути з відповіддю або без неї, і то під горлом. У пана гетьмана нема жартів.
Стали читати листа, а послом ніхто не турбувався, начеб це був звичайний собі посланець. Тоді вийшов з гурту отець Мокрський, підійшов до посла, взяв його ввічливо під руку й завів на своє місце та попрохав сідати. Аж тепер помітили свою неувагу, й соромно їм стало. А польське духовенство дивилося бісом і на шизматика, і на свого собрата, що шизматикові таку пошану показував.
Знову став Арцишевський доводити до опам'ятання, щоб не губити города. Духовенство на те не зважало й кинулось робити непримиримий настрій серед райців і публіки.
— Не може бути згоди з недовірками! — кричали фанатичні голови.
Аж ось приходить на залу Ціхановський і кладе на столі гарматну олов'яну кулю.
Ось якими словами зачинає промовляти до нас Хмельницький... Ця куля якраз упала на Галицькій вулиці. Може, аж те врозумить ваші запаморочені голови.
А то Чорнота, пробуючи, чи добре вицілені гармати, послав Львовові такого гостинця.
Це дуже збентежило райців. Піднявся зараз крик на опозицію. Вона хоче своїм безглуздим опором привести город до погибелі.
Та духовенство не далося переконати. Арцишевський промовляв знову, та тепер нашепти єзуїтів і бернардинів звернули увагу товпи проти Арцишевського. Він зрадник, злигався з Хмельницьким і боїться за свою шкуру. Це ж зрозуміло. Він не— католик і знає, що за ним святі з католицького неба не заступляться. Пішла агітація і поза ратушу. Сфанатизоване поспільство заворушилось. Почулися погрози в сторону Арцишевського, і хтозна, на чім було б скінчилось, тільки що побоювались війська, яке стояло твердо за своїм комендантом.
А на раді таки вирішили послати до Хмельницького послів для переговорів.
