Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Хто відає, може, се буде ще одна твоя лепта, та,, найвагоміша, котра начисто одмінить пізніше життя люду тиверського. Старійшини знатимуть, що на се в мов повеління. Освідомлю їх.

Миловида, здавалось, і не слухала, що казав муж. Плакала-побивалась біля нього, затим побігла, принесла студеної води, дала налитися, благала не думати про смерть: вона, жона його, буде коло нього, удвох вони, заприсягтися може, здолають тоту згубницю.

Осміхнувся і, мабуть, додав тим осміхом певності. Мило№да.і метушилась та дбала про князя проворніше, і запевняла, що одужає ще, завзятіше, ніж досі. Не полишала вже Його ані того, ані наступного дня, й тоді лиш уступила місце біля ложа іншим, як до Соколиної Вежі прибули старійшини.

Їх де так і багато об'явилося в теремі, зате знатніші і старші. Заходили поважні, супокійно-зосереджені, кланялися князеві й сідали.

Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою вмовкли і тим дали знати: має говорити найстарший.

— Се що ж ти намислив, княже? — по-отньому докірливо, хоча й сумирно почав старійшина. — Зовсім недавно водив на січу рать, із сольством он куди правився, нипі ж відходну раду скликав. До ста тобі далеко, ще міг би не поспішати.

— Розтратив силу я, старійшини, по бородищах, у походах ратних. Та й клопоти про люд землі нашої немало забрали її. Часи Сули ие з ліпших ~ бсзліття поганяло безліттям. Ось і вимотали силу. Чую, доживаю останні дні, і хочу знати: кого ви воліли б маги за князя в землі нашій?

Старійшини дивилися собі під ноги й відмовчувались. Одначе не довго.

— Ми не хотіли б нікого іншого, окрім тебе, — підвівся й мовив той же, найстарший. — Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим князем, мусимо подумати, кого оберемо. Зізнаюсь, княже, ми попереджені були сином твоїм, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегідь радилися і ось що врадили. Найперше, прийми від нас доземний уклін, — він низько вклонився князеві, — і дяку сердечну за труди твої добродійні на благо землі Тиверської і люду тиверського. Ти заслужив від нього пайщирішої дяки і мусиш знати про се, одходячи.

— Трудивсь як міг.

— Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься і після тебе. Одне те, що анти, завдяки тобі, в усякім разі, передусім тобі, ось уже біля сорока літ не мають звад і не стинаються з ромеями, чого варте. А звитяга над обрами... Уміли б дякувати ліпше, подякували б. Нині ж прийми від нас уклін і запевнення: на ознаку дяки нашої і в угоду всім нам, князем по тобі буде один із синів твоїх. З сим вийдемо опісля перед віче й жадатимемо від віча.

— Спаси біг. Кого ж із синів моїх маєте на приміті?

— Покон велить саджати на стіл найстаршого. Гадаємо, так і буде. Радим у тебе достойний муж. Інших теж не зобидимо.

— Світозар воліє піти до ромеїв у науігу. Посприяйте йому, коли не передумає.

— Буде вроблено, княже.

— Ще про одне проситиму і проситиму уклінно: нсона моя Миловида най не йде зі мною в небуття. Лишаю її в дітьми своїми й повеліваю: най дасть їм раду беа мене.

— Твоє слово — закон, князю.

— Скажіть вічу і всьому людові, був би дуже потішений там, у Вираї, коби приклад княгині Миловиди став поконом для всіх родів наших. А ще знайте...

Хотів, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сіпнувся раз, вдруге і вже потім випростався й затих.

XXVI

Привідця всієї Склавинії князь Лаврит сидів високо в горах і добре бачив, що діється в долах — як у ближніх так і в дальніх, куди пішли вождь словенів Ардагаст і вождь білих хорватів Мусокій. Бо хоч авари й затопили собою Придунав'я, вони не могли перехопити гінців, що пробиралися з Карпат за Дунай чи з-за Дунаю, від Ардагаста та Мусокія. Ще не об'явився на світі супостат, котрий міг би зашкодити слов'янам проникати між чужих, тим паче на своїй землі. Погано лиш, що принесені ними вісті не тішили князя Лаврита. Очолені Ардагастом та Мусоківм раті пройшли далеко, мало не до Теплого моря, а досягти того, чого хотіли, чи й зможуть. Авари вторгнулись у їхню землю і спопелили доли дунайські по самі гори. Люд волає про поміч і відплату, а силу має лише для такого-сякого стриму навали. Тієї, котра могла б погнати аварів за обводи слов'янської землі, нема де взяти, окрім як покладатися на Ардагаста та Мусокія. А коли так, доведеться кликати їх передчасно, не давши довершити того, заради чого пішли в ромейські землі.

"Достойні привідці! — переказував через гінців. — Повідомляю вам, що зусилля наші, потрачені на захоплення Фессалоніки яко тверді, з якої ширилося б заселення земель між Дунаєм і Теплим морем, коли вони не принесли вам бажаного, мусять бути визнані за даремні. Обри прийшли і сплюндрували геть усе пониззя між Дунаєм і Карпатами, забрали з собою товар людський, набутки всякі. У горах зупинили їх, та з долів, окрім вас, немає кому погнати. Тож повеліваю: хутчіш повертайтеся в землю отців своїх, проженіть обринів і пометіться їм за глум та пожарища".

Привідці слов'янської раті в ромеях знали вже, що обри вдарили їм у спину і не лише в Подунав'ї, а й у Фракії: нападають на тих, що супроводжують полон, забирають їхні ратні набутки. Одначе не думали і не гадали, щоб удар був такий вразливий: кличуть кидати все й повертатися рятувати роди, землю свою. Невже й напади на сотні, котрим доручено доправити в Склавинію полон, не поодинокі? Невже з усього, що посилалося, нічого не дійшло? Гінці не відають, Лаврит не удостовірюе, що мав щось від склавинської раті. Виходить, так і е: в землю Склавинську нічого з полону не дійшло.

— Що маємо діяти? — Ардагаст перший прибув із цією тривогою до Мусокія.

— Іншої ради немає: тра повертатися і провчити обрів.

— Коли вже кидати усе, нами затіяне, і повертатися з одпим наміром — провчити обрів, то вчити маємо так, щоб пір'я летіло. Відаєш, про що йде річ?

— Сподіваюсь, сам скажеш.

— Скажу, одначе не зараз, перегодом. Най вистояться мислі, — пожартував, — та наберуть ваги достовірності. Сказав так та й подався до свого табору.

— Ока з Фессалопіки не спускати, — повелів тисяцьким. — Робіть вилазки, шукайте вразливі місця, най не думають ромеї, що ми відмовилися від мислі взяти сю твердь штурмом.

А тим часом посилав своїх вивідників на путі майбутнього відступу, велів їм знати про обрів усе, себе ж ніде й нічим не виказувати. І вже тоді, як вивідав та знав, покликав Мусокія.

— Настав час, содруже, почати новий похід — супроти а і; арів. Чи маєш полон і який?

Мусокій заходився перелічувати. Зрештою поцікавився, нащо се Ардагастопі.

— Віддай ного мені. Власне, з'єднай на певний час в моїм.

— Най буде так. А далі що?

— А далі ось що вдіємо? Аби збити аварів на ложний путь, робитимемо вигляд, що осади з Фессалоніки не знімаємо, най девні будуть, що сила наша як стояла, так і стоїть тут. Обоз же свій і полон пошлемо в супроводі надійної охорони — завважую: вельми надійної, аби авари зібрали й кинули на неї якщо не всю, то добру половину сіюєї раті. Коли ув'язнуть з охороною обозу в січу, отут їх і візьмемо рештою своїх тисяч у лещата — так, щоб не випустити вже ані обозу, ані турм аварських.

— Ловко, — зголосився Мусокій. — Сміливо і ловко. Лишається подбати, аби було ще спритно, без жадного розголосу.

— Се те останнє, про що мав просити тебе і мужів твоїх.

Обоз їхній як рушив з-під Фессалоніки тлумиськом, так і правився узвичаєним для всякого тлумиська робом: попереду і по боках комонні звідуни, в повинність яких входить одне — завчасу нагледіти можливого супостата й попередити охорону, за звідунами, що йшли попереду, — кілька сот комонних при мечах, сагайдаках із стрілами їа сулицях, за комонними — обоз і ті, що доглядають інну хуру в обозі, далі — полонені, товар, а вже за товаром — знову комонні. Значно чисельиіші, ніж ті, що попереду. Правилось те тлумисько лиш вдень. На ніч ставало табором, хто перепочивав, хто пильнував за табором і тими, що могли вторгнутись і перервати перепочинок. Усе робилося тут, як вимагала ратна повинність. Зате комонні тисячі склавинів ішли, всупереч узвичаєному серед ратних людей, лише поночі і прискорено, так, щоб і не випереджати полон і не відставати від нього аж надто. Відали чи не відали авари про рать, що йде за обозом навирці, про те лиш боги могли знати. Зате ні в кого не лишалося сумнівів, що вони певні: Фессалоніка усе ще в осаді, бо там, як і раніш, яро металось каміння з катапульт, таранились стіни й рискали по околіях комонні роз'їзди, виказуючи всім, хто хотів знати: слов'яни усе ще тут.

— А полон посувався та й посувався торованими путями Фракії, ба навіть поповнювався в путі возами із збіжжям, вівцями та коровами. Вивідники склавинські, гасаючи по околіях, не гайнували час, прихоплювали все, що можна було прихопити в збіглих під захист фортець ромейських куріалів, і прихоплювали безборонне. Аж поки не натрапили на таких же ласих на дурничку, як і самі.

— Гей, ви, хто будете? — запитали найближчих, тих, що поралися на куріальському подвір'ї біля свиней та овець — різали чи кололи їх і кидали на воза.

Ті сторопіли, далі метнулися до комоней і, кинувши наХаиане, сягнули через загорожу й подалися геть.

— Обрини? — перепитав привідця.

— А ти не видів? Лиця мають темні, гейби в тих, що в, болотах сидять. І патли заплетені в коси, стрічки-кісвики, на кінцях.

— Таки вони, обрини.

Вість та стала невдовзі відома слов'янам, що йшли попереду обозу, від них — тим, що позаду і що на відстані одного переходу.

— Не подавати вигляду, що бачили і знаєте, — повеліли привідці охороні — йдіть, як і йшли.

Ті так і діяли. Були лиш пильні та чуйні, далі, ніж досі, висилали вивідників, одначе йшли від рана до ночі; коли яг зупинялися на ніч, обставлялися возами й лагодилися зустріти обрів з-за возів.

Так було одну ніч, другу, а на третю ті ж вивідпики доповіли: обри вийшли й стали попереду заступом.

Все, отут уже зійдуться й поміряються силою.

Товар і полонених одвели осторонь і полишили на інших. Себе ж знов заслонили возами. За сим разом не з усіх боків — лише спереду, від ріки до лісових зарослів під горою і не в один, у два ряди.

Обри не бачили того. Стояли й ждали иолон на відстані двадцяти римських стадіїв. Коли ж не діждалися, як і слов'яни, послали вперед вивідників.