Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро
Була потреба приберегти його, аби не розхапали жадаючі поживитися першою поживою турми.
— З склавинів лишився хтось живий?
— Ані одного, привідцю.
— Знайдіть такого, котрий знає, що лежить на возах, серед звільнених ромеїв.
Його недовго шукали — сам назвався. І з речницеюроз'ясненням не забаривсь.
— Це паволока із гінекеї города нашого, — ходив між возів і показував. — Це те, що нахапали таті по людських оселях. А цс вина з погребів епарха, :з припасів монастирських, цс яства всякі, а це ось золото з церков, соліди з скітниці, дорогоцінності людські.
У всякого привідці є свої, найбільш надійні люди, а п стратига, епарха — когорти, турші. Булп вопи і в Ателя.
— Сумбате! — покликав першого з них. — Бери все це під свою надійну руку. Те, що наложить воям, я віддам зараз воям. Все іпше ти і твоя турма має доправити цілим і неушкодженим у стольне наше стійбище іі передати каганові.
— Достойний! — переполохався і став благати терхап. — Бої мої, як нічиї інші, прагнуть січі. їм погуляти хочеться. Нехай хтось інший візьме на себе цю повинність.
— Роби, що велено! — спохмурнів Атель і, виїхавши перед турми, скинув із себе ту похмурість. — Воїни! — закли-J кав до уваги і послуху. — В щойно отриманій над супостатом звитязі ви явили себе достойними родів своїх і тим ще раз ствердили: супроти нас, аварів, ніхто не спроможний вистояти. Сила паиіа нездоланна, ми непереможні!
Крики видимого вдоволення котилися хвилями від турми до турми і спонукали хакан-бега до похвальби. Та він розумів: не литпо заряди неї виигіюв перед лани комонників.
— Гляньте, — повів рукою в той бік, де стояли вози, юрмився полон, — те, що добувалося потом і кров'ю склавипських тисяч, в якийсь змиг ока стало наглим. А чому так? — запитав і не ждав пояснень. — Бо міцно тримаємо бронь у руках, бо веде пас привідця, котрий бачить далеко і дбав, аби звитяги наші здобувалися малою кров'ю. Зпасте-бо, ми не могли стояти осторонь і дивитися, як спустошується склавипами Ромейська земля. Маємо повинність перед ромеями і маємо повеління від ромеїв. Та знайте й інше: імператор повелівав нам вийти на боролища і потяти склавинів на боролищах. Каган скорився його повелінню, проте не став чинити сліпо. Він тим і славен у родах налвих, що має свою мудрість і живе своєю мудрістю. "Йдіть, — сказав, — супроти склавинів, одначе шукайте їх, стинайтеся з ними там, де немає вже боролищ, зате тісно Л, полону склавинському по січі. Тим ви й примусите їх стенутися, а затим і піти восвоясі".
Між аварів віддавна узвичаєно так: хакан-бег не ховає від воїв своїх потаємних намірів, рано чи пізно виходить перед пих і каже. Тож і зараз ждали їх, досі невідомих їм намірів привідці. А почули зовсім інше.
— Даю добу, — мовив по нетривалім мовчанні Атель, — на весело дозвілля і на перепочинок. Вина та яства, що є у відбитому в склавинів обозі і що можуть бути спожиті за добу, — ваші. Беріть і споживайте, веселіться по стомній путі і ратних потугах. Все, що залишиться по веселощах, одсилаю на волю і розсуд кагана нашого, ясноликого Баяна. Він, самі відаєте, найліпше прибереже полон, як і скарби, що є в обозі, і по-отньому поділить між нами, коли повернемося з походу.
І знову турми голосно виголошували славу — і каганові, і хакан-бегу, а розчулений хакан-бег не скупився на радощах добутим — ані вином, ані яствами, зпав-бо: те, що візьмуть з обозу, може, й позначиться на обозі, на стирлованій тварі ж — аніскільки. Беруть он та й беруть молодих биків, смажать та й смажать, оббілованих, на вогнищах, а чи видно, що взято щось? Стане його, добутого, і на цих, що питимуть та їстимуть сьогодні, стане й на тих, що обділятиме каган. Та й чому мав би обмежувати воїв, коли все, що добуто, належить передусім воям? Хай п'ють, хай гуляють та тямлять: це не востаннє, далі те саме буде. Коли не ліпше ще. А так, доки дійде до привідців склавинських, що набуток їхній потрапляє до чужих рук, доки ті стямляться та увірують: то — не вигадка страхопудів, то — правда, турми його не одну звитягу відсвяткують і пе один полон ділитимуть ось так, як нині: нам — наше, каганове — каганові. Тож і не скупиться хакан-бег, п'є з усіма і воздає хвалу Небу за щедру винагороду по звитязі теж з усіма. Зате коли напились, та наїлися, та вклались на спочинок, не пішов до намету і не заліг, як всі інші, в наметі, покликав терхапів, що стояли з своїми турмами на сторожі, ні повелів.
— Дайте лад всьому, що лишилося, і полічіть, що лишилось.
Ті вибалушили очі.
— Ніби це можливо?
— Усе можливо. Візьміть у свідки торхана Сумоата і лічіть. Він має доправити полон кагану й звітувати за все, що доручаємо йому, перед каганом.
— Повелення привідці — повеління Неба, та як полічити всо цо?
— А як, — догадався один, коли торхапи залишились самі, без Ателя, — полічимо лиш те, що на возах, все інше можна й на око прикинути.
— Вам — аби легше та прудкіш, — не пристав на ту ряду Сумбат, — а мені як потім бути? Чули, що казав хакан-бег? Відповідаю головою.
— А ми тебе не зобидимо, — заспокоїли його ті, кому доручено лічбу.
На тому й стали. Коли прийшли та доповіли хакан-бегові, скільки чого мають, той не взяв під сумнів їхню доволі бистру лічбу. Одним поцікавився, звертаючись до Сумбата:
— Ти все це бачив і згоден? Так, привідцю. Тоді піднімай свою турму, забирай полон, обоз — і в Сумбат видивився на нього.
— Чи це можливо, достойний? Турма пида нарівні з усіма, спить мертвецьким сном.
— Дарма, в путі протверезиться. Полон має відійти до то, як всі інші прокинуться й згадають, що в обозі.
Очі терханові округлились, і вид, постава не забарилися казати: "Великі істини відвідують розум тільки великих. яухаю і повинуюсь".
І Атель тому й посів найвищу сходинку в каганаті (крім кагана, звичайно), що був витязем серед витязів, мав тверду руку, та мав і кмітливий розум, зірке на такі, як ця, іродії око. Це він так спритно упорався з утигурами і кутдягурами, це дякуючи йому авари не були цілковито по Громлені антами. Коли йшлося вже до того, пожертвував кількома турмами й пустив на них мало не всю антську виду, а тим часом зайшов антам за спину й заходився гроімити там не налаштоване до січі ополчення. Виверт той Гіпоіяв серед антів тлум, а тлум покликав назад тих, що — ріщували долю всієї січі, і сплутав антам так добре роз угавлені на аварів сіті, по суті порятував і ті турми, що якими пожертвував. Хто-хто, а хакан-бег відає: високо І.ргавить Баян Апсиха, і все ж не його — Ателя послав у Фракію, бо певен, тут коли не вся, то майже вся сила клавинів, не багато й не мало — сто тисяч. Коли обливати громити ромеїв та обернуть комоней супроти аварів, Піцо встромили вже їм ніж у спину, не хтось інший, тільки Атель спроможний буде упоратися з такою силою. уі Певність усім додає тверді, а твердь множить сподіванни-. Тон; і Атель пе міг не сподіватися: все йде як треба, влава йому забезпечена, а відтак примножиться й возневення поміж достойних. Одне муляло по тому, як одіслав — он: чому він засумнівався в останню мить і зажадав від Сумбага та його тсрхашв присяги на вірпість обов'язку? Хіба вони не давали її перед походом?
Все спить у його таборі, поборене хмелем, відчуттям ситого вдоволення. Не спиться лиш хакан-бегові. І розлігся привільне в наметі, і повіки давно склепив, думки непрохані гонить, а прогнати не може: постає перед очима Сумбат, терхани, напівсонна турма, ледь приведена зусиллям терханів до тями, ба присяга навіть вчувається крізь папівсоп, напівдрімоту: "Я, терхан Сумбат, а купно зі мною і вої мої оголюємо мечі і заприсягаємось на мечах: доки б'ється в грудях серце, а рука спроможна тримати даровану родами бронь, стоятимемо на сторожі полону ратного, що е тепер здобутком усіх, і як би там не було — хай води перетнуть нам путь, хай небо впаде на нас, доправимо здобуте в січі цілим і неушкодженим. Коли ж я чи хтось іа воїв моїх порушить цю роту і не обстоїть добуте від посягань супостата чи сам посягне на нього, хай страшна кара впаде на голову винного..."
"Голову винного... Голову винного..." Невже Сумбат здатввй на таке — провинитися? Він, Атель, запідозрює, що провина можлива, і тому змусив Сумбата дати перед усіма роту чи це більше, ніж підозра — знамення чогось грядущого вже і вельми пагубного?..
Чи міг знати тоді, що тривога, як і сумніви, не випадкові, що знеславлення його імені в очах Ясноликого започаткувалося вже, і започаткували до Сумбата. Ясноликий, мабуть, аж надто вже великі надії покладав на свого улюбленця — Апсиха. Коли прийшли від нього люди і впали до ніг, а впавши, сказали: "Вийди, великий і мудрий, та глянь, який полон іде з Склавинії", — схопився, подейкують, по-молодечому спритно і так само спритно опинився в сідлі. Недовго гнав огира — полон був уже на підході до стійбища. Зате сидів у сідлі і оглядав тлумисько з корів та овець від тої миті, коли вперше угледів його, до тої, коли вичерпало себе й лишило по собі лиш стовп їдкої пилюки.
— Терхан Апсих велів переказати тобі, Ясноликий, — знову постав перед Баяном той, кому велено було доправити полов, — що склавини повершені. Наші вої пройшли від Дунаю до Карпат...
— І це все, що взяли у Склавинії? — обернувся до Апсихового посланця каган. — А де комоні, скарби, хліб зрештою? Де люд склавинський?
Йому спішили пояснити. Ловили мент, коли змовкав, і казали, як склалося: склавипи не чинять опору, забирають усе, що можна забрати, і втікають у плавні, дебрі лісові, а дебрями — у гори. Одначе вони, Апсихові вої і терхани, певні, далеко не втечуть — рано чи пізно будуть настигнуті. Отоді й поставлять їх, як і скарби їхні, перрд очі свого повелителя.
— Скажіть Апсихові, — не втішався обіцянками яснодикий.— Я нєдоволений ним.
Чи міг нарочитий повернутися з такою речницею про Апсихові подвиги в Склавшій? Мусив хапатися за волосину, аби вигородити якось свого привідцю.
— Склавинія взялася вогнем. Вогнива ті видно, либонь, до самого Константинополя, а то теж не останнє діло.
— Однак і не перше, — побагровів Баян і, приостроживши огира, спершу здибив його несподівано круто, затим розвернув і погнав до стійбища.
Багато днів нікого не допускав до себе. Вночі навідував жон, відлежувався та відсипався в них, вдень сідав на своJO Вороного й правився в поле чи на крутий берег Дунаю, приглядався до далечі, що за Дунаєм.
