Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Принаймні доки сам не попроситься".

Кликав і сина по тому, давав повеління, тлумачив та й тлумачив, як має тримати себе на місці вітця свого. Зрештою нагледів жону і повелів їй збирати найменшого, Остромира, та й лаштуватися в путь.

— А як же всі інші?

— Всі інші в раті, хіба не відаєш? Дядьки наглядають за ними.

— Додому ж теж навідуватимуться.

— Добролик лишається тут, він і дасть їм раду. А матимуть вільний день, до Соколиної Вежі пришле. Чи се так далеко?

Бачила: князь он як тішить себе сподіванкою, що там, у Соколиній Вежі, воспряне духом, почує себе на силі. Тому й не опиралася. Каже збиратися — збиратиметься, скаже поїхали вже — поїде. Тим паче, що самій їй Соколина Вежа і наймиліша, і найрідніша. Там вона зустріла по мандрах у землі ромейській Волога, там була чи не найщасливішою з ним.

— Може, з нами, на возі поїдеш? — питалася та заглядала у вічі, як тільки вміла заглядати.

— Ні, жоно моя ласкава, — добрішав і платив за ласку ласкою. — Доки стою на ногах, доти й у сідлі їздитиму.

А проте сів не на того, що носив у січах, огира, велів засідлати тиху та сумирну кобилицю.

В путі тримався коло воза та перемовлявся з сином, жоною. І в Соколиній Вежі не побажав одпочивати, пішов із Остромирим подвір'ям, оглядав, та показував його, та потішався тим, що видів, або гомонів із челяддю. Лиш по вечері вгомонився й сів при свічах у колі родини [: своєї.

— А ти, Остромирку, був без мене на вежі? — поцікавився в сина.

Ні, не посмів. Дарма. Я в твої літа на саму гору забирався з брагодував соколів та й ловив їх для діда не хтось ін|пгай — я. Світлі дні були то, синку, гой, які світлі! І довго та з смаком пригадував, яка то розкіш і яка благодать була для нього — світлі дитячі дні в Соколиній Нежі.

І "Зістарився мій муж", — зітхала Миловида і зайвий раз міряла його скрадливим позирком.

А князь і другого, і третього дня, і потім не вгомонявся, або удвох із сином йшов у поле, до лісу чи на узлісся, або утрьох — і жону свою, кликав. Тоді був надміру уважний та говіркий. Коли ж траплялося так, що лишалися Дтільки з жоною, розглядався й казав розчулено:

— Ось тутки ми були з тобою, Миловидко, тоді, пам'ятаєш, як взяли слюб, та тішились щастям-долею, та завдя1 чували Ладі за те, що зробила нас щасливими.

— І там теж, і там, — осміхалася. — В Соколиній Вежі ремає такої місцини, котра не засвідчувала б чогось і педусім гарного.

— Ано. Бо вона е нашим вираєм, місцем перепочинку до трудах праведних. Тут народилися всі шестеро синів ваших, тутки зростали вони, вперше ставали на ноги І мазали: "Мамо". Чи я, що так сподівався на них, міг ве радіти їхній появі, дитячому щебету, тобі, котра умнокала тоті сподіванки й уміла усолодити путь мою житейifcky? Через ту усолоду й труди княжі, ті, що йшли на кертовник землі і люду тиверського, теж були схожі ю знадний лет, на труд-відраду.

Раділа за нього й потерпала разом з тим: не надірвав би тебе зустріччю з минулим. А дарма. За кілька днів сама цпевнилася: не те надірвало князя. Повернулися сини із Волина — Радим і Світозар, переповіли, що було на вічі, Кого визнало воно князем-привідцею у землі Трояновій, t тим неабияк вразили вітця свого.

— Келагаст — князь-привідця? — обурився і став на вні, — А се ж з якого дива, коли він ніякий не князь, лише зять княжий? Я ж казав тобі, Радиме, тягти руку за Острозором? Де ж їй був, чому допустив? Чи тобі боронив хтось переговорити про се з росичами, уличами?

— Що я міг вдіяти, коли князь Острозор сам відмовився на користь нашого Світозара?

— Відмовився? Та він що, при своїм глузді? І чому на користь Світозара? До чого тут Світозар?

— А до того. Так обернулося, що віче зажадало знати, хто з двох князів пайдостойніший — Келагаст чи Острозор. Світозар супротивний був обом їм і переяв славу та змогу — віче його нарекло князем-привідцею. Старійшини — а надто старійшини-дуліби — стали супроти тої речниці віча стіною. Тоді князь Острозор взяв слово й сказав: пай князем-привідцею буде поки що Келагаст, а першим радником у нього — Світозар. Молодість — не гандж, сказав, мине вона — достойним мужем і князем буде.

Волот ніяк не міг вгомонитися.

— Ну, а ти, — накинувся на Світозара, — ти чо поліз не в своє діло?

— Та спершу так, отче, — Світозар лишався на диво супокійним, — спершу з цікавості, а далі пішло та й пішло. Самі князі спонукали на те. Не вельми думаючі в.

— А ти — вельми думаючий?

— Та й я не так щоб, а все ж здолав, як бачите. Усі те визнали.

— І що не тепер буде?

— Келагаст сказав: "їдь до вітця свого, набирайся літ та й розуму при вітцеві-матері", а я так собі мислю: коли тут засяду, не багато вже наберусь. Тож і хочу просити вас, отче, і вас, матусю: відпустіть мене на всі чотири сторони.

— Як то?

— Було б найліпше, коби ви дали мені стількись там сотень солід та пустили до Константинополя. Купці, в котрих я купував книги-письмена, казали: там в школа вищих паук. Доки молодий, маю силу та бажання, най би повчився в ній. Для князя і мужа думаючого то було б те, що тра.

— Хто тебе візьме в ту науку?

— Купці казали: були б соліди, візьмуть. А надто коли ви, отче, попросите імператора. Князь і слухати не хотів про те.

— Пусте намислив, отроче. Письмена знаєш — і доста з тебе. Повертайся до дядька та вчись тримати меча в руці — ото найліпша наука,

Світозар виміряв вітця свого не вельми прихильним позирком.

— Шкода, що ви не розумієте мене, отче. Коли так, я іншу оберу путь.

— Яку ще?

— За седмицю-другу в Черні обіцяли бути люди перехожі — гуслярі. З ними й піду по землі Трояновій. Доки обійду її всю, багато побачу, ще більше почую, а бачене та чуте теж наука.

— Що ти, синку! — збіліла на виду мати. — З каліками перехожими хочеш піти. Як можна? Пощо обираєш собі стезю знедолених? Чи в тебе іншої путі нема?

— Бо таки немає, матінко гожа. До тої, на яку вітець посилав, серце не лежить, а до тої, що її віче визвачвяо, не доріс. Лишається іти в каліки перехожі, коли до Константинополя не зважуєтесь послати.

— Ой лишенько. Отче, врозуми його.

То була тривога і турбота кількох днів і не лише для князя та княгині. Довелося кликати з стольного Черна радних та доходити з ними якоїсь сприятливої для всіх кислі.

— А чому б справді не послати в Константинополь, коли йже так стоїть на своєму?

— Хто знає його там і хто візьме в науку?

— Віталіан знає. До нього, гадаємо, й слід вдатися. Князь не став більше перечити і сперечатись, схоже, що згадка про Віталіана викресала в ньому іскру надії і породила рятівну мисль. Так і сказав, коли покликали Світо"ара.

— Ось що, молодче. Пошлемо днями гінця до ромейських Том. Там е людина, котра може подбати про тебе в Константинополі. Коли вона зголоситься на се, бути по-твоєму, поїдеш навчатися. А ні, лишишся при мені жгй братимеш науку од мене.

Світоаар погодився, та не вгомонив тим вітця свого. Щось у ньому надірвалось від того дня, як повернулися Д вони з Радимом із віча, і що не день, то помітніше хилило ЛАО землі, видиміш та й видиміш забирало силу. "Се я завдав йому такого болю", — брав князеву неміч на себе, одначе й поступатися тим, що так зближало бажане з можливим не міг. Гнітився неміччю вітця свого, таки не міг.

— Вам зле через мій непослух? — одважився й запитав якось.

— Ei, — од-махыувся. — Коби тілт.тсп іт клопоту, що сой тра було мені одпиратися від участі в вічі. Тра було їхати та ставати на прю з безтямками. Що наробили, що наробили!

Аби не ятрити вітцеві серце, по етап допитуватися, що ж вони наробили, допиталась, а може, всього лиш почула чутливішим, ніж у мужів, серцем мати і сказала якось Світозарові:

— Я поділяю цей твій памір, синку, іти й навчитися в ромеїв, та, може, зачекав би якийсь час?

— Чо так?

— Вітець твій відмовився тоді, як кликали бути князем-привідцею в землі Трояновій, тепер, бачиш, як карається тим? Не додавав би своїм непослухом болю 'та смутку.

— Таж зголосилися вже.

— Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пішов іншою стезею.

Молодець кривився, і кривився болісно.

— Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу я до тих, кого можна примусити робити супротивне волі серця діло.

— А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вітець здолає неміч свою та стане на ноги.

— До того літа тобто?

— Ано, не довше як до того літа. Потім я сама стану тобі в поміч.

Казала одне, а знала і мислила, далебі, інше. Бо не до подолання немочі йшлося. Князь чахнув та й чахнув, аж поки не настав той день, коли впевнився: одтоптав свій ряст, і покликав жону та сипів до себе.

— Зле мені, — мовив через силу. — Скачіть, синове,'до Черна і вкладіть Стодоркові до вух мов повеління: йай скликає раду старійшин і шле в Соколину Вежу. Ма'ю сказати своє слово їй, а прибути не можу вже. Скачіть котрийсь, і негайно, а ти, жоно, залишся.

При дітях Миловида ще трималася якось. Коли ж вийшли, упала на мужа свого рвійно й зайшлася плачем-риданням, таким зрадливо-дужим і таким зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не відала, нащо те робить.

— Не полишай мене! — осилила зрештою їх, свої плачі-ридашія. — Молю, благаю тебе, не полишай!

Князь безсило гладив її завжди причесане, зараз збите в пориві відчаю волосся.

— Вгомонися, радість моя. Не ятри й без того зболіле серце. Знаєш-бо; не з власної волі піду, праотці кличуть. Слухай, що казатиму, доки самі та маю снагу казати.

— Я не зможу без тебе! — підвела голову й явила йому свій до краю зболений, умитий сльозами вид. — Я теж піду з тобою!

— .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утіхо моя, ти була мені туї, у житті земнім, найусолодженішою відрадою. Се завдяки тобі я взяв від нього все, що можна було взяти, звідав, що таке блаженство, втіха, велич і краса, ба навіть виніс певність: більшого над те, що ти дала мені від щедрот, своїх, узяти вже й не можна. Маю віддячити тобі чимось за се. Тож слухай, що скажу: не йди зі мною до Вираю. Поклади початок новому покону в родах наших: жона не повинна іти з життя разом із мужем, вона мав жити для дітей своїх. Глянь, скількох їх лишаємо. На кого лишимо? Хто дасть їм раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся і давай її, тоту раду. Ти — пристиянка, тобі он як личитиме започаткувати його, новий покон.