Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Далебі, ждав добрих вістей із Фракії, а може, побоювався під враженням Апсихових невдач і за тих, що послав до Фракії. Побоювався і мордував себе, дошукувався, що має вдіяти, аби не поганьбити ім'я своє, роди свої.

І день, і другий, і третій отак. А на четвертий челядники розшукали його в стійбищі і зважились потурбувати там, де не велено турбувати.

— Не гнівайсь, Ясноликий, — сказали, — маємо втішяі вісті: ті, що пішли з Ателем, погромили склавинів, шлють тобі перший і, сподіваються, не останній полон.

— Де він?

— На путі до стійбища, достойний.

— Хто доправив?

— Терхан Сумбат. — Кличте до мене. — Він далеко звідси, з обозом. Про полон прийшли й сказали його нарочиті.

За цим разом не виїздив далеко за стійбище. Вихопився ва поданого йому огира й споглядав за тлумиськом, що Врибувало й прибувало на луки при стійбищі. Коли ж комоням, що йшли попереду, заледве стало місця на луках, а череди корів, отари овець гнали та й гнали мимо наметів у поле, що лежало по другий бік стійбища, каган немовби прояснів на виду і очі палали не тим, що звикли бачити, вогнем. Пізніше, як над'їхали врешті-решт хури із скарбами, а купно з хурами — й ті, що супроводжували .скарби, коли стали перед ним та доповіли, яка січа була у Фракії з сплавинами, який полон дістався турмам аварським ио січі, — Баян і зовсім ожвавився, сказав, що має бажання ироїхатись понад хурами й заглянути в хури. Був вдоволений, споглядаючи дбайливо прикриті від негоди паволоки та єдваби, вина монастирські. Коли ж дійшло ; до золота з церков, солід із скітниць, а надто до дорогоцінностей людських, запідозрив щось і виважив терхана, що був такий догідливий, не обіцяючим прихильності зором.

— Яким було повеління хакан-бега?

— Доставити усе цілим і неушкодженим.

— І ти доставив?

— А то ж як. Ночі не спав, достойний, вдень не дозволяв собі розслабитися, аби не прогаяти чогось. Слав наперед, як і навсібіч слав, сотні і вимагав від сотенних, аби були пильні, вчасно виявили і вчасно попередили, коли нагледять тих, що можуть посягнути на скарб цей, усім нам належний.

— То чому ж сам запустив руку в цей скарб? Сумбат сторопів і примітне вибілився на виду.

— Достойний, — спромігся врешті на слово. — Моє сумління не дозволяє мені чути таке.

— Що, неправду кажу? Хто, крім тебе, був в одвіті аа скарб?

Терхан назвав сотенного, кількох воїв.

— Постав їх перед мене.

Вони були не десь там — поруч, тож і постати не забарилися.

— Обшукати, — повелів вірним, які завжди і скрізь супроводжували його.

Ті одразу w взялися за діло. Накинулись по три на одного, вивертали кишені, обмацували калансуви, примушували роззутись і показати чадиги.

Знайшли у трьох, і знайшли не абищиці — зашите в одяг чи калансуву дорогоцінне каміння.

— В інших теж повинно бути, — не вдовольнився каган, — шукайте далі. У сідлах, у гривах кінських, ба навіть у хвостах шукайте, вони не поодинці брали — гуртом, тож і ділили на гурт.

Він ніколи не помилявся, їхній мудрий і всевидющий каган, не помилився й за цим разом. Сотенний надійно й зовні таки непомітно приховав брош із дорогоцінним камінням у кінськім хвості, персня з каменем-рубіном — у гриві, інші поклалися на те, що ніхто не стане нишпорити, а тим паче пороти й шукати їхні цінності в сідлі чи попоні.

— Вилаштуй турму свою, — повелів каган геть приголомшеному тим, що діється, Сумбатові. — І постав перед нею цих татей. А ви, — обернувся до охорони, — кличте люд аварський. Суд буде, привселюдний.

Тих, що виконували волю Баяна, було та й було. Тож і люд не забарився об'явитися. Турма ж як стала, так і стояла оніміло. Вої бачили-бо і знали, в чому звинувачують тик, що їх вивели наперед без мечів та луків, без окраси у вбранні всякого — калансуви. А коли знали, чим могли відповісти на старання каганові, окрім мовчазного перепудження? Далебі, немало було таких, як ті, що їх мають судити. Чи не затим ішли в похід, щоб придбати щось? Чим доведуть тепер, що придбали у ромеїв, а не поцупили з обозу?

— Вої мої! — почули нараз і стали ще німотніші, аніж досі. — Я посилав вас на велике, благословенне Небом діло — помститися склавинам за ту ганьбу, що вони дозволили собі, не скоряючись нам і тим порочачи ім'я наше, а разом з тим стати в поміч імператорові, котрий платить нам за неї солідами і платить ось уже стільки літ справно. Ви і ваші побратими чесно виконали свою повинність: у першій же січі завдали супостатові нашому відчутного удару й заволоділи полоном його, що став по праву набутком усіх аварів. Хвалю за те і воздаю вам даньї — Каган вклонився, а вже по тому сказав, зібравшись із мислями. — Однак не можу не висловити тут і осмути серця свого. Бо знайшлися серед вас і одступники, таті ненаситні, котрі забули про повинність, як і про покон: добуте всіма належить усім. Забули й посягнули на ваше, вої, і на ваше, — обернувся в бік натовпу, — людове. Хочете бачити їх? Глядіть! — показав нагаєм. — Хочете знати, якої ганьби доскочили і яким брудом обкаляли нас із вами? Аби знали і впевнилися, покажу.

Він обернувся до вірних, і вірні по одному позирку Ясноликого збагнули, що і як мають вчинити: вивели на видне місце — перед люд і перед турму — комоней, що належали донедавна підсудним, і показали, де ховали вони від своїх побратимів, від люду аварського добуті потугами всіх коштовності.

Турма дивилася на все те поганьблено-присоромленими позирками і мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим — і обурення.

— Яка кара має бути таким?

— Ганьба і смерть! Родам — ганьба, цим — смерть!

— Бути по-вашому! — махнув рукою каган, і того було доста, аби вірпі налетіли буряно й зашторгнули виї приречених арканами, з свистом і гиками потягли їх у поле.

Настала ніякова тиша. Навіть ті, що напирали щойно і вимагали смерті, вжахнулися того, що побачили, й заніміли, схоже, ніби не чекали такого від кагана.

Та Баяна не похитнула німота людська. Баян лишався сам собою.

— Що скаже нам привідця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате?

Терхан ступив крок уперед, одначе не посмів глянути каганові у вічі. Як стояв сумовито-похнюплений, так і лишився ним.

А Баян ждав.

— Путь була далека і стомлива, — озвався зрештою. — Я не міг угледіти за всіма і всім.

— Не міг чи не хотів?

— Не міг, достойний.

— А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобі?

— Яку визначив усім.

— Так тому й бути. Підведіть його огира, — повелів тим, що покликані були виконувати волю кагана. — І обшукайте, як обшукували інших.

Вірні лишалися вірними: шукали старанно і довго, а проте змушені були доповісти Ясноликому: пошуки нічого не дали.

— Того не може бути, — пе повірив. — Шукайте ще. Знову шукали і знову доповіли те саме. Баяна розбирала лють.

— Носиш при собі? — не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата.

— Я витязь, — спохмурнів і гостро глянув на кагапа Сумбат, — і ходжу, між іншим, у найдовіреніших у хаканвега. Те каган мусив би знати і не ганьбити мого імені, тим паче перед людом!

Обурення було аж надто вже щирим і переконливим. Такого, здається, ніхто ще не дозволяв собі в розмові з каганом. А що вдіє, коли татьби за Сумбатом не встановлено.

— Якщо я справді зганьбив тебе безневинно, візьму ту ганьбу на себе. Тебе ж вознесу тоді перед усіма яко мужа чеснот. І все ж хай буде це потім, коли удостовірюсь до кінця. А зараз піди в намет і покажи вірним усе, що б на тобі і при тобі.

Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес, is тайників якого виймали та й виймали дорогоцінності, Бала цс промовив жодного слова. Добув меча і, рвійно занісши його над собою, відтяв терханові голову.

— Засоліть цю нерозумну башку, — повелів вірним, — й одішліть хакан-бегові. Хай бачить і відає, якими вірними є йому його найдовіреніші.

XXV

Відтоді, як сини подалися купно з старійшинами на всеантсько віче, князю Волоту не по собі стало в острозі. Тіснили мури, дратувало іржання комоней, надто тих, що на найближчих стайнях, навіть метушня челяді змушувала перевертатися в ложі й полишати його врешті-решт.

— Воеводу Стодорка до мене, — повелів, і коли Стодорко переступив невдовзі поріг, якось незвично хмуро запитав, що чути з обводів землі Тиверської.

— Анічого. — Стодорко не міг не примітити: князь вельми подався за останні дні, через те силився бути зовні спокійним і переконливим. — Наші не пориваються до кутригурів і кутригури поводять себе тихо.

— Ну, а з-за Карпат що чувати?

— Обри в гори не пішли. Вістуни доповіли: відходять нібито. Пограбували весі та гради склавинські, що між Дунаєм і горами, спалили все, що піддалось вогню, й вертають восвоясі.

— Не втямлю щось, — гнівався, — вертають лиш чи вернули вже, відійшли з землі склавинів чи лиш відходять?

— По правді кажучи, головні сили обринів відійшли, зачувши, що з ромеїв вертає рать скдавинська, розгулюють по Склавинії лиш ті із турм, що не вдовольнили себе грабунками.

— А рать склавинська таки вертає з ромеїв?

— Таки вертає.

— Обри своє зробили, виходить: примусили Ардагаста відмовитись від найважливішого в його поході на ромеїв — взяти багату й міцну, гейби горіх, Фессалоніку.

— Вона йому так потрібна була?

— Гадаю, що найпотрібніша. Стала б Фессалоніка склавинською — і всі лавини стали б твердою ногою у Фракії та Іллірику. То другий Константинополь біля Теплого моря. Ардагаст на неї передусім і цілився. А вертає, бач.

І все через обрів. Удар в спину завжди найболючіший. Я чо покликав тебе, — заговорив по роздумі. — Марудно мені щось у стольнім городі, иодамсн цими днями до Соколиної Вежі. Бери собі в поміч Добролика та й лишайся в Черні за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нині, стеж за обрами.

— Слухаю, князю.

— Ще одне: будеш тут із синами — Доброликом чи Радимом, коли повернеться, навчай Їх ділу княжому. Я їду надовго, либонь, на все літо.

— Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим.

Коли обертався та виходив із терема, Волот не міг не завважити, як постарів за останні літа його воєвода.

"Тра б іншого вже шукати для Черна, — подумав. — Хтохто, а воєвода мав бути стооким і при повній силі. Та не випадає якось вести про се річ. Он скільки літ вірою і правдою служив мені Стодорко. Чи можу сказати такому: "Ти не потрібен більше"? Най буде, як є.