Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Тоталітарна система ще й ще намагалася його приручити, використовуючи як засіб досягнення цього різні звання, премії та нагороди, одначе письменник вів себе, як гордий і непоступливий великий українець Олександр Довженко в гончаревому оповіданні "Двоє вночі", де відтворено ідейний поєдинок кінорежисера зі Сталіним. Це він, Олесь Гончар, першим заговорив ще в 1954 році про духовне браконьєрство, на яке захворіло "найпрогресивніше в світі суспільство", він у 1958–1959 роках написав перший значний антикультівський роман "Людина і зброя", він у романі "Тронка" (1962) прозірливо передбачив фінал "хрущовської відлиги", вклавши в уста "динозавра культівської доби" майора Яцуби слова про те, що "не спішіть Яцубу ховати! Рано!" , "ще покличете! Покличете! Бо так порозперізуються, що й ради не дасте. Боком ще вилізе вам ця демократія…", він у 1966 році написав П. Шелесту категоричну відмову взяти участь у т.зв. комісії з відомих творчих та наукових осіб, яка підготувала б гучний процес над такими шістдесятниками, як І. Світличний, І. Дзюба та іншими (резонансного процесу, подібного до процесів 30-х років, так і не відбулося, і то головно з причини "поведінки" Олеся Гончара), він бризнув системі у 1968 році своїм знаменитим "Собором", де найрізкіше викрив т. зв. радянський інтернаціоналізм, який на практиці означав люте національне нищительство… Тож коли стверджують, що Олесь Гончар є одним з батьків нинішнього національного відродження, – ніяке це не перебільшення, свята це правда.
Як, до речі, не згадати, що кадебістсько-компартійні органи виношували план заарештувати і його самого. Не посміли – надто вже резонансним було це ім’я, що його знав і кожен дорослий, і школяр, що широко було відоме й за кордоном. "Он все же "Знамененосцы" написал", – поставив остаточну крапку на цих замірах той, хто міг би дати найверховнішу санкцію, – генсек Л. Брежнєв.
"Ось якийсь знавець пише про мене: "…весь час перебував на вершині системи", – занотовував О. Гончар 20 травня 1991-го року. – Так це декому уявляється. А хто ж був для тієї "системи" упродовж десятиріч "білою вороною"? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою "ватченки" та "щербицькі", вважаючи, що "его пора сажать"? Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний – нічого собі "на вершині системи"… Ворогові не побажаю такого комфорту. Коли ми приймали вдома Стейнбека та його дружину, в квартиру непрохано, нахабно набилося повнісінько сексотні, ціла зграя "соцреалистов в штатском", очей не зводила, дуже, видно, кортіло їм не пропустити моменту, коли Стейнбек буде мене "вербувати". Вкрали зі столу навіть "Грона гніву", підписані ним, – книжка так і не знайшлася… А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Навіть нещасного "Кресафта" та "Двоє вночі" чверть віку не пускали до друку. Таке то було життя "на вершині"… Варто додати до цього, що вже і в час т. зв. перебудови, у 1988 році, було заборонене офіційне відзначення 70-річного ювілею письменника.
Та попри це, стояв на схилі літ Олесь Гончар, як криця, усім подаючи взірець вірного, послідовного служіння своїй нації, Україні. Гортаю сторінки власної пам’яті – і щоразу неодмінно бачу його на трибунах тих найпам’ятніших зібрань, що відіграли особливу роль в наших україновідроджувальних прагненнях. Ось він у лютому 1988 р. виступає з промовою на Установчому з’їзді Товариства української мови ім. Т. Шевченка ("Просвіта"), – отже, це і Гончарева "Просвіта"; ось у вересні 1989 р. промовляє на Установчому з’їзді Народного Руху України, – отже, і Рух – не як нинішня партія, а як широка громадська організація українських патріотичних сил кінця 80 – початку 90-х рр., – це також і Гончарів Рух; ось на Софіївському майдані в Києві виступає на святі ланцюгу єднання у день злуки УНР та ЗУНР"у; ось чуємо його голос з трибуни парламенту в день проголошення державної незалежності України…
І якщо відомі сили воліють нині спекулювати його іменем (мовляв, був комуністом), нехай би і те знали, як саме Гончар остаточно порвав свій організаційний зв’язок з цією партією. Кажу: організаційний, бо ідейного зв’язку з нею, ідейної згоди давно вже в нього не було, навпаки – була багаторічна війна, дедалі безкомпромісніша конфронтація.
У деталях пригадую, як саме те, про що кажу, відбулося. Була, отже, знаменита "студентська жовтнева революція" на столичному майдані Незалежності в 1990 р. Телефонує мені Олесь Гончар, про якого я за два роки перед тим видав одну зі своїх книжок, і каже, чи не склав би я йому товариство, аби разом піти до голодуючих студентів. Мовляв, іти самому якось не хотілося б, а ви все ж депутат міськради, – давайте підемо.
І ось наступного дня зустрілися ми в Шевченківському паркові побіля Київського університету. Перш ніж піти до студентів, десь з півгодини розмовляли в алеях цього парку, чекаючи машину. І ось саме тоді я й поставив запитання, на яке вже довгий час не зважувався: чи не має він наміру вийти з КПРС, як то зробив вже ряд українських письменників, в тому числі і я (з парторганізації Київського університету вийшов першим – і то була неабияка бомба, що стривожила у цьому навчальному закладі багатьох) ще весною того, 1990 —го року. Питав я про це побоюючись, щонайобережніше, страхаючись якось образити його неточним чи надто прямолінійним словом.
Одначе Олесь Гончар сприйняв запитання довгим-довгим мовчанням, а потім щонайспокійніше, хоча це була тільки форма великого внутрішнього хвилювання, заговорив:
— Знаєте, я давно вже про це думаю. Я в цій партії давно вже почуваюся дуже некомфортно. Але зрозумійте, що вам, молодшим, це легше зробити, ніж мені. Чому? Тому, що вступав я у партію на фронті, разом з іншими своїми друзями-солдатами. Писали ми заяви вночі, а вже наступного дня був бій, і багато з тих, з ким я писав заяви, у тому бої загинуло. Тому зрозумійте: є в мене якийсь моральний обов’язок перед отими однополчанами, який мене поки що й утримує.
І продовжував:
– Але то зрозуміло, що в партії цій, яка винищила Україну та ще й сьогодні не відпускає її на вільне життя, я вже не буду. От тільки не женіть мене, не женіть! Ось Драч каже мені: "Вийдіть!" Ось Павличко: "Вийдіть!" Та що я сам не бачу, що мені в цій партії нема чого робити? То нащо ж підганяти мене, це ж тільки мене ображає і, власне, віддаляє цей дуже нелегкий для мене крок.
– Але, – вів далі Олесь Гончар, – я ось раджуся зі старшими письменниками – з Підсухою, П’яновим, Сизоненком, Білоусом. Можливо, невдовзі ми вийдемо з партії всі разом. Ну, наприклад, напишемо заяву, що переходимо з цієї партії в демократичну партію.
І сказавши це, запитує:
– Як ви думаєте – така ось форма: переходимо до іншої партії?
Звичайно, що в душі я усміхаюся, та, боячись у чомусь заперечити, відповідаю:
– Ну так, Олесю Терентійовичу, я думаю так можна: ви не виходите, а переходите…
– Ну, то, мабуть, чи не в такий спосіб я це і зроблю, – підсумував розмову Олесь Гончар.
І ось під’їхала автомашина, і невдовзі ми вже на майдані Незалежності, де на холодному граніті голодуючі студенти розкинули свій табір. Переступаємо через шворку, якою табір відокремлено від величезного натовпу киян, що його обступили, підходимо до розкладачок і матрасів, на яких лежать звитяжці. Тут і внучка Гончара Леся, і деякі мої студенти, і багато-багато незнайомих, і бліда, виснажена народна артистка України Неоніла Крюкова. У таборі неабияке збудження – всі заворушилися. Де не взялися журналісти – просять у Гончара інтерв’ю, у когось зі студентів знайшлася його книжка – підпишіть, будь ласка. Письменник відповідає журналістам, пише автограф, каже студентам:
– Ви цвіт нації. Прошу, прошу: бережіть себе, ви так потрібні для майбутнього України.
І чим більше перебуваємо ми в таборі, тим більше Олесь Гончар чорніє, чорніє, і я, пам’ятаючи застерегу його вірної берегині – дружини Валентини Данилівни про те, що він дуже зле почувається, тримається на заштриках, намагаюся якомога скорше його провести через табір, щоб вийти з боку Інститутської, де чекала машина. Але письменник раз-по-раз зупиняється, всміхається студентам, звертає до них найтепліші слова.
І ось вже коли я піднімаю шворку на виході, підбігає ще одне дівча-журналістка чи то з Миколаєва, чи з Кіровограду: і для мене, і для моєї газети що-небудь скажіть.
Олесь Гончар, що вже ледь тримається, повертається до дівчини і каже:
– Я вже не годен щось говорити, хіба що скажу одне: якби я був у вашому віці, я був би також тут – з ними, – і з гордістю за студентів, які зважилися на мужній вчинок, які невдовзі домоглися відставки антинародного уряду, ще раз окидає поглядом студентське містечко.
– Ну, а тепер до лікаря, – каже водієві, коли ми, нарешті, пробилися до машини.
Ввечері того ж дня телебачення показало пам’ятний сюжет про те, як депутати-комуністи підняли на сміх і глузи голодуючих студентів, а один з них під дикунський регіт інших цинічно висловився навіть так: пускай голодают, нам останется больше…
І ось рано-рано наступного дня – було опівнашосту, може, близько шостої – розбудив мене телефон. Чую: голос Олеся Гончара. Спершу аж злякавшись, запитую:
– Що трапилося, Олесю Терентійовичу?
А він у свою чергу:
– Ви спали?
– Спав, Олесю Терентійовичу.
– А я не спав ні хвилини. І оце телефоную, щоб сказати: те, про що ми вчора в паркові говорили, я вже зробив: написав заяву про вихід з компартії. Оце вам кажу, і людям усім про це скажу, бо передаю свою заяву до преси.
І підвищуючи голос, невимовно хвилюючись, продовжував:
– Після того, що я побачив на майдані, після того, як почув тих циніків у Верховній Раді, – як можу я далі бути у цій злочинній організації!
Я всіляко заспокоював Олеся Гончара, розумів, як то непросто дався йому рубікон, здолати який допомогли йому патріотичні українські студенти… А за пару днів заява письменника з’явилася у пресі, і прозвучала вона як найгнівніше звинувачення антиукраїнській комуністичній системі, що його висловила високоавторитетна особистість.
Як не зробити з цього епізоду висновку: дійової, наступальної, українорозбудовчої науки вчитися так, як треба, конче варто черпати і з життя Олеся Гончара, котрий, до речі, пристрасно ненавидів задогматизованість значної частини нашого суспільства, її нездатність заперечувати в собі ті чи інші збанкрутілі вчорашні уявлення.
