Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Це – ще одна Шевченкова заповідь, ще один пристрасний його імператив. Та чи дотримується він навіть тими, хто свідомо служить Україні? І як то часто варто згадувати:
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?..
Це – про крайній варіант внутрішньонаціональної неприязні, одноплеменського розбрату, наявність якого в нинішньому нашому житті годі заперечити. А поза тим – скільки ж спостерігаємо в Україні елементарної розз’єднаності, неузгодженості, нескоординованості у діях, дрібничкового вождизму, амбіційності! Ситуація у національно-демократичному, державницькому таборі напередодні березневих виборів 1998 року – страхітливий і найзастережливіший цьому доказ. Скільки було спроб з боку позапартійних осіб, як-от Патріарха Філарета, письменника Ю. Мушкетика, академіка Я. Яцківа, все ж таки поєднати тих, програмові засади котрих практично не відрізняються! І, по суті, – намарне. Щобільше, дехто з тих, хто й підписав відповідний меморандум, все ж продовжував "нишком у куточку // Гострити ніж на брата"… Чому ж не беремо до глибин душі найсокровеннішу Шевченкову молитву, чому даємо змогу недругові користати з нашої національної роздрібненості та здобувати в Україні все нові й нові плацдарми? Фактично бо ми самі сьогодні спородили ситуацію, за якої ті партії, які не справдили високої національної місії, мусимо, разом з більшістю лідерів, силами національно свідомої громадськості відправляти у відставку та найпришвидшеніше створювати потужну об’єднану українську партію чи бодай згуртовану коаліцію партій – ту, яка зсолідаризує всіх, для кого над усе одне – Україна як національна держава.
А ще ж Шевченків імператив: "У їх народ і слово. І в нас народ і слово". Як гранично просто, чітко й зрозуміло роз’яснює Т. Шевченко і питання істинних стосунків двох народів, кожен з яких має жити власним незалежним життям, і питання мови, яке знову й знову мусується в Україні проімперськими силами! "По-московській так і ріжуть" наші найвищепосадовці, чума зросійщення на наших очах захоплює наш інформаційний простір, бацили відрази до рідного слова заронюються у злюмпенізований, розчарований у своїй державі люд ("Складіте ви псалом суворий // Про люд озлоблений у злі")…
"Московщина – кругом чужі люди", – сказав би Шевченко, аби зміг ожити, і про Донецьк, і про Миколаїв, Херсон, Запоріжжя, і навіть про вулиці Києва… "…На Україну я не надіюсь, там чортма людей… Я в марті місяці їду за границю, а в Малоросію не поїду, цур їй…" Оце розрізнення України, заради якої він був ладен проклясти й самого Бога і душу за неї погубити, а з другого боку – Малоросії, – це Якову Кухаренку писав Шевченко у 1843 році чи писав про наш час?
А так же наполегливо вчив і вчить нас поет дотримуватися мовної самошанобливості принаймні у спілкуванні українця з українцем, а в наших умовах – і з будь-ким, хто є громадянином Української держави! Пригадаймо з поеми "Сон": "Та як же ти – й говорить не вмієш по-здєшнєму? – Ба ні, – кажу, – говорить умію, та не хочу". Сумно й ставити запитання, чи перебуваємо ми на висоті ось цієї позиції, й ось такої вимоги Шевченка. І чи кожен українець протиставить фальші "етикету" (так, мовляв, заведено) національну гідність, що дорівнювала б гідності поетового ліричного героя? А вчив же нас Шевченко й окремими власними помилками, з приводу яких щиро розкаювався. "Переписав оце свою "Слепую", – звірявся він тому ж Я. Кухаренку, – та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам чорствим кацапським словом" (виділено поетом). Скільки ж українського люду сповідається цим словом (і то, повторюю, не у стосунках з росіянами, а межи собою) вже і в умовах волі України!
Докірливо вдивляється у нас Шевченко і вже в тисячний раз повторює (подовжимо його вислів): "У їх народ і слово. І в нас народ і слово. Чому ж не дослухаєтеся цієї істини?"
Слово – мова, але і дещо ще масштабніше, ніж мова. Видатний швед Альфред Єнсен свого часу закцентував, що те слово, яке поставив на сторожі свого народу Тарас Шевченко ("Возвеличу малих рабів отих німих, // Я на сторожі коло їх поставлю слово"), то є ніщо інше, як українська національна ідея. Свята правда! І це є найзначиміший Шевченків імператив. Тільки чому ж, чому так ясно, так глибинно розкрився він ще на початку ХХ століття славному чужинцеві, і чому так тяжко це розуміння іде до нас, одноплеменників поета, котрі вступають вже в третє тисячоліття? Ще й досі бо не всі усвідомлюємо, що на плеканні національної ідеї, яку слід неодмінно ставити на щит державотворення, виростала і виростає переважна більшість держав світу – власне, всі, які у своєму прогресі значно випередили Україну.
Зоставив нам у спадок Шевченко і велике Слово, і найпростішу та вичерпну формулу національної державності – "В своїй хаті – своя правда, // І сила, і воля". Нас же він лишив по собі для свого щонайбільшого клопоту та суму. Надто бо повільно відтають "замерзлі душі", а з "гнилих сердець" занадто поволі виціджується "сукровата" та замінюється "живою козацькою тією кров’ю, чистою, святою".
Тому і лишається ще запечаленим творець українського "Вірую", яке мусить так гуртувати в одну сім’ю всіх українців, як християн усього світу єднає Ісус Христос.
…Пильно і вимогливо вдивляється Шевченко у кожного з нас, і в погляді його, як і в творах, – вогонь, що з нього ми широким загалом досі брали здебільшого жаринки. Нам вже пора всім українством, не остерігаючись увійти у цей вогонь. Це необхідно для остаточного нашого національного воскресіння, для вигартування наших душ, випалювання з них нашого національного осквернення – отого принизливо-ганебного комплексу національно-дефективного малоросійства (Є. Маланюк), брутальність якого першим усвідомив та проти якого і постав усією міццю своєї творчості Тарас Шевченко.
Пройдемо усі крізь той всеочисний вогонь – і то вже точно нарешті-таки возрадується, утішиться затужена Шевченкова душа. Поет упевниться: ми стали дужою та певною своєї історичної місії нацією, ми здатні очистити свою землю від усілякої колоніальної нечисті, ми – на несхибному шляхові до повносилої, повнодержавної України, ми – варті національної любові та муки Шевченка його духовні діти .
Тарас Шевченко – віддаленіший у часі, але завжди близький, немеркнучий взірець, а один з тих, хто до його вогню додав частку вогню власного, Олесь Гончар, відійшов у вічність зовсім недавно. Втім, коли я оживлююю у своїй уяві цей образ, він щонайперше з’являється мені таки не в огненнім гніві, а в осяяності неповторною, саме гончарівською усмішкою, що про неї сказано поетом:
Ваша усмішка – ваша загадка, Олесю…
Та усмішка хіба Дніпром рождена,
Слухняна павітру і непокірна вітру…
Українна усмішка. Олесь Гончар, і справді, слухняний був павітрові, адже у своїх словах і діях завжди дослухався голосу рідної української землі, був українським патріотом, котрий органічно увібрав у себе національну самоповагу, честь і звитягу багатьох і багатьох українських поколінь. І воднораз був він непокірний вітрові, адже відзначався непоступливістю стосовно того, що наступало на національне почуття, що кидало тінь на гідність України й українця.
Олесь Гончар – м’якість, ніжність, поетичність, витончена духовна аристократичність і водночас – бунтівливість, гнівність, войовничість. Гончар – творець самобутнього індивідуального стилю, що широко розлився у його романах, повістях, новелах, які ніколи не стратять своєї мистецької привабливості, і Гончар, вже зрілий майстер, – оборонець України й українства, український лицар, один зі стягів нинішнього нашого національного, державного випростання, котрий прислужився своїми творами, починаючи почасти з "Прапороносців" (є всі підстави сприймати цю трилогію і як твір на захист українців від звинувачень їх Кремлем у колаборанстві й прислужництві фашистам – так бо аж переселив письменник цей свій роман образами українців, один від одного кращими, привабливішими), а далі – "Людиною і зброєю", "Тронкою", "Собором", "Циклоном", "Твоєю зорею" та багатьма іншими речами, вихованню кількох нових поколінь українських патріотів, власне, пришвидшив прихід нашої державної незалежності.
І коли Незалежність було проголошено, – Боже мій, як він їй радів, як переживав всі драматичні перипетії, пов’язані з її утвердженням, як мучився з невдач, непростимих прорахунків чи й свідомих кроків владних структур, які цю незалежність ослаблювали чи й компрометували!
Боже мій, та ж десь за місяць до свого відходу у вічність, казав він мені по телефону тривожні, сповнені трагічного сумніву слова: "Усе треба починати заново"… А ще до того неодноразово намагався пробитися на державницьку розмову до Президента, і нарікав: "Хочу піти до Президента, але Табачник не пускає". Варто вдуматися, яка то трагедія, адже то, власне, слід сприймати, як одне і те ж: чи то Табачник не пускає, чи Президент не воліє приймати – не змогла бо пробитися на аудієнцію особа, котра є вищою і від табачників, і від найвищепосадовців, разом взятих. Власне, на прикладі Олеся Гончара повторюється відома істина: духовні, інтелектуальні світочі, що є вельми незручними для власть імущих за свого життя, нараз стають зручними й навіть вигідними, як тільки вони відходять у вічність.
Тож і не дивно, що по смерті письменника про нього широко заговорили всі, в тому числі виявили свою "любов" до нього і ті сили, які він ненавидів усім своїм єством як носіїв ідеології винищування України й українства. Найголовніший їхній "козир" – те, що в числі героїв Гончара є позитивно зображені комуністи.
О так, це правда – є, з тим хіба що застереженням, що все то – вифантазувані українолюбні комуністи, ті, які не зневажають ні Україну, ні її мову, ні національну історію.
Були такі? Були. Де ділися? Ми знаємо: у переважній і переважній більшості вони були винищені, замордовані у в’язницях та концтаборах. І коли сам Олесь Гончар до кінця це усвідомив, він постав проти українофобської ідеології усією пристрастю, усією вогненністю своєї творчості й національно-патріотичної діяльності.
