Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Прийшлі і не планували почуватися тут на правах гостей, навпаки – тривко осідали по квартирах, почали будувати в Києві твердиню...
Так саме відомо й про час, коли Росія силою зброї взяла землю кримських татар. Це – 1783 рік, коли після завершеної десять років перед тим російсько-турецької війни (з огляду на активну участь гетьманських та запорізьких козаків, Крим захопили тоді не власне російські, а російсько-українські війська), Росія скинула останнього кримського хана з престолу та прилучила Крим до своїх володінь.
Кажу: частіше про це згадуймо, бо ж ось і в зв'язку з 45-річчям "передачі" Криму до складу України, що минуло 18 лютого 1999 р., з новою силою почувся крик: "Отдай! Это мое!" Мовилося, правда, про "город руской слави" – Севастополь, але то всеодно, як в арифметиці: кажеться "Севастополь" — весь Крим мається в умі, а услід за ним мається в умі вже й ціла Україна. Та й, власне, що то було нам "подароване", причому з практично-меркантильних економічних і політичних причин (ну, треба ж було якось відродити занедбаний не тільки внаслідок війни, а ще більше – внаслідок цілковитого очищення від кримських татар півострів, переклавши цей тягар на УРСР)? Невже частку російської території?
Гляньмо на географічну мапу. Шлях з Москви, Росії до Криму пролягає і через голову, й через шию. і через серце, й через усе туловище України. Власне, цей півострів природньо, органічно, без жодних переходів чи рохривіві входить до України, нагадуючи своїми обрисами чи то дзвіночок, чи розкішне виноградне гроно, що від української материкової землі подаленіло в море, огортаючись погідними чорноморськими хвилями. І ось після падіння у XVII ст. України надійшла черга Криму. І ось – з хижацтва, елементарного загарбництва, з кровоспраглого колонізаторського зуду – почала витворюватися та витворюється і по сьогодні пов'язана з Кремлем "русская слава", що про неї чи не найголосніше галасує мер Москви Лужков.
[...]
А загалом сумно, панове. Не веселить ані державна акція "Передаймо нащадкам свій найдорожчий скарб – рідну мову" (яку це мову? – чи випадково, що в офіційному документі це не уточнено?), не можуть втішати і то тут, то там влаштовувані "свята української мови". Самий бо факт організації подібних свят вже підкреслює якусь нашу вторинність, нещоденну присутність в українському житті, – от, мовляв, на святі покажемося, на святі засвітимося… А нам же українська мова потрібна (і мусить бути потрібною державі) аж ніяк не для свят, – її нам треба для щодення – для державного апарату, для освіти, культури, для нашого побуту, для всіх-всіх сфер нашого життя. Свята бо влаштовують тій мові, яку ще лише треба показувати, демонструвати, а не якою належить дихати так широко та вільно, як дихають повітрям.
О, як ще багато треба нам зробити, аби утвердився саме такий стан речей!
Як слушно пише мені П. Уршалович з м. Старий Костянтинів, у знищенні нашої мови шовіністичні сили "вбачають найлегший шлях перетворення України знову в московську колонію". Діють же вони лицемірно, закликаючи нас не шукати недругів, "нібито для загального спокою, а тим часом наполегливо роблячи свою чорну справу". І ось як пояснює п. Уршалович те, чому кожен, хто виступає за дві державні мови в Україні, є "відкритим або замаскованим ворогом нашої держави". Та тому, що "фактично і сьогодні по цілій Україні, навіть у Львові чи Івано-Франківську, крім східних областей, функціонує дві мови – українська та російська. Однак у Луганську, Донецьку, Миколаєві, Криму – майже виключно одна – російська. І ось скажіть, будь ласка, – якщо законодавчо запровадити як державну чи офіційну ще й російську мову, то чи будуть українофоби в наших містах впроваджувати українську? Чи буде українська мова в армії, навчальних закладах, особливо вищих, і т. д.? Звичайно, ні. А в результаті вже й законодавчо Україна виявилася б поділеною на дві частини: двомовну (з українською та російською) і одномовну (з царюванням російської). Рішучу перевагу, як переконує елементарна арифметика, здобуде російська мова. Ясно ж, як Божий день, що спершу мовно-культурно, а потім і цілковито ми увійдемо до Росії".
Як мовиться, чия мова, того і держава.
32. Інтеграція чи сморід неоколоніалізму?
Справді, не варто й сумніватися: "невинне" мовне питання перебуває на самісінькому вістрі неоімперської геополітичної стратегії північного сусіда. Втратимо позиції своєї мови – і яким же то вагомим та неспростовним аргументом послужить це російським шовіністам, котрі, як-от, наприклад, А. Дугін, автор підручника "Основы геополитики. Геополитическое будущее России" (М., 1997), вже й сьогодні стверджують: ""Украина как государство не имеет никакого геополитического смысла /../. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей /…/ Москва должна активно включиться в переустройство украинского пространства…" Показові самі назви розділів цього "первого русскоязычного пособия по геополитике" (анотація), в якому, за умов відсутності ідеологічної цензури, "наконец, вещи названы своими именами": "Россияне – народ империи", "Россия немыслима без империи", "Геополитическая декомпозиция Украины" тощо.
Дико звучить, але в своїх посяганнях на те, що випало їм з рук, сучасні імпершовіністи обстоюють позиції російських царів доби середньовіччя. Хіба не такий випливає висновок з твердження лідера російських комуністів Г. Зюганова про те, що "Россия вновь стоит перед необходимостью решения тех же трех громадных геополитических задач, что и четыреста лет назад: выход к Балтике, Черному морю, собиранию русских земель и оформление четких (?) границ на Юге и Юговостоке"?..
Тобто – Україну воліли б ділити за критерієм "сложившихся реальностей", виходячи з того, що буцімто неспростовно мають – для початку! – відійти до Росії ті частини нашої території, де з українців найбільше вибито рідну мову. І хто з імпершовіністів здатен задуматися над тим, наскільки це аморально – оперувати тим фактом, що російським царям та комуністам таки вдалося сформувати досить значний масив російськомовних українців! Хвалитися цим, ще раз звернуся до листа П. Уршаловича, " то всеодно, що за користування рідною мовою українцям вибивали б око, а сьогодні хвалилися: "Вот сколько у нас одноглазых!"
Отже, якщо й зачіпати тему орієнтацій нашої держави, то з цього приводу я сказав би так: орієнтуватися нам, в першу чергу, треба на самих себе, на власні сили і на власний розум. У зовнішніх же справах – і на Захід, і на Схід, в т. ч. й на Росію, але виходячи найперше з того, що є вигідним для наших національних інтересів, за максимального збереження своєї честі й гідності.
Багато мовиться сьогодні про багатовекторність нашої зовнішньої політики, і я весь час думаю: а чи сама Україна визначає напрямки тих векторів, чи дбає влада про самоповагу та чи не використовує той же російський вектор насамперед як засіб власного самозбереження, а не як засіб зміцнення держави? Принаймні, складається враження, що те, що було нелегко напрацьоване нашими дипломатами для руху України до НАТО й інших європейських структур, деякі наші найвищепосадовці воліють сьогодні перекреслити. То багатовекторність це чи маскування одновекторності? Національна принциповість чи безпринципність? Турбота про державу чи елементарна кон’юктурщина, на догоду якій нехтуються її інтереси?
Та й загалом у світлі фактів, що про них майже щоденно інформує преса, яке ж чудернацьке враження справляє оте колінкування-плазування перед російським вектором! Ми що – хочемо ціною принижень домогтися, щоб Росія визнала нас за рівню? Ми що – не розрізняємо, де сповнена відчуття власної гідності дипломатія, а де малоросійське, рабське запобігання? Уласкавити в цей спосіб того, хто упродовж століть не вважав нас навіть за народ – безперспективні, марні сподівання. Доки не навчимося витримувати бодай гідність, стояти прямо, а не навзгінки, по нас просто топтатимуться.
В одній із попередніх бесід я вже ілюстрував ставлення до України російських наці, котрі цілковито безкарно й пришвидшено нарощують сьогодні свій потенціал та рвуться до влади. Безкарно – де це? У Росії? Так, але і в Україні теж. В тому числі і в її столиці.
Так, навіть у столиці тусовки знавіснілих російських наці ви можете побачити. Можете почути їхню зненависть до України, вислухати заклики до відродження "Білої Імперії" під двоголовим орлом, щось з відповідної літератури вам дадуть, а щось запропонують вам купити.
Ну, можливо, "журнал правой перспективы" "Наследие предков", який відбатовує Росії всю дохристиянську українську історію, як, зрозуміло, й Київську Русь, газети "Наше время", "Голос России", що їх видає заснована Ніколаєм Лисенко (це той, котрий – пам’ятаєте? – у приступі шовіністичної злоби роздер у російській Думі наш національний прапор) "национально-республиканская партия России", згадувану вже "Империю", "Правду Жириновского" – орган "либерально-демократической партии России", "Эру России" – видання "народной национальной партии", "Русский порядок", що його видає "русское национальное единство", "Народный строй" – орган "партии русских националистов", "Лимонка" – видання "национал-большевистской партии", газети "Штурмовик", "Русский вестник", "Пульс Тушина", "Вече Санкт-Петербурга" і т. д. Навіть газету "Черная сотня". А ще ж мають свої друковані органи й численні "умеренно-патриотические организации" – "российский общенародный союз", "социал – патриотическое движение "Держава", "русский национальный собор", "русская партия", "национально-государственная партия" та ін.
Усе це – націоналістичні партії та організації, що мають всеросійську реєстрацію. І якби вони діяли в інтересах Росії, не виходячи за етнічні межі Росії, можна було б ставитися до них без упереджень: свята ж це справа – утверджувати патріотичні цінності будь-якого народу, який живе на своїй землі. Однак в тому й річ, що колір їх здебільшого войовничо-імперіалістичний; зненависть же до України як основної винуватиці розпаду совєтської імперії – особлива.
Ось він – дух злобного реваншу, наприклад, у програмі ННП.
