Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Не вірячи ж, нахраписто, цинічно бреше, зі всіх сил намагаючись нагнати страху, і то найперше на т. зв. російськомовних українців, що їх він прагне приплюсувати до свого активу. Одначе поступово, але неухильно немало хто з російськомовних українців пробуджується , це – незаперечно, і я прошу: послухайте їх голос, і ви, тов. Вінніков (до нього я звертався в попередній бесіді), й інші товаріщі та господа.
Пише В. Жуков з м. Гуляйполя Запорізької області: "Це я – один з тих недавніх малоросів, яких російські і наші доморощені шовіністи вважають вже за росіян, великоросів. Та до яких же пір ці політикани (до речі, в цьому місці я трохи редагую, оскільки вжите автором позначення доволі грубе.— А. П.), які вважають себе захисниками "русскоязычного народа", будуть шельмувати і обманювати? Хто давав їм право говорити від мого імені і від імені подібних мені?" І далі: "З мого прізвища – Жуков – видно, що мені і моїм нащадкам до скінчення віку належало бути російськомовними. Але ж у моїх жилах тече кров моїх дідів, пра-прадідів, яких росіяни вважали малоросами. Але ж я і народився на цій багатостраждальній землі та прожив на ній уже багато років. І я не став на шлях ганьби та зневірення. Я вирішив повернутися до самого себе. За роки незалежності я вивчив свою рідну співучу і чудову мову, і я радий і задоволений з того, що перестав бути малоросом".
А далі у листі В. Жукова такий публіцистичний пасаж: "А тим шовіністам, які ще мріють перетворити Україну в колонію, я скажу на русском языке, чтобы им понятней было: господа шовинисты, я, может, востократ больше вас являюсь русским, в том смысле, что когда-то русами звали себя украинцы. Но я родился и живу на святой земле своих предков с долгострадающим во многом из-за вас украинским народом. Так вот вам пора понять, что подобные мне "русские" – уже и не "малороссы", и не "хохлы". Они пробуждаются, они имеют свое Отечество – Украину, они готовы за нее постоять". І, апелюючи до мене, В. Жуков знову переходить на мову, до якої він повернувся в останні роки: "Продовжуйте вести подібні бесіди, бо в нас ще багато людей, яким подобається бути "хохлами". І то вони допомагають недругам нашої державності співати в ту дудку, яка давно набридла чесним людям".
Поки що залишається російськомовним киянин В. Кремов, але почуймо його думку, яку, підкреслюю, поділяє немало "русскоязычных": "Я один из тех многих украинцев, которые по известным причинам, к сожалению, в основном разговаривают на русском языке, и я с белой завистью слушаю людей, которые свободно владеют прекрасным языком нашего украинского народа. Поражаюсь: простой народ России недоедает, нищенствует еще больше нашего, а русские импер-шовинисты, не жалея средств на дальнейшую руссификацию Украины, все силы бросают на то, чтобы завладеть нашим информационным пространством (газеты, книги, телевидение), держать в своих руках эстраду, высшее образование, укреплять позиции русской церкви и т. д. Отдают ли себе они отчет в том, что в результате подобных действий не только в Украине, но и в других славянских странах развивается новый феномен, совсем противоположный славянскому единству, а именно: славянская русофобия?".
Не менш гнівне звертання надіслав мені і В.Забора з смт. Кринички Дніпропетровської області: "Не пора ли остановиться, господа шовинисты? Мы не отрицаем больших ценностей русской культуры, но на практике то, что вы у нас насаждаете, это прежде всего культура матового языка. Ведь даже иностранцы в первую очередь осваивают не язык Пушкина и Толстого, а русский матовый язык. Однако уж наслаждайтесь им сами. Мы же имеем свою культуру, к сожалению, затоптанную многовековым "внедрением" русской, и мы хотим ее возродить. И то, что вы становитесь нам на пути, лишь подчеркивает ваше удивительное шовинистическое упрямство. Не пора ли убедиться в бесперспективности ваших антиукраинских шабашей!"
Принципову мовну еволюцію пройшов О. Кравченко з м. Черкаси. "Пане Анатолію, – пише він, – мені тепер 25 років, а ще п’ять років тому я також був "русскоговорящим", тобто тим, за кого так піклуються "братья-славяне". І я хочу відповісти їм так: "Панове шовіністи! Припиніть свою підривну діяльність, бо наш український народ й інші етноси, які вважають себе патріотами нашої держави, суворо спитають з вас". "Мусила б, – слушно констатує п. Олександр, – спитати влада, скажімо, СБУ мусила б відробляти свій хліб, та, схоже, антидержавників вона боїться. І чи не тому, що й сама вона не є послідовно українською. Мене це це дивує і обурює."
Голоси молоді у моїй пошті непоодинокі. Студент першого курсу Запорізького радіоелектронного коледжу С. Шаповал розмірковує над тим, скільки зусиль доклала комуністична система до того, щоб змінити саму психологію, менталітет українців. А оскільки основою менталітету є мова, то робилося усе можливе, щоб змінити мовне середовище. "І ось мені, нащадкові запорізьких хліборобів, якими були і мій дід, і прадід, – пише Сергій, – довелося вже зростати в російськомовному оточенні, і якби не мій батько, то я і двох слів не зв’язав би по-українськи, як і багато моїх ровесників. Та, дякувати Богові, доля уберегла мене від цього". А далі Сергій з прикрістю констатує, що офіційна влада Запоріжжя лише "вигляд робить, що запроваджує державну мову в життя: керівництво міста спілкується з запоріжцями по-російськи, місцеві радіо – і телеканали функціонують російською, переважна більшість періодичних видань та реклама – по-російськи. Тобто десь на рівні підсвідомості закладається установка, що українська мова – то для західних регіонів, може, ще для Києва; ми ж, мовляв хоч територіально перебуваємо і в Україні, проте духовно й мовно пов’язані з Москвою". З юнацькою безпосередністю повідомляє Сергій про одного свого нового викладача, який з першої ж появи в аудиторії почав випади на адресу української мови та агітацію за газету "Выбор", яка друкує відверто антиукраїнські статті. Ходжу і обмірковую, що робити, Хотів сказати про це батькові, та боюсь, що батько йому в’язи скрутить. Але знаю, що рішення я знайду. Це точно".
Досить рішучий лист надіслали з м. Селідове Донецької області російськомовні студенти місцевого гірничого технікуму Нитенко, Правденко, Масло та Пищенко. Їх обурює, що " і в кабінеті міського мера, і в залі засідань, як і в кабінеті директора технікуму (сам він історик, але "готує" кадри гірників – незрозуміло, як це його затвердили), висять портрети Леніна. Це так вони нас виховують. А заступник директора з виховної роботи так відверто і каже: "Після виборів вернеться радянська влада, і тоді ви одержите стипендію". А 7 листопада всіх студентів зобов’язують іти на демонстрацію. Але ми не підемо, ми бачимо, що відкрито йде агітація за СРСР, за комуністів. Ми, українці, будемо боротися за нашу Державу і будемо допомагати виправляти помилки навіть міністрові. Повірте на слово студентам-українцям і вибачте, якщо десь вкрався суржик".
Це – донбасівська молодь, а ось з м. Костянтинівка Донецької області – старші люди: М. Бабенко, В. Панова, інші підписи нерозбірливі. "Слухаємо ваші передачі, – пишуть вони, – по 2-3 сім’ї. Велике вам спасибі". І тут же додано газетну вирізку з повідомленням про намір ініціювати всеукраїнський референдум з питань статусу російської мови. А коментар такий: "Чи мають ініціатори якийсь глузд? У Росії мільйони українців, то що – нам домагатися української мови як офіційної у Росії?"
"Я маю 43 роки і, можна сказати, був отим русскоязычным майже 20 років, – це вже озивається з Тростянця Сумської області П. Нужненко. – Я щасливий, що повернувся до рідної мови, хоча, до речі, це не було просто, адже довгий час я служив в Аерофлоті у Литві. Знаю по собі, як то цінується, коли ти вивчаєш мову народу, на землі якого живеш. Дуже досконало литовської я не вивчив, але спілкуватися міг. І як литовці поважали цю мою повагу до їхньої мови! А що ж бачимо у нас? Скільки зневаги до української мови з боку частини неукраїнців і частини самих же українців! Та ще демонстрація нібито української мови у деяких суржикових програмах телебачення, що, як на мене, тільки осміює й ображає мою мову".
Досвідом власного українізування ділиться раніше російськомовний В. Підан з Харкова. Як пише він, перейшов він "з російської мови на українську свідомо і незворотньо, чому передувала попередня самопідготовка, тренування у розмовах на вулиці". Не так це й складно, запевнює п. Підан. "Треба лише добре повчити мову і, не соромлячись того, хто що говоритиме, скрізь, як можеш, розмовляти". Допоможуть тут українська художня література, українська періодика, фахова література українською мовою, спілкування з дітьми, яких конче слід віддати до української школи. "І хай знають, українці, – підкреслює п. Підан, – що українська мова – то їхня рідна мова, незалежно від того, де вони живуть та на якій мові від народження навчали їх і розмовляли з ними батьки". І далі: "Настав вже час, щоб українці в Україні подолали свою зросійщеність та започаткували своє нове національно-культурне поводження. Поводитися ж треба так, як німці у Німеччині чи росіяни у Росії".
Варто привернути увагу до того, як, на переконання В. Підана, належить людям визначати, яка мова є їхньою рідною, що має особливо велике значення у зв’язку з переписами населення. В основі поняття "рідна" – слово "рід". А рід – це і батьки, й діди, і прадіди – довга ланка поколінь. Отже, рідна мова – то не так мова, якою вам особисто з різних причин випало у житті спілкуватися (було б просто антиморальним вирішувати це питання суто егоїстично), і навіть далеко не завжди мова "мамина" (скільки бо тих мам відбилося од свого слова та і чад своїх скалічило!), як саме ваша родова мова, мова вашого роду, принаймні кількох найближчих до вас поколінь. Гадаю, друзі, це конче треба пам’ятати, щоб не заплутувати те, що мусить бути самоочевидним, щоб не зневажати і не ображати родової основи, на якій ми стоїмо та яка й дарувала кожному з нас життя.
Ще деякі листи з Харкова, що їх варто було б взяти до уваги згаданому перед цим нардепові В. Алєксєєву. В. Карасьова: "Наша сім’я теж російськомовна.
