Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Молостов, О. Поляруш – Вінничина, М. Боднар, М. Луценко – Буковина, А. Довгун, І. Вознюк, Я. Антонюк – Волинь, Ж. Матвієнко та М. Сокуренко – Хмельниччина. Зрештою, хай вибачать мої кореспонденти, – усіх назвати годі, адже листи, що я одержую як відгуки на свої бесіди, вже треба рахувати тисячами.
Велика кількість з них засвідчує, що, всупереч поглядові, який накидається недругами українства, т. зв. російськомовне населення в Україні насправді вельми диференційоване.
Першу його групу складають етнічні росіяни, з якими, не вдаючись до зайвих уласкавлювань, а тим більше запобігань, ми хотіли би жити в мирі та злагоді. Інша річ, чи всі вони цього хочуть, або якщо хочуть, то в якому статусі – найбільшої національної меншини з усіма нормами поведінки, що звідси випливають, чи на засадах зверхності, до якої привчала їх імперська система. Росіяни, лояльні ло українського державотворення, звичайно, є, та, на жаль, уражених імперським синдромом – таки більшість. Дав би Бог, щоб не дійшло у нас до ситуації, про яку стосовно німців у довоєнній Чехії писав Ю. Шевельов: німці мали в цій країні всі свої права, включно до власного університету, та закінчилося це тим, що коли гітлерівці окупували Чехію, "то, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою другу нібито батьківщину – обкарнану Чехію. Наслідок – після війни всі німецькі інституції закрито і всіх німців виселено"… Нам треба будувати цивілізовані стосунки з етнічними росіянами, не розраховуючи на можливість з’яви подібного варіанту.
Друга група – то т. зв. "украинцы" (з наголосом на другому складі). Українці за національністю, діляться вони на свідомих та агресивних національних відступників (кажемо: манкурти, яничари), більшість з яких внаслідок задавненості хвороби до українства вже не повернеться, та на осіб, цілком лояльних до України, але – найперше мовою – саме "украинцев". Образно кажучи, ці "украинцы" – то потомство Проні Прокопівни з п’єси "За двома зайцями", що вельми розмножилося в Україні.
Третя група – українці, що, маючи проблеми зі знанням та володінням українською мовою, все ж є у питаннях честі й гідності України й українців свідомими патріотами (є, є таких немало – я це проілюстрував).
І, нарешті, четверта група – ті російськомовні українці, що перебувають у дорозі до рідних витоків, тобто у процесі національного зцілення, яке ще не завершене.
Навіть з цієї диференціації бачимо, що т. зв . російськомовне населення – то водночас і потенційний могильник України, і досить потужний, ще не задіяний, як слід, резерв нарощування українством своєї сили. На цей резерв ми, патріоти, належної уваги досі не звертаємо; увага ж до них шовініста, україноненависника – щонайбільша. Так і хочеться при цій нагоді сказати: патріоти-стерильники, не відштовхуйте од себе російськомовних співплеменців, навпаки – ідіть до них, працюйте з ними, розкривайте свою душу, повертайте кожного, хто на це здатен, до українства. Не будемо цього робити, оволодіватиме їхніми душами недруг українства. І надто ж необхідно їм роз’яснювати те, про що пише Г. Білий з Харкова: "Чи розуміють деякі харківські журналісти, як-от ведучі з маріонеткового "Тоніс-центру" на місцевому телебаченні, що як би вони не вихваляли історію та культуру "великого русского", як би не вдосконалювали свою вимову на московський лад, як би не вправлялися у зневазі до українців та їхньої мови, всеодно в очах справжніх москвичів вони є і лишатимуться "презренными провинциалами", людьми другого сорту. Нехай би пам’ятали вони, що в разі чого Росія вчинить з ними точно так, як вчинила з 250-ма тисячами росіян в Грозному. І це – не моя вигадка. Це – логіка. Логіка імперських посягань". Думку про те, як гірко помиляються ті українці, які, ставши російськомовними, вважають, що цим самим вони захистились від меншовартісності, висловлює і Ю. Павленко з Дніпропетровська. Всеодно вони в очах шовініста – "хохля-рохля", їх можуть використати й кинути в будь-яку хвилину.
"Українцями в Україні, – стверджує А. Миргород з Харкова, – стають не відразу, а коли визріває душа". Чудово це сказано, пане Анатолію, і я можу тільки вас вітати, що, прослуживши довгі роки в морській авіації, ви, попри спротив обивателя, приземлилися коло рідного слова. "Хто ж бо, окрім мене, може продовжити в моїй родині своє, українське!"
Зріють, дозрівають душі українців. Здається, я це проілюстрував, і варто лише шкодувати, що цей процес ще й досі не наважується належно підтримати держава. Її високопосадовці, нарешті, мусять усвідомлювати: час припинити загравання з шовіністичними та зденаціоналізованими силами нашого суспільства, час не вагаючись спертися на його здорову, державницьки зорієнтовану основу. Варто бо застерегти: позитивне реагування на вимоги цих сил, найперше стосовно надання російській мові статусу офіційної (державної) в Україні, неминуче замість привнесення міжнаціональної злагоди у наше державне життя обернулося б величезним міжнаціональним збуренням, розпалом подальших мовних пристрастей і конфліктів, які ослаблять і без того слабку державу. Нехай ніхто не сумнівається: позиція сівачів політичних спекуляцій довкола мовного питання, зокрема й тих, що піднімають антиукраїнський галас з цього приводу у Верховній Раді, ніколи не буде підтримана мільйонами українських громадян, що будують свою віками омріяну державу.
31. "Самопочуття тьоті Моті та генерала Пероцького чудове"
Трішки ще поговоримо про Харків та про Крим.
Згадка про Харків завжди викликає у мене сентимент.
Тут, у роки навчання в хіміко-механічному технікумі, минула частка моєї ранньої юності, і я тепло зберігаю спомин про те, як у ті 50-і роки саме в цьому місті я відкривав для себе світ українського театрального мистецтва (вчащав то до опери, то до українського драматичного театру), як і про те, що у книгарні на площі Тевелєва пильнував за надходженнями новинок української літератури, написавши згодом про двох письменників – Б. Грінченка та Я. Щоголева, чиї життя були пов’язані з Харковом, деякі зі своїх книжок. А по-друге, тому хочу ще раз ввести у свої бесіди харківський сюжет, що, як і Львів, це місто – одна з головних столиць українства, яка зробила неоціненний внесок у справу його утвердження. Асоціативно зринають при згадці про центр Слобожанщини постаті Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського, Д. Багалія, М. Сумцова, представників цвіту українського інтелекту перших десятиріч ХХ ст. – М. Хвильового, Л. Курбаса, М. Куліша… Національно-відроджувальні імпульси у 20-х – на початку 30-х рр. відлунювали з Харкова по цілій Україні, саме ж це місто невтримно набувало українського обличчя, дарма що вже й тоді, щось тривожне вчуваючи, передбачаючи, П. Тичина запитував:
Харків, Харків, де твоє обличчя?
до кого твій клич?
Угруз ти в глейке многоріччя,
Темний, як ніч.
Дійсно, невдовзі ніч настала. Горобина. Розстріляно було червоний національний ренесанс, до пня винищено національну еліту, що звідусюди зібралася в Харкові з вельми поширеною у той час вірою, буцімто можна пошлюбити дві насправді несполучні ідеї –комуністичну та національного українського випростання (о, великі наївники! – і В. Еллан-Блакитний, і М. Скрипник, й інші, й інші). Невдовзі ж після того, як столицю було перенесено до Києва, вогонь української духовності, що так вибухово розгорівся у цьому місті, і зовсім було пригашено. Лишилися від нього лише жаринки, лише іскринки, що нерівно відсвічували в наступних десятиріччях та досить кволо і невпевнено пробують знову зродити національно-очисне багаття у наші дні.
Згадую написані в Харкові п’єси великого драматурга М. Куліша і думаю: ті, кого він так їдко викривав у своїх п’єсах, у роки сталінщини та брежнєвщини в Харкові (й чи тільки в ньому?) таки утвердилися. Згинув комедійний, але водночас трагічний український патріот Ступай-Ступаненко, який за довільно розкритими в книжці рядками Т. Шевченка все відгадував: вистоїть Україна чи ні? – а замість нього утвердився в Харкові його ідейний антагоніст Пероцький, той, що генеральським голосом командував: "Господа украинцы! Равнение на единую, неделимую!" – сиріч на Росію. А що ж стосується тьоті Моті з Курська, яка жахнулася, що на фронтоні залізничного вокзалу було написано "Харків", а не "Харьков", то в подальшому реальному житті вона, як тільки підстави для переляку щезли, і загалом перебралася на постійне місце проживання до цього чудового "южного города", прихопивши з собою і своїх вельми й вельми численних родичів та знайомих. Ще б пак! – вже ж не стало в місті українців, котрі могли б її не то "украинизировать", але й "изнасиловать".
Отак вони й понині благоденствують у Харкові – генерал Пероцький, один з реальних сподвижників якого, теж генерал, лідер однієї з ветеранських організацій, пробивався недавно у нардепи, розвішавши на під’їздах харківських будинків плакат: "Взяли рейхстаг, возьмем и Украину!" ("Як це розуміти? Роз’ясніть, будь ласка", – просять мене обурені харків’яни Тесленко та Куценко), і отупіла у зненависті до України й українства тьотя Мотя з усім своїм приплодом і розплодом. Бідою є, одначе, те, що свої українофобські тиради новочасні пероцькі й тьоті моті виголошують вже не в приватних мешканнях, як то у п’єсах М. Куліша. Нині вони мають посади – чільні, менші і зовсім малі, і, перебуваючи на тих посадах, роблять усе, щоб українство "не пущать". "Харьков – русский город" – пригадуєте? – це твердження колишнього генсека М. Горбачова хіба й не закумулювало в собі реальний здобуток цих україноненависників? Так саме у великій кількості є вони сьогодні і в місцевих радах, як-от у Харківській міській.
І ось адресований мені як голові комісії з питань захисту української мови КУІН"у лист від керівництва харківської обласної організації цієї інституції з того приводу, що ще наприкінці 1996 року харківські міські депутати прийняли ухвалу про надання російській мові на терені міста статусу офіційної. Оскільки ж між державною та офіційною мовою нема різниці жодної, то йдеться, отже, в ухвалі ні про що інше, як про статус державної російській мові. Неважко уявити, що то означає за реальних нинішніх обставин, – фактичне зліквідування у цьому місті й найменших паростків державної мови країни.
