Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Чому так вважаю? Тому вже, що якщо нині пероцькі й тьоті моті, скрегочучи зубами, все ж змушені рахуватися зі статусом української мови як державної, як-от у діловодстві, то після законно-державного утвердження російської вони хіба що вам відріжуть: "А какие ко мне претензии? Я пользуюсь официальным языком". І – "катитесь вы со своей мовой!.."
Молодці, харківські куінівці! – вони зробили вартий наслідування і в інших точках Сходу та Півдня України прецедент: вирішили захистити честь державної мови судовим порядком. Був період відмов і зволікань, тричі розглядався позов в обласному суді і, нарешті, в лютому 1998 року суддя Київського району м. Харкова М. Кащенко виніс рішення скасувати ухвалу міської ради, що порушила Конституцію України (статті 10, 19, 92, 143, 144). За якийсь час, одначе, це рішення було відмінене обласним судом, і харківські патріоти змушені були шукати правди по новому колу: у Президента України, Генеральній прокуратурі, Верховному Суді, міністерстві юстиції. Я наведу, до речі, основні юридичні аргументи, якими вони оперують. Той, по-перше, що порядок застосування мов в Україні визначається не органами місцевого самоврядування, а виключно законом, прийняття якого є прерогативою Верховної Ради. Той, по-друге, що, рішення міської ради не тільки не забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, як того вимагає конституційна норма, а навпаки – суперечить їй, завдає шкоди розвиткові української мови в місті, де більшість населення – українці. Той, по-третє, що запис у ст.10 Конституції, де говориться: "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин", не можна розширено тлумачити як обов’язок юридичних осіб використовувати інші мови поряд з державною, адже в цьому випадкові ч. 1 згаданої статті ("державною мовою в Україні є українська мова") втрачає будь-який сенс.
Поки що харківські куінівці правди не домоглися, а тим часом хвиля проголошень російської мови офіційною в містах Сходу та Півдня України наростає. Антизаконно узаконено її в цій якості в ряді міст Луганщини, Донеччини, Півдня України, і є всі підстави припускати, що то готується у цей спосіб "ініціатива знизу", яка в слушний момент може бути використана антиукраїнською частиною Верховної Ради для внесення змін до статей Конституції, що стосуються мовних питань…
У світлі ж інформації, наведеної у попередній бесіді, де проілюстровано мовну реальність в сучасній Україні (а її, цю реальність, усілякі зросійщувачі, звичайно ж, чудово бачать), напрошується запитання: що все-таки означають і згадані антиконституційні рішення, і загалом надривні крики про "притеснения", "насильственную украинизацию"? Може, то й справді стосується сфери "прав человека" та "прав граждан"?
О, не будьмо наївні! Адже оскільки ті мовні права забезпечені в нас не то на сто, а й на тисячу відсотків, то означає це єдине: російська мова в даному контексті – то тільки камуфляж, для виставлення якого свідомо обрано тактику "Держи вора!" – слова, що й викрикуються самим же грабіжником. Кажу "камуфляж", бо йдеться ж не лише про мовне знеукраїнізування України. Йдеться про далекосяжні політичні та економічні речі – про зліквідування ознак нашої незалежності на всіх фронтах, про витіснення з різних сфер господарського й культурного життя українських кадрів і перебирання владних важелів до рук тих, котрі мріють про "общерусское море", про те, як збити самостійницьку "спесь" з, мовляв, дурних "хохлів" і "малоросів", про те, зрештою, як без бою, без особливого шуму "поставить нас на место" – тобто вернути нас, українців, котрі, мовляв, зарвалися, до "общерусской государственности".
Дуже бо вже для цієї "государственности" потрібні наші лани, наші промислові й природні ресурси, наша робоча сила, наші юнаки – бо ж он, гляньте, вже не вистачає російського призову до армії, щоб забезпечити військову дисклокацію по всіх кількатисячекілометрових кордонах Росії. А ще ж – кому воювати у безкінечних війнах, у які ув’язувалася, ув’язується і ще певне буде ув’язуватися Росія? Як переконливо пише Олексій Журавель з с. Васильківка на Дніпропетровщині, "подобається це комусь чи не подобається, але за ці сім років незалежності ми обминули чотири війни, а саме: в Молдові, Таджикистані, Грузії і Чечні". І далі: "Я впевнений, що якби ми були в Союзі, то у Чечні воювали б і досі, бо чого жаліти тих хохлів та йти на вимушене примирення?"
Нехай би задумалися над цими речами і росіяни, які живуть в Україні та вважають її своєю Вітчизною, і поросійщені українці, і всі-всі, хто не надає даному питанню особливого значення. Не про безневинні бо мовні справи йдеться. Усе те нагнітається та інспірується з вельми прицільними замашками – або на одномоментне зліквідування України, або принаймні – на її територіальне розчленування, проковтування шматками. Тому й чинить супроти української землі, зрештою, супроти власної долі кожен, хто тією або іншою мірою купується на спокуси тих політичних сил, у програмах яких хай навіть не вельми акцентовано проходить теза про якісь "союзи" чи "славянские единства", "дискримінацію" російської мови, орієнтацію на Росію, мовляв, як на основу основ нашого існування, і т. п.
У тому, наскільки далеко вже зарвалися ці сили, наскільки нахраписто вони діють, свідчить і ситуація в Криму, де за кілька днів до парламентських виборів 1998 року випало мені побувати на організованому президентом концерну "Крим – Континенталь", відомим українським меценатом Юрієм Колесниковим "круглому столі" з питань … безпеки вивчення у школах Криму української мови. Чому довелося проводити обговорення питання, сама постановка якого принижує та ранить серце? Та тому, що свій галас про "насильственную украинизацию" шовіністи підпирають теорійкою, суть якої полягає у тому, буцімто впровадження у навчальний процес української мови, навіть як предмету, призводить до "умственной недоразвитости наших детей", "к снижению качества знаний", "уменьшению скорости мыслительных операций" учня….
Цю "чушь" я виписую наразі зі статті депутата Верховної Ради Криму, голови Чорноморського районного відділення російської общини Криму В. Рудакова під назвою "Необходимо отстоять русский язык" ("Крымские известия", 1998, 10 лют.), хоча тиражується вона на півострові, можна сказати, масово. І знову – те ж волання, що і в донбасівських "братьев славян": "У русских в Крыму осталось последнее личное достояние – русский язык, но и этот признак этнической принадлежности у них пытаются отнять /…/ И трудно понять российских политиков, забывающих о "русском острове" на Украине, – о Крыме".
Це вже відкрито, найпровокативніше у статті "Принудительная украинизация Крыма продолжается" ("Крымская правда",1998, 29 січня) апелюють до втручання Росії у внутрішні справи України чільні діячі "Крымского общества русской культуры" Н. Кисельова, керівник служби соціології центру гуманітарних досліджень, та В. Казарін, професор (професор?) Сімферопольського державного університету, з приводу чого так і хочеться запитати: то це "общество культуры" чи російської політики, спрямованої на відторгнення Криму від України, на розпалювання міжнаціональної ворожнечі?
Ну, ось так – українська мова "тормозит" розумовий розвиток, російська ж нам, українцям, увочевидь лише сприяла і сприяє… Расистський колір цієї теорійки безсумнівний, а за, либонь, найбільший здобуток згаданого "круглого столу" треба вважати те, що диктор кримського телебачення, поінформувавши півострів про цю подію, підкреслила: "Участники обсуждения пришли к выводу, что изучение украинского языка не представляет опасности (!) для учеников". Ну, так то сказано, ніби й не про мову йшлося, а про якусь мікробу чи бацилу. Що ж до того, наскільки "далеко" зайшла у Криму українізація (ну, просто таки в тамтешніх росіян "Отнимают родной язык", як то назвала статтю на цю тему московська "еженедельная газета Народно-патриотического Союза России" "Патриот" – 1998, № 6, що виходить під набраним побіля назви гаслом "Все во благо, что во благо Отечества" – отже, і найпаскудніша фальш, і будь-яка нечистота, – все "во благо"!), то статистика засвідчує: з загальної кількості учнів у 1996/1997 н. р. 309023 українською мовою вчилося тут 937 учнів. Ставлення ж шовініствуючих політиканів до поодиноких українських освітніх точок (всього їх у 1998/99 навчальному році – аж 4 на весь півострів), наприклад, до відкритої у 1997 році української гімназії в Сімферополі, конкурс до якої складав до 5 осіб на місце, то всеодно, що ставлення до огнища чуми: мовляв, і учні, й вчителі там слабкі, непідготовлені… До речі, зовсім не для того, щоб публіка розважилася, учні цієї гімназії і відкрили своїм концертним виступом згаданий "круглий стіл": це ж бо вони демонстрували присутнім кримським журналістам свою, даруйте, повноцінність, свою талановитість…
Мовлю це з найбільшою гіркотою, адже якщо у якійсь точці держави – в Криму чи ще десь – треба демонструвати повновартісність дітей, що вчаться по-українськи, то що ж це, як не звинувачення супроти політики держави стосовно народу, який і дав їй ім’я! "Позорники!" Як би хотілося, щоб не росіянка Г. Губанова з Краматорська, листа якої я цитував, таврувала оцим словом знавіснілих українофобів, а щоб ставила їх на місце сама державна влада. У нормальній бо державі й земля горіла б під ногами кожного, хто силкувався б її спрямовувати до якогось імперського чи неоімперського ярма. У нас же – загравання з цього роду силами, у нас же – ситуація, за якої допущено одним-єдину українську школу в Сімферополі, але і ту шовіністичному поріддю вільно переслідувати, як якусь інфекцію, саме як чуму, що з неї, не дай Боже, розростеться україномовна епідемія…
Нам частіше треба згадувати, що в історичному плані росіяни, а з ними й російська мова з'явилися і в Україні в цілому, і в Криму зовсім недавно. Зафіксовано й дату, коли московські війська прибули вперше. Це – 1658-й рік, коли, інспірувавши виступ полтвавського полковника Мартина Пушкаря проти І. Виговського (в обмін на обіцяну гетьманську булаву), власне, розпаливши в нас братовбивчу війну, Москва домоглася того успіху, що боярин Шереметьєв зі значною частиною війська прибув до Києва.
