Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Пункт 3-й: "Аннулирование Беловежских соглашений". Пункт 4-й: "Возвращение всех портов Русской Балтики" (про Чорне море та про Крим і не згадується, бо то, очевидно, було б навіть "оскорбительно" вводити це до програми). Пункт 22-й: " В России – русское право вместо римского. Нация одна – русская. Упразднение всех так называемых суверенных республик, национальных областей и округов". Всього пунктів у програмі – 32…
Хтось заперечить: але ж позиція цих партій – то не позиція офіційної Росії? Може, й так. Одначе – а мер Москви господін Лужков з його брутально-шовіністичними севастопольськими демаршами – це не офіційна Росія? А прем’єр-міністр, перед цим – міністр закордонних справ Є. Примаков з його наполяганням провести "червону лінію" по західних кордонах колишнього СРСР, аби окреслити цим "зону стратегічних інтересів" виключно Росії – не офіційна? А, зрештою, знаменита президентська фраза: "Что нам делать с Украиной?" – не офіційна?
Що вже й казати про парламент цієї країни, в якому проти визнання статусу Севастополя як російського міста проголосувала лише … одна (!) особа… Або ж пригадаймо викривально-промовисто-тривале зволікання Державної Думи з ратифікацією широкомасштабного договору України і Росії. В Україні його було підтримано кількістю голосів, що перевищує конституційну. В Росії ж, на противагу йому, все висувається інше – "Про державну єдність двох народів".
Це я навів у лапках назву планованого ними референдуму, що прозвучала у зверненні думського комітету у справах СНД, яким російські думці зустріли українську парламентську делегацію, що прибула у березні 1998-го року до Москви на слухання з питань російсько-українських відносин. Добрі ж то були слухання, на самому початку яких голова цього думського комітету Г. Тихонов у відповідь на протест Богдана Гориня послав не лишень одного його, а й усю нашу делегацію "к соответствующей матери"!
І ще немало чого вислухали парламентарі з України на "слуханнях", що не раз перетворювалися в антиукраїнський мітинг. Ось, будь ласка. Глава думського комітету з питань геополітики Олексій Митрофанов: "Для російського суспільства немає держави Україна. Вона є для президента, для прем’єра. Канцлер ФРН Віллі Брандт контактував з Еріхом Хоннекером, але при цьому німецький бундестаг ніколи не визнавав НДР. Настав час – німці возз’єдналися". Депутат Державної Думи від ЛДПР Юрій Кузнецов: " …В природі є лише малоросійська гілка єдиного російського народу. А українці – щось абстрактне, вигадане австрійцями". А ще один учасник "слухань" від Росії Олег Рум’янцев запропонував і зовсім не гратися в якісь там міждержавні договори – нехай, мовляв, продовжує свою дію договір між РРФСР і УРСР, що був укладений ще до "параду суверенітетів"… Сиріч коли існував єдиний російський, чи то пак совєтський народ… ("Київські відомості", 6 березня 1998 р.).
Скільки ж туги, скільки ностальгії у імпер-шовіністів за тими часами! І які судомні намагання повернути російське море в колишні імперські береги! Сталося б так – і то вже точно не було б воно ані совєтське, ані будь-яке інше, було б стовідсотково, повністю російське…
Муляє імпер-шовіністам ціла Україна, муляють й окремі її частини. Одну з локальних територіальних претензій стосовно коси Тузла, що прилягає до Кубані, висловив якось депутат Державної Думи Глотов. Він, власне, підтримав позицію шовініствуючих сил у крайраді Краснодарщини. Чудово ж це виходить! – частина втрачених Україною її етнічних земель претендує на відторгнення до Росії ще однієї її частки… І ось яка реакція з цього приводу московської чорно-шовіністичної газети "Империя" (1998, № 15): "Украина из мерзопакостной и подлючей вредности своей настаивает на разграничении Керченского пролива… Уступать этим хамам нельзя ни в коем случае"…
…Отак і живемо, панове, – під постійним пресом, погрозами, злобою. І то єдиний лік існує, щоб нам цього позбутися: ми маємо змушувати відчувати незворотність нашого власного державницького вибору, змушувати, щоб з ним і з нами рахувалися. Прямо мовлячи, мусимо навчитися давати здачі у будь-якому випадкові, де зачіпається честь та гідність нації, держави, мусимо переходити від одвічної оборонної тактики до наступальної, адже увесь наш історичний досвід засвідчує, що без волі українства до наступу ідея нашої державності просто атрофується, у ліпшім разі знову й знову опиняється у патріотичних схронах. І нехай хтось закидає мені оперування тут напіввійськовими термінами, – ситуацію, в якій українство сьогодні опинилося, слід оцінювати реалістично, а саме: живучи вже ніби і в своїй державі, насправді ми усе ще перебуваємо в ситуації необхідності бою – бою за цю державу як українську, бою за українську мову, українську освіту, українську науку, українську культуру. Програти цей бій за Богом дарований привілей бути господарем на власній землі не маємо права.
Так саме нехай нікому з нас не забивають памороки галасування з того приводу, що от, мовляв, усі в світі, а Європа – зокрема, об’єднуються, а ми – роз’єдналися, "порвали связи". Так, тісні зв’язки, в тому числі й з Росією, необхідні. Не забувати б тільки про одне: інтегрування тих же західноєвропейських держав здійснюється за обставин цілковитої, повної неущемленості цих держав – і в політичному, і в економічному, і в культурному, і в мовному планах. Рівноправ’я, взаємовигода, взаємоповага – то і гасла, і конкретика цього інтегрування. А як це мислять знані сили у Росії та і в нас? Як підпорядкування та як поглинання. То що це – інтеграція чи сморід неоколоніалізму?
Ах, вибачайте – дехто каже: це – інтернаціоналізм. Однак якщо й доцільно козиряти цим терміном, досить скомпрометованим імперськими силами, то належить знати, що сьогодні в ці старі міхи також вливається нове вино, а саме: утверджується погляд, згідно з яким на зміну інтернаціоналізмові ХІХ – та більшої частини ХХ ст. приходить інтернаціоналізм кінця ХХ і ХХІ ст. Перший грунтується, власне, на імперіалістичній основі (бо й виник за обставин існування колоніальних систем – німецької, французької, російської і т. д.), і означає на практиці уподібнення народів тому народові, який є "старшим", є господарем становища, – у мові, культурі, традиціях тощо. Такий "інтернаціоналізм" всім нам добре знаний – не тільки українці, а й десятки інших народів зазнали його дії у повній мірі, а деякі ж так зазнали, що й зовсім щезли як окремі національні організми. Досить вдуматися у такий факт: якщо на початку ХХ ст. в Російській імперії нараховувалося 190 народів, то у 80-х рр. в СРСР – всього 100, а в 1988 р. офіційно мовилося лише про 39 радянських народів, що діставали освіту рідною мовою. Отже, зникнення до сотні (!) народів зі терену СРСР – де є, у чому може бути виправдання такому "інтернаціоналізмові"!
На відміну від інтернаціоналізму, заснованого на імперських засадах, інтернаціоналізм кінця ХХ–ХХІ ст., який на наших очах вступив у свої права у тій же Європі, заснований на максимальній рівності народів – тобто це інтернаціоналізм державно незалежних націй, вільних, нікому не підлеглих народів, а, отже, означає такий інтернаціоналізм деуніфікацію, деасиміляцію. Якщо старий інтернаціоналізм, базований на імперіалістичній основі, відкидає національну ідею, то інтернаціоналізм новітнього часу кладе її в основу, кличе до повноти національної ідентичності кожного народу, єдність же розуміє як багатоманіття мов, культур, звичаїв, традицій.
У тому, що сконстатоване – то нині світова тенденція, засвідчують процеси, що відбуваються у США: конгломерат народів, сформований на англомовній основі, під назвою "американський народ" у наші дні заворушився, пройнявся нездоланним потягом до відмови від етнічного переплавлювання. Грунтовно явище нового інтернаціоналізму, попри всю дискусійність цього терміну, досліджує професор Грант з університету в м. Глазго (Великобританія), в Україні ці питання порушує проф. В. Сікора.
Власне, у згаданій теорії наявне рахування з самими законами природи. Як розмірковує В. Юрчак з с. Дублянка Краснокутського районі на Харківщині, так саме як людину створено природою з невід’ємним правом на ту або іншу власність, так саме з правом власності на свою державу сформовано і кожну націю. Жива природа може існувати лише за наявності різноманіття, але ж так саме – і людське суспільство як її частина. Саме нації, пише В. Юрчак, і є тим різноманіттям в людському роді, що рухає його розвиток. "Подобається це комусь чи не подобається, але такою є дія законів природи".
Ох, колего – сільський філософе! Чи в силі ми довести ці трюїзми, та й чи потрібно намагатися, учаділім в імперськім чаді різним "братьям славянам", "слонам", як і малоросам на взір нардепа Марченка! Та і про який інтернаціоналізм може іти мова в їхній позиції! Навіть бо від того, що був теоретично обгрунтований у минулому столітті, нема в ньому ані сліду. Є великодержавний шовінізм, є пан-русизм, є неоімперіалізм, є будь —що інше антилюдяне, паскудне, лише не те прекрасне й благородне, що називаємо братнім єднанням народів, тим єднанням, де ніхто нікого не підминає під себе, не топче, не асимілює, де в мирі і взаємоповазі розквітають різні мови, культури, традиції.. Ну, а вже те, на догоду яким силам у Росії "братья славяне" працюють, я, здається, проілюстрував достатньо.
Не відкидаймо од себе запитання: ми застраховані, що поборники "Белой Империи – от Океана до Океана" не візьмуть за якийсь час гору в Росії? Ми що – не знаємо, що непередбачуваність – то одна з традиційних прикмет політики останньої? Ми що – вже у відчаї від безсилля навести, нарешті, національний лад у своєму власному домі, спираючись на норми Конституції? Палії розбрату та ворожнечі, україноненависники в Україні мусять бути поставлені на місце. Сьогодні це ще не пізно зробити, завтра ж підбурювана з півночі "п’ята колона" може зайти надто вже далеко, і тоді, як іронізує П. Сагай з Полтави, –
Чужинець знову нам розкаже,
Хто росіянин, хто могол,
Бовван Тулєєв якийсь скаже:
"Пашьол атсєдова, хахол!"
Рятунок українства – в одностайному нарощуванні національної сили, у тому, щоб ми облишили ілюзію, буцімто можливо розжалобити наріканнями на нашу долю тих, хто українство ненавидить, у тому, щоб – ще раз звернуся до вірша П.
