Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій

Але хто нас зробив такими? Тепер же нас переконують, що раз ми розмовляємо по-російськи, то російська – наша рідна мова. Але вдумайтеся у це слово "рідна". Якщо російська для нас рідна, то хто ж тоді для нас ті, що лежать в землі, – наші батьки, діди, прадіди, що розмовляли українською? Що – вони вже нам не рідні? Запевняю: наша рідна мова – українська. Чужою ж ми говоримо поки що, і то тільки тому, що її нам, рабам, накинуто". Ольга Д.: "Прошу пробачити за помилки в моїй українській мові – не наша провина, а наша біда, що так нечасто випадає розмовляти нею. Але це не значить, що ми, зросійщені українці, байдужі до того, що нагнітається таке презирливе ставлення до нашої мови й до всього українського. І ви зверніть увагу, як активізувалися стосовно цього сучасні ленінці. Почуєш по радіо виступ депутата по-російськи – і майже завжди упевнюєшся: він з комуністичної фракції. Як же люто зневажають вони Україну!"

Але й не тільки ті, котрі вже повернулися до українства, дають гідну відповідь різного роду "братьям-славянам". Немало у моїй пошті листів і від осіб, які ще продовжують бути зросійщеними, але родовим самоусвідомленням вже перейняті. Ось як Л. Вірич з м. Слов’янська, яка стурбована долею першого українського класу, що його набрали у Слов’янській середній школі №5. "Так наших детей и называют – первые украинцы. Их в классе было 14. Но кто-то уехал, кто-то приехал, и на сегодня их 12. И вот им говорят: если вас останется меньше двенадцати, мы рассредоточим вас по русским классам. Но и дети хотят учиться по-украински, и мы на родительском собрании стоим на том, что если уж мы сами свою мову потоптали, так хоть оставим ее своим детям и внукам. Но как это сделать? Уважаемый Анатолий Погрибный, что делать нам, к кому обратиться, чтобы наши дети смогли окончить 11 классов на украинском языке?"

І тут я знову звернуся до тих, в тому числі й депутатів Верховної Ради, а також тих, котрі з допомогою мовної карти прагнуть туди (а дехто – й на посаду Президента) в’їхати: слухайте, господа милі, під постійною загрозою закриття один – єдиний український класик у великому донбасівському місті (а в скількох нема ще і такого!) – і ви смієте зчиняти гвалт про "насильственную украинизацию"! Що ж таке тоді цинізм, що – нахабство? Ви ж просто провокуєте, щоб вас, "зарвавшихся", ставили на місце, щоб вам давали здачі! Чи це і входить у ваші плани?

А ось ще російськомовні листи. Наприклад, від А. Заїки. Лист російський, але позиція переконано українська. Як пише автор,"шовинисты на каждом шагу вопят об украинизации, а на самом деле даже сейчас идет идеологическая блокада Украины, направленная на дальнейшую руссификацию (…) Из десяти телеканалов восемь в Харькове вещают на русском языке". Особливо обурило п. Заїку те, як у 1998 році телеканал "Интер" рекламував партію "СЛОН": "Показали три портрета – Гоголя, Данилевского и Лифаря, а дальше идет лозунг: "Украинскому народу – русскую культуру". Как этот лозунг понимать? Что украинский народ со своей культурой бескультурный? Или как? Лично я усматриваю в этом лишь одно: шовинистическую наглость, от которой не может не обливаться кровью сердце каждого украинского патриота".

Або лист від Л. Долецької з того ж Харкова, яка просить вибачення, що їй, українці, доводиться "ратовать за свой родной язык на русском. Но сколько же нас от него отучали! И вот теперь если сделать и русский государственным, то он уже точно додавит нашу мову, которая заслуживает того, чтобы преподавателям, которые переходят на украинский, доплачивали 5 – 15%".

Або від В. Самойленко з м. Донецька, яка згадує, як у дев’ять років її з українського села привезли до Донецька, віддали до російської школи, не запитавши, звичайно, як вона освоюватиме іншу мову, і все подальше життя – в інституті й на роботі – "обрусачивали". І – домоглися успіху, хоча, як зізнається В. Самойленко, "в душе у меня музыкой звучат украинские слова, и пусть сейчас я русскоговорящая, но по сути украинка, как украинец и мой муж, тоже русскоговорящий, в жилах которого течет кровь запорожских казаков". "Я вот только совершенно не понимаю политики нашего государства: если тогда всех подряд обрусачивали, и это считалось нормой, то почему сейчас мы так много говорим о том, что, дескать, украинский язык нужно вводить как-то очень осторожно, чтобы никого не обидеть? А в результате – даже учебные заведения остаются у нас преимущественно русскими. Это ли государственная политика? А может, пане Анатолій, у нас не та влада?"

Або від підполковника А. Лева з Києва, який, прослуживши все життя то на Білому морі, то на Новій Землі, прибув до Києва і вжахнувся, коли продавець одного з гастрономів заявила йому, що не любить української мови. Коли я подібне чую, пише А. Лев, "у меня начинает болеть живот, а в данный момент капают слезы от обиды за судьбу моего языка, от которого меня оторвали".

Або від Є. Вельгуш з Близнюків Харківської області, який стверджує, що вже й ми,"малограмотные, поняли, что весь шабаш вокруг "украинизации" – это просто страх шовинистов, что украинцы перестанут быть малороссами, хохлами и научатся гордиться своей нацией, и что, следовательно, ряды русскоязычных поредеют, и все меньше будет тех, кто поддерживает нынешнюю истерию". З погляду Є. Вельгуш, це – страх тих, "кому стала костью в горле наша Независимость", і то шкода, що державна влада лише їм потурає, "все время панькает, задабривает, забывая, что тех, кто стремился искоренить даже понятия "Украина", "украинцы", злостных, неисправимых, исправить может разве что могила. Чего же правительство так с ними носится, и то в ситуации, при которой, как кажется, от нашей Мовы и Независимости вскоре уже ничего не останется?"

Або від В. Бондаренка з Луганська, який зазначає, що хоч він здебільшого розмовляє по-російськи, він ніскільки не сумнівається: "Рідна моя мова – українська, і я боляче переживаю, що імперія багатьох з нас перетворила у малоросів, у яких відчуття своєї нації відсутнє. Та й хіба це не колоніальна політика вдерлася свого часу навіть у мою сім’ю? Якщо старша моя донька записана по батькові українкою, то менша – вже по матері – росіянкою. Зізнаюся, що ця обставина відіграла не останню роль у моєму розлученні".

Або від В. Шевченка з Дніпродзержинська, який, згадуючи про те, як свого часу він був змушений стати "калекой языковой" ("пришел после украинской школы в институт, а там все по-русски, и давай мы, белые вороны, коверкать свою мову на русский лад, давай руссифицироваться, ведь тех, кто этого не пожелал, в 30-е годы просто расстреляли"), надіслав мені цілу програму, яка стосується того, що конкретно належить зробити, аби "перевернуть языковую лестницу". Найголовнніше – поставити тверді вимоги до кадрів. "Кадры переучатся, как переучивались в 30-е и последующие годы. Русскоязычных украинцев переучить легко, русским же надо помочь, напомнив для тех, кто позабыл, что в свое время обездоленные русские бежали на Украину, спасаясь от холода и голода. Украина их приняла по-братски, дала им работу, хлеб, жилье, право на родной язык. Так как же можно садиться теперь на шею доброжелательным хозяевам и насаждать свое господство, в т. ч. языковое!" З погляду В. Шевченка, Україна має взяти курс на будівництво національної держави і не вигадувати в цьому плані чогось нового порівняно, наприклад, зі Словаччиною, Румунією чи Угорщиною.

Або від Н. Соловйової з Мелітополя: "Кто дал право глумиться над нашей мовой, над тем, что мы – украинцы?" та від ін.

Приємно було мені читати й листа з Криму, від В. Артеменко, яка живе у Ялті. Коли вона підкреслює, що мої бесіди для неї – то "всеравно как глоток родниковой воды" та що найцінніше в них – "любовь к многостраждальной Украине", то я сприймаю ці слова не просто як похвалу. Найперше це є свідченням того, як українська правда поширюється і на простори російськомовного Криму, де антиукраїнські настрої роздмухуються "братьями-славянами" особливо наполегливо.

Про цікаву внутрішньо-родинну ситуацію повідомляє З. Ляхова з м. Антрацит Луганської області. Обстоюючи своє право лишатися російськомовною, вона в той же час схвально пише про свого сина, котрий, прибувши на Донбас з Автономної Республіки Комі, "самостійно, за словниками, вивчив українську мову, скомплектував лише з українських книжок свою бібліотеку, закоханий в українську історію та музику і захищає Україну і все українське всіма фібрами своєї душі; та й на виборах він голосував за рухівця, хоча ми з чоловіком – за комуніста". Чи не потверджує це, п. Ляхова, те, що перспективи нашої держави є для молоді виднішими, аніж для частини старших, в т. ч., даруйте, і для самої Вас?

Шкодуючи, що не всіх кореспондентів можу процитувати, назву ще бодай деякі прізвища авторів особливо змістовних листів: Є. Валах, С. Слобожанський, О. Строганов, П. Гунько (м. Харків), Р. Філатова, О. Біла, М. Головко, Ю. Бобраницький, Ю. Кравченко, А. Автомонов, І. Волошин, В. Скрипник, А. Ковтуненко – всі з Києва, В. Литовчак з с. Малютянка Києво-Святошинського району, І. Абрамович з м. Марганця, С. Цвєтаєв із Запоріжжя, М. Думіндяк з Краматорська, І. Дацько з Горлівки, Н. Пестушко з Одеси, О. Мифанюк з Макіївки, В. Бессалій з с. Красне на Донеччині, С. Петренко, А. Снігур з Черкащини, В. Ковальчук з Луганська, О. Карнаушенко з Маріуполя, Г. Рева з Ялти, А. Зіньківський з м. Богодухова, С. Кириленко з м. Суми, М. Жирний та Г. Грабик з сіл Собич та Сосонка на Сумщині, В. Лемішова з Кривого Рогу, О. Штань, М. Теплій з Чернігова, І. Дробний, Й. Маслюк, М. Дубено, Т. Волицька з Черкащини, О. Поломій та Г. Ізюменко з сіл Диканька та Сари на Полтавщині, В. Одуд з с. Рубанівка Херсонської області, А. Кондратюк з Бердичева та ін. Масово надійшли листи, сповнені тривоги за долю держави, й із західного терену країни. Висловлюють свої болі, зокрема, Л. Горлова, В. Климко, М. Юркевич, В. Паламар, Є. Ібраєв, В. Калитка, О. Шароварський, М. Павлюк, З. Федас, В. Байса, В. Дида, Л. Світенко – всі зі Львова та області, З. Атаманчук (Боднар), О. Палієнко, П. Анашкіна, О. Гусак – Івано-Франківщина, І. Пугач, Д. П’ясецький, Н. Сосновська – з Тернопілля, В.