Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

І він, цей убогий, зробив йому зауваження і пояснив, як саме треба сушити й зберігати ту кору. Мене здивувало таке знання тонкощів, і я затримав його для бесіди. Він розповів мені, як опинився в такій скруті. Виявляється, він перед тим багато років мандрував по всіх усюдах і споглядав усілякі чудеса заморських країв. Та зрештою домівка нагадала про себе великим сумом, і він поспішив до рідного міста. І от там, у п'ятницю, зібрались усі люди у великім домі. Він прийшов туди і привітав їх усіх, і нагадав їм, хто він такий. Бо ніхто не впізнав його. Ніхто з приявних ані зрадів, ані здивувався його появі. Бо на той час його батька не було вже в місті, а інші нічим, крім власних гараздів, не цікавились. Тоді він почав оповідати про справжні дива різних країв. Тільки він розповідав не так, як розповідають бувальці та прогнози про різні далекі чудеса, а так, як воно насправді є. І виходило, що всі дива зовсім не такі великі, не такі страшні й не такі неймовірні, як про них розповідають інші. Над ним почали кепкувати, що він, найубогіший син свого батька, волоцюга й бурлака, хоче брехнею зажити собі слави найправдивішого оповідача. Тоді він образився, що як же це так – він стільки років витратив, щоб побачити й дослідити, пересвідчитись, у чому справді диво, а де вигадка, а йому не вірять?! Хтось із заможних і старших візьми й скажи: "Ти б краще ці роки витратив на добування засобів до життя. Тоді б капшуки з динарами та сакки поважних лихварів свідчили б про твою правдивість більше, аніж папір від верховного каді!" Тоді інші, менш поважні, й собі почали кепкувати з мандрівця, що ніде за морями він не бував, а засмаг, мов зіндж, у пісках з бедуїнами, пасучи їхні кози та переганяючи верблюдиць. А тепер цей зарозумілий невдаха і жебрак хоче зажити слави собі, розводячи нікчемні теревені. Наш мандрівець почав сперечатись, і дійшло до лайки. А тоді вже й вийшло, що ніби він порушує спокій людей, ображає старших та поважних. Довелося йому покинути дім осміяним та упослідженим. 3 горя він пішов у шинок і там, впившись, почав знову спростовувати байки про різні дива. Одні йому вірили, інші називали брехуном. Почалася сварка, а там і бійка. Справа відбувалась пізнього часу – на галас зразу ж налетіли стражники. Бійців похапали і кинули в узилища. Проте нашому мандрівцю пощастило – він утік і сховався в християнському кварталі. Коли пристрасті вщухли, він вийшов із схованки. Та куди б він не поткнувся, скрізь уже пішов про нього поголос, ніби він навмисне збурює серед людей суперечку і свари, щоб стражі хапали людей і правили з них викуп. Його ж ніби стражі не беруть, дають йому змогу кожного разу втекти. Про це йому сказав один з його друзів дитинства, колись хлопчик-музика в шинку, а тепер сам хазяїн шинку. Така звістка геть приголомшила нашого мандрівця. Він не віднайшов навіть сили у собі втекти з міста. І пішов тинятися по різних вертепах. Небавом пропив і програв усі свої невеликі гаразди, що зміг зібрати а далеких краях. На вино грошей вже не було, і став він жувати оладки з банджем 4. Потім дійшов до такого непотребу, що разом з персами-сміттярами забивав собі тяму димом паленого хашишу і дурману. От з отакого вертепу, убогішого за який не можна собі навіть уявити, його викрали розбійники. Вони рядились під погонщиків верблюдів і нападали по глухих стежках на перехожих і грабували їх. А місцями їхніх таємних становищ були руїни старовинних фортець у степу і в пустелі. Завезли вони його в таку руїну, почали мордувати і вимагати, щоб він виказав їм схованку знаменитого лала еміра Юсуфа. Бо вони сплутали його з якимось злодієм з іншого племені. А ті злодії ніби загарбали десь в якогось купця лал еміра Юсуфа. Спочатку вони лиш палили при ньому в курильниці кульки хашишу та не давали нюхати. І то були найстрашніші муки, бо він останні місяці тільки в хашиші і знаходив радість, втіху і спокій. Потім вони його били сировицею, колошматили тростинами по п'ятах. Та їжу давали, а часом і води напитись. Він зрозумів, що не вбивали вони його тому, що чекали якогось свого соглядатая, який достеменно ніби знав, що це він, наш мандрівець, разом з друзяками загарбав славнозвісний лал еміра Юсуфа. Мені так оповідав наш мандрівець: "Під вечір прискакав на верблюді молодий розбійник і сказав, що шейх уже в місті, та його мучить лихоманка, проте завтра вранці він вирушить до гнізда. Тут я зрозумів, що цей шейх пересвідчиться в помилці своїх друзів-грабіжників. А тоді мене чекає смерть і лише смерть. Я достеменно знав, що подібні душогуби до свого гурту таких, як я, не беруть, а випадкових свідків безжально нищать. Довелося мені взяти страшний гріх на душу, але тільки в такий спосіб я міг вирватися із обіймів костомахи…" Скільки я не питав, у чому ж согрішив мій новий приятель, він так і не пояснив мені, і взагалі просив про той випадок у руїні більше не розпитувати… Але на тому, що він утік з покинутої фортеці, його біди не скінчились. Поклавши надію на Аллаха та на своє везіння, він пустив навпростець верблюдицю. Просто безводним степом. Верблюдиця пішла й пішла. Тільки не по прямій, а дотримуючись якоїсь потаємної і геть невидимої стежини. На тій стежці, невидимій для людини і добре розпізнаваній твариною, навіть траплялися ковбаньки із рештками води і густим буянням пустельних швидкоцвітів. Де є зелень, завжди будуть і коники, і птахи. Мій новий друг казав, що поки він переходив через безлюдний степ, то з неймовірною швидкістю відновив свої сили. І, що головне, з його душі вивіялися і слабкість, і зневіра. Повернулось у сотні разів посилене бажання жити і довести недовірливим невігласам свою правду про дива. І хоч як прикро йому було визнати силу слів одного із своїх насмішників, але тепер вік зрозумів – потрібні гроші і докази, речові свідоцтва далеких мандрів, Поки він усе це усвідомлював, верблюдиця принесла його в селище на межі степу. І що тут за лихо його чекало!.. Він з'явився в стійбищі, коли там не було чоловіків – вони погнали худобу до нового пасовища. Коли наш втікач розпитував у жінок шлях далі до води, одна з них довго придивлялась до верблюдиці. А потім, відійшовши подалі, покликала верблюдицю якимось ласкавим ім'ям. Верблюдиця стрепенулась, здибилась і, скинувши верхівця, помчала до жінки. Всі ж інші, навіть дітлахи, похапавши хто що втрапив, зачали товкти нашого втікача-невдаху. Вони б добили його до смерті, та добре, що хтось із чоловіків повернувся. Ледь вдалося видерти нещасного з рук роз'юшеного бабства. Але був наш мандрівець так побитий, що, може, тижнів два лежав і ніяк не міг оклигати. Тоді ж, коли зміг самостійно ходити, зібралися старійшини селища на чолі з шейхом і довго та прискіпливо випитували про всі обставини його появи в їхніх краях. Він їм правдиво розповів про свої мандри, тільки змовчав, що розбійники мордували його через лал еміра Юсуфа. Тим селюком він пояснив, що вони, тобто розбійники, схопили його, бо сплутали з багатим купцем і хотіли з нього видобути листа на викуп. Його господарі довго радились і ніяк не могли дійти згоди, що з ним робити. Бо вони і вірили йому, і не вірили,– він-бо так добре правив верблюдицею, казали жінки, ніби ті злодії, які покрали позаминулого року їхню худобу. Та все ж вони не стали тримати його і відпустили. Йому ж було скрутно і важко, як ніколи в житті. Він пускався в довгу й непевну дорогу, один, хворий і вбогий.

Коли він відійшов досить далеко від осель, то побачив, що при тій стежці, якою він прямує, стоїть жінка з чорною козою. Вона стала на стежці, і він спинився. Жінка сказала: "Ти ані розбійник, ані купець. Ти справжній моряк. І вони вчинили зло. Вони порушили всі закони гостинності й допомоги потерпілому. Аллах покарає ще їх! Але ти не май на них зла у серці – їм важко живеться. Їх грабують розбійники, збирачі податків і купці. На їхніх землях влаштовують лови вельможні воїни. От і зачерствіли їхні серця, позакладало їм вуха до чужих зойків і плачу. Ти ж, моряк, потерпи, ще потерпи, і знов тобі засвітить твоя зоря… Потерпи, і все само собою сотвориться…" – "Хто ти, жінко?! – заволав мій новий друг.– Звідки твоя мудрість і знання речей?!" Жінка відхилила запинало, і він побачив обличчя старої мулатки. "Мій батько – зіндж-моряк із Бахрейну. Був він ловцем перлин… Та доля закинула мене аж сюди, в ці солоні степи… Немає часу все розповідати… Та й хіба горем поділишся? Ти ж краще інших знаєш, моряк… Поки ти в лихоманці горів, я часто заходила до тієї оселі… Ти мариш і говориш, говориш різні моряцькі слова… А я потиху плачу, бо то наче моє дитинство стало поряд мене і говорить, і сміється, і співає!.." – "Матінко! – закричав мій безталанний друг.– Чого ж ти їм не сказала?!" – "Дидбане! Хто ж бере до уваги свідоцтво жінки, та ще й не білої?.. Краще візьми від мене дарунок – це єдине, що я за всі роки набула отут. А без цього ти пропадеш! Ти занадто слабий і можеш не подужати дороги. А шлях у тебе довгий, поки ти знов побачиш зелені хвилі моря-океану. І стара вклала йому в руки мотузок, на якому тягла чорну козу. Мого нового друга та щедрість і доброта убогої старої жінки так вразили, що він упав навколішки і, плачучи, поцілував перед нею землю… Він мені потім говорив: "Як повів я чорну козу, то вся моя злість, вся лють на тих людей кудись розвіялись. І таке бажання жити і творити добрі діла мене охопили, що де й сили взялися на далеку дорогу!.. Отак, попасаючи козу та харчуючись її молоком і ще чим Аллах дасть, я дійшов до ріки і зміг спуститися до моря..."

Мій новий друг не один раз оповідав мені про стару мулатку, бо він і досі вважає, що щедрішої людини не зустрічав, Хоча були достойники, які осипали його дорогоцінними подарунками, але в тих була сила, і гаразди, і родичі, і друзі, і слуги. Мулатка ж була одна серед чужих людей. Він розповідав: "Мені дуже сумно, що я не зможу ніколи нічим їй віддячити. Єдине мене втішає, що вона знала – я ніколи її не забуду!.. Бо в неї справді добра душа… А ти знаєш, що часом доброта дає таке просвітлення розуму, до якого не дійде і найдосконаліший у своїх пошуках вчений муж…"

Одного разу він розповів мені про такий випадок, коли він теж трохи наблизився до справжньої доброти і співчуття іншій людині.