Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Південно-західний мусон буде найпевніший за всі останні десять років. Проте зворотній шлях із Китаю вийде небезпечний, бо погода в тих частинах Машріку цього сезону буде дуже непевна, нестала… А тепер, дорогий гостю, слухай. Це я склав лише чернетку. Тут багато виправлень, бруду. Почекай ще тиждень, поки я перепишу набіло, а ти якраз підготуєшся і все владнаєш з грошима, товарами і кораблем…
Шамський купець згодився, на тому вони й попрощалися. А мандеєць пішов до міста купити доброго самаркандського паперу.
По виході з книжної лавки лоцмана ледь не збив з ніг хлопчина-мулат. Він тицьнув старому в руку якусь тонку цидулочку і, навіть не вибачившись, побіг далі.
Вдома мандеєць розгорнув папірець. На папері чиясь тверда рука тонким каламом викреслила падучу зорю, харчевню Абу Сабаха і сліди людських ніг, що ведуть до харчевні. По чітких рисах малюнка зрозумів: рука Алі. А до всього, він радить сам піти до Абу Сабаха і сповістити про знак від Алі.
Хоча в харчевні Абу Сабаха збиралися лише шиїти, сам господар зразу ж з'явився перед лоцманом, тільки той переступив поріг.
О достославний шейх! Радий тебе бачити в моїй убогій харчевні! Наставнику всіх наших звіздарів, чого бажає твоя душа відвідати з моєї кухні?
Пампушок з буйволячим кисляком, господарю!
Яке щастя, що тільки-но зняли з вогню мої найкращі пампушки! Егей, джаріє, для нашого славного гостя пампушки! Та швидше!
Абу Сабах сам злив на руки мандейцеві і подав рушника.
Мандеєць їв поволі, подовгу розжовуючи кожен шматочок пампушки, з насолодою сьорбав буйволячий кисляк. Абу Сабах, високий, довготелесий, аж йорзав на місці, так йому натерпілося почути щось від лоцмана.
– Знаєш, хазяїне, коли люди доживають до моїх років, то часто з ними починають траплятися дивні речі. Вони бачать дивні сни, їм чуються часом дивні голоси. А іноді вони одержують дивні послання… Наприклад, мене сьогодні попередили…
– Хто попередив?! Ти запам'ятав?!
– Мене сьогодні попередили, що до Басри прибуває один чоловік. А я вже багато років його не бачив… Навіть сумніваюся, щоб я його впізнав, коли він приїде… А тут якраз треба потурбуватися про свої пальми на острові… домовитись із поселянами, щоб вони все упорядкували перед великою повінню. А повінь цього року почнеться в кінці місяця ніссана і принесе людям багато лиха. Треба поїхати на два-три дні до своєї садиби на острові…
Після вранішньої молитви наступного дня, так-сяк поснідавши, лоцман відв'язав свого човна від палі біля дверей будинку. І бадьорі струмені відпливу потягли його по міліючих каналах через галасливе місто.
Він тільки спинився біля крамниці з папером, потім біля крамниці з усілякими приладами з дерева, потім біля крамниці, де продавали мідні та залізні прилади, а також замки, потім – біля лавки зеленяра.
І всім сповістив, що нарешті вибрався оглянути свій острівець.
Також він спинився перед тим ханом, де проживав купець із Шама. І передав його слузі, щоб попередив купця – лоцман обов'язково зробить обіцяне, і зробить своєчасно…
Не встиг мандеєць домовитися з наймитами-поселянами про очищення свого острівця від сміття та про огляд і обробку пальм, як на гостроносім, чорнім і лискучім човні прибув чорний, як воронове крило, слуга-зіндж із сусіднього острова. Вклонився, привітав за правилами гречності звіздаря і від імені господарів острівної вілли запросив на першу весняну вечірку…
Сусіди були хоч дуже багаті, проте не родовиті. Та добрі й гостинні. Особливо ж полюбляли вони збирати в себе всяких казкарів, співаків-бедуїнів, лицедіїв, просто дотепних людей. Взагалі вчений-звіздар (здається, таки останній у Басрі, бо про молодих не було ніякої чутки) не дуже часто гостював у цих торговців деревиною. Та сьогодні наче щось його підштовхнуло під бік і сказало: "Іди! Розважся серед них, хоча вони й не рівня тобі. Ти так стомився за зиму…"
Негр хотів відвезти мандейця на блискучім човні, та лоцман сів на демено свого човна і не повільніше за негра-велетня погнав до сусідньої вілли.
На острові купців десятків зо два поселян займалися пальмами та землею, а з чепурного літнього будинку вилітали срібні передзвони аль-утових струн на схлипуючи удари бубона.
Тільки-но лоцман переступив поріг великої вітальні, одразу в кутку, біля святкової скатертини, побачив голомозого, хирявого, без жодної волосини на черепі й обличчі дервіша-каландаря. В гострих засмаглих рисах дервіша з недовірою, з острахом, але змушений був признати невтомного мореплавця Алі.
Господар зробив значуще лице і зашепотів на вухо лоцманові, так що половина гостей усе чула:
– О шейх! Цього дервіша ми підібрали в Маскаті. Дуже просився в Басру, каже, що бував навіть у полоні в латинян, у їхнім морськім місті Венеції. Теж уся на каналах… А от Басри не бачив! Ну як було не взяти?..
Як завжди у багатих домах, весела вечірка з солодкого прирощення поступово перейшла до галасливої веремії з пишномовними здравицями, шаленою музикою, танцями, співами й надмірним вживанням вина виноградного і пальмового.
Лоцман трохи таки перебрав, але з усіх сил стримувався, щоб не заговорити з Алі-каландарем. Так хотілося почути його голос, бо дивився на дервіша і не йнялося віри, що Алі може прибрати подібну личину. Адже виходило, що він тепер сам став схожий на хашашінів у здатності міняти личину і з'являтись у несподіваних місцях.
Сам же фальшивий каландар мовчав.
Коли ж, нарешті, вечірка перетворилась у відверту пиятику, а всі гості поводили себе на краще, ніж моряки в християнськім найдешевшім лупанарії, Алі-каландар опинився поруч мандейця і прошепотів;
– О шейх! Чекатиму після вранішньої молитви у старому хашашінському млині. Знарядись туди ніби для риболовлі…
І мандеєць зразу пішов до великої гостьової кімнати для гостей та й завалився ніби спати. А господарям пояснивши свою втому похилим віком та слабістю від вистояного вина.
Після вранішньої молитви мандеєць не лишився трапезувати з господарями, а поплив до знайомих поселян позичити риболовні снасті.
З часу першої подорожі Алі в цьому місці Шатт-ель-Арабу багато хороших каналів замулило, протоки позаростали очеретом-касабом, цілі острови розмило водою. І прекрасні фінікові пальми або впали в каламутні води або засохли від оголення коренів.
Старий млин, потаємне пристанищем хашашінів, опинився на відмілині. Трударі з ближніх поселень були люди набожні і на чуже майно руки не підіймали. То млин сяк-так, а стояв і не розвалювався, хоча на ньому вже кілька років нікого не бачили й не чули.
Протока біля млина заросла густим та височенним очеретом.
Тільки-но мандеєць закинув снасть у яму, де могли бути соми-кармути, стіна очерету розійшлася, і на чисту воду вислизнув Алі-каландар в оплетенім і вимащенім у бітум човні.
Мовчки показав лівицею старому, куди треба направляти човна.
І небавом вони опинились у затишку під товстенними стеблинами очерету на малесенькому плесі чистої води.
Вийшли з човнів на хиткий зелений берег, обнялись і стояли мовчки кілька хвилин. По щоках обох бувальців котилися рясні сльози. Нарешті, схлипнувши, першим озвався мандеєць:
– Мій друже! Попереджаю тебе і заклинаю ім'ям милостивого і милосердного – вони знову чатують на тебе!…
О мій шейх! Я все знаю і підготувався цього разу до зустрічі з ними. Та цидулка була від мене. Ти все добре зрозумів і вдало сповістив Абу Сабаха. Але не в тому справа, не для того прагнув я цієї зустрічі, щоб говорити про цих скажених псів, мисливців за людськими черепами! Не хочу говорити про слуг смерті, хоч вони весь час чатують на мене! Часом здається мені, що вони ось-ось мене прихоплять…
І мандеєць подумки сказав собі таке: "Вони за ним полюють тому, що він знає, де знаходиться синій діамант. Та я не повинен і знаку йому дати, що знаю про це чи здогадуюсь. А особливо їм, бо ці різники ще схоплять мене, якщо він не відкриє таємниці схованки чи таємниці володаря цього діаманта!"
Після перших привітань і пересторог Алі витяг зі свого просмоленого бітумом човна скатертину, зав'язану важким пакунком. Розстелив на хиткому болотному березі, і очам лоцмана відкрилися різні дорогі наїдки – халва, грудки шербету, сірійські зимові яблука, левантинські гранати, сушені смужки дині, їстівна земля, індійські сушені фіги та ізюм з далекого Мерва.
– О шейх! Пригощайся! Ці пундики не милостиня, а заробіток. Ті вискочки, твої сусіди, мої боржники. Завдяки моїй пораді вони чистого прибутку загребли не менше десяти тисяч дирхемів!.. Та ну їх!.. Випиймо з тобою, о му'алліме, з цього глека найчистішої води! Адже у Басрі чиста вода солодша за вино і бажаніша за любовне побачення!
І вони задовольнили спрагу і вгамували голод, а тоді Алі почав розмову:
– О мій шейх, о мій учителю! Сьогодні в мене велике свято, за розкошами більше, ніж кінець рамадану! Бо я можу насолоджуватися найпрекраснішим, що є на цім світі,– бесідою з людиною яка розуміє тебе! О мій му'алліме, я часто згадував свого бідного батька, але ще частіше згадував тебе! Яке це щастя – бачити й слухати людину, про яку думав роками! Але, мій шейх, словами всього не перекажеш. А касиди7 я складати не вмію. Співаю тільки морські пісні під барабан. Мій лист, я знаю, ти одержав. Його писав один портовий катіб із Канбали. 3 листа ти довідався, як стара мулатка-бахрані подарувала мені свою єдину козу. Після того вздовж ріки я дістався до болотного краю. А там ішов від племені до племені вздовж узбережжя на південь, поки зовсім не оклигав.
На узбережжі я найнявся на сафіну з ловцями перлин. Сезон був щасливий. Ми втратили лише двох нурців від уколів отруйних риб. Я теж пірнав, і щастя повернулося до мене. В одній скойці знайшов не дуже велику перлину, але надзвичайної чистоти. Я пішов на хитрість і приховав її. Завдяки цьому зміг заплатити нахуді, корабель якого йшов до Індії. На гроші за перлину зміг купити в Калікуті різних товарів, привезених з Адена – червоних коралів, зливки міді, дві паки сап'яну, глеки з фарбою циноброю, а також сокотранське алое, та різного індійського зілля. Знов піднявся на корабель з командою хормузських персів і поплив до Гуанджоу. Я добре запам'ятав слова тієї падлюки в мечеті про бідність і безрідність. І я кинувся добувати засоби до існування й примножувати їх.
У Китаї я пробув більше року.
