Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Щось сталося зі мого під ту жахливу індійську спеку – опівночі я прокидаюсь і довго не сплю. І по сьогоднішній день. Не дужі зручно. Проте можу без особливої напруги споглядати зорі. О мій шейх, не думай, що я гну кирпу перед тобою, але ті шляхи, якими ходив чи плавав, знаю по зорям, по сонцю і по місяцю. І коли споглядаю зорі, згадую завжди тебе, о му'алліме! Давно в мене така думка виникла, може, рік на шостий мандрів – побачу всі дива, що хотів, повернусь у Багдад, розповім правду людям на своїй вулиці і на своєму кутку. А тоді смиренно спущусь у достославну Басру до шейха і стану його учнем. Бо він-той чоловік, що за неправильні знання не знущатиметься, виправить, а новим знанням навчить! Але повернімося до моїх пригод у нетрях. З отим маленьким плем'ям мисливців ми пішли трохи на північний схід.
Спекота не вщухала. Вони боялися пожежі бамбукових заростей. І тому йшли навпростець, через важкі гірські переходи. Коли подолали найвищу гору і почали спускатися, то виявилось, що далеко внизу, в долині у висихаючому озері комашаться кілька тисяч людей. Мені дуже кортіло подивитись, що там таке. Та й молодим мисливцям праглося побачити той людський мурашник. Старші порадилися і дозволили нам під проводом і при повному послуху моєму калікутському знайомому спуститись униз, дивитись на все до вечора. Увечері ми мали наздогнати плем'я на потаємній стежці.
Спустилися найкрутішим схилом, щоб у разі небезпеки нас не могли наздогнати чи схопити. Коли я добре все роздивився, що робиться внизу,– я здригнувся від жаху. Ким я був десять років тому – хлопчиськом. Але й тоді зрозумів, що всі вони смертники! Самовбивці! Озерце лежало на дні ніби глибокого казана між крутими горами. Лише на південь був вихід із глибокої долини. Певно, туди витікав ручай із озера. Та люди ліктів на двадцять вирили у м'якому камені хід і спустили воду. Ще й тепер проходом виносили бамбуковими відрами воду і виливали далі в долину! Це в той час, коли все навколо догорало без води! А інші голі робітники через той же прохід приносили звідкілясь із долини воду для пиття і їжі. Над тими, що приносили і виливали воду, стояли озброєні наглядачі. Однак найбільше людей було в самому озері. Власне, у рідкій скаламученій гижі, що лишилася від озера. Ті нещасні гребли намул у густого плетені корзини і несли на великий рівний тік на схилі гори. Той схил був найдалі від нас. На току вони вивертали намул із корзин і розрівнювали шаром, може, з пів ліктя завтовшки. Смертельне сонце одразу перетворювало намул на суху, порепану й претвердющу кору. Інші голі люди каміннями розбивали висохлий намул. Курява здіймалась над ними така червона, що здавалось, ніби то горить земля, і вся вона огорнута кривавим димом. Та, знов же, найбільша курява підіймалася над рештками, крізь які просіювали битий і висушений намул. Часом вони, ті раби нужденні, виймали якісь дріб'язки. І зразу ж біля них з'являлись по два, а то й по три наглядачі. І кадіб з книжкою та терезами. Деяким з тих бідолах, що знайшли щось, давали невеликий глечичок води!.. О шейх! Не вір ти ніяким казкам, що лали та діаманти лежать купами в долинах та ущелинах Індії і їх звідти дістають при допомозі хитрощів – кидають облупленого барана, на нього налипають самоцвіти, а потім орел звідтіля виносить барана. То дурниці! Дурять навмисне довірливих та невігласів! За кожним лалом такі сльози, такий піт і кров, що не вистачить ніякої уяви собі подібне збагнути! Вразило мене, о шейх, те людське юрмище. Наглядачів було не більше сотні, їхніх слуг може, удвічі більше. А робітників як зерна на току! Наглядачі не тільки воду пили, коли хотіли, а ще й голову собі поливали і лице, щоб освіжитись. І жоден трудар не підняв руку на своїх мучителів!..
— Мій друже! А ти хіба не відмовився ударити києм да'ї-ісмаілітів?
— О шейх! О му'алліме! Коли один з них напав на мене, я вдарив його стрілою, я метнув у нього ножа! Не можу бути катом! Але повстати проти наруги треба! У тих бідаків було стільки каміння в руках, що якби вони захотіли каменувати своїх наглядачів, то над тими піднявся б цілий пагорб кам'яний!.. Але продовжу свою оповідь, бо далі трапилося зовсім неймовірне. Старший наш довго чекав, поки ми надивимось на той жах. Нарешті наказав відходити і наздоганяти. Ми пішли майже невидимою звіриною стежкою, що змією закручувалась по лісистій горі. Дерева осипали додолу попечене листя, квіти і недозрілі, засохлі плоди. Ми просувалися поволі – весь час розгрібаючи сухе листя і опалі гілочки. Ми боялися змій – їх звідусіль повзло в незліченій кількості. Коли ми переходили безлісим схилом поміж голими чагарями, нам відкрилася друга долина, в яку спустили воду з озера. Де пройшов потік – все було голе, жодного куща, жодної травинки.
А над замуленим руслом потоку лежали, мов колоди на дров'янім базарі, мертвяки. Просто серед неба. І їх довбали птахи. А які ближче до кущів, тих шматували шакали і гієни. Це все серед білого дня, при шаленому сонці і чистому небі! О шейх, ти розповідав мені про могили зінджів-африканців на каналах і греблях Шатт-ель-Арабу… Пам'ятаєш, тоді, на багдадській сафіні? 3 тими неграми так чинили ми, мусульмани. Бо ми правовірні, а вони чорношкірі раби-погани. Вони не витримали і повстали! В тій же долині одні індуси мордували других індусів гірше, ніж негрів-рабів! Одна кров і одна віра! І ніхто не повстав, ніхто не обурився!
…Ми наздогнали плем'я під вечір. І тут була велика новина – без нас жінки здибали в хащах робітника-втікача. Він був зовсім без тями. Жінки напоїли його, обмили страшні виразки і рани на руках, ногах і на голові –певно, його били києм. Поступово він почав приходити до тями. І дивився з жахом, як наші мисливці засмажували й підкопчували кількох здоровенних змій – здобич сьогоднішнього дня.
Мені було страшно їсти зміїне м'ясо. Тому я витяг рештки акулячого м'яса, останній кусень, і поволі розжовував його затверділі, мов кора, волокна. Все плем'я весело присунулося до багаття і почало ласувати підкопченими зміями. Піднесли і втікачеві. Він перелякало заверещав і відштовхнув від себе шмат зміїного м'яса. Я подумав, якщо він не хоче змії, бо її м'ясо нечисте, може, він візьме акуляче м'ясо.
Та й від мого пригощання він затулився руками. Значить, і я, і мій наїдок, і дикі люди, і смажена змія для нього були скверною. А брудна вода, яку йому давали наглядачі, жменя липкого рису і кийок на голову – були благом? Бо то від своїх і то добро! А порятунок від чужих – погибель?!! О шейх, якби мене в дитинстві вчили читати й писати, я був би добрим учнем! Та мене вчили більш жорстокі вчителі – обставини… І смерть втікача-робітника мене навчила: хочеш жити – їж усе! Він помер під ранок, як і більшість тих хворих, що я бачив. Може, за годину до смерті він здер із себе залишки дхоті, і до вогнища покотилися блискучі камінці завбільшки із горошину –ціла жменя. Так зблизька я не бачив алмазів, та зразу зрозумів, що це таке. Проте я вже мав халепу із камінням, о мій шейх, у Басрі! Мені кортіло залишити собі хоча б один камінчик, та я стримався і, зібравши все докупи, віддав уранці старійшині. Я все ж до кінця не подолав себе і, показавши камінці, на мигах пояснив, що хочу лишити собі ті камінці. Старійшина зневажливо і невдоволено замахав рукою і пояснив мені, що камінці безбарвні і небезпечні, бо вони із поганого місця, де багато смертей. Він викинув їх у прірву до одного. Як гарно вони спалахнули під променями сонця! Певно, я не зміг приховати свого жалю. Щоб заспокоїти мене, старійшина показав, що коли ми прийдемо до білого слона він дасть мені дуже красиві, різнобарвні камінці. Мерця ми віднесли подалі і лишили на відкритому місці. Він був чужинець, і вони не збирались його ані спалювати за звичаєм індусів, ані ховати в землю.
Жінки під охороною найвправніших мисливців принесли з долини воду в бамбукових трубках, ми почали снідати, і я з великим смаком з'їв свою частку копченої змії.
— 3 того дня я ніколи не сумнівався і не вагався – їв усе, чим мене пригощали.
— Невже ти порушив усі заборони шаріату?!!
— Всі, о мій шейх, о мій му'алліме! Крім однієї – не їв людського м'яса…
— Невже й таке було?!!
— На островах, що далі за всі острови, де водяться білі папуги, я жив півроку з племенем людоїдів…
— Як же тобі вдалося відмовитись і лишитися живим?!!
— Я їм пояснив, що ми, араби, від людського м'яса стаємо євнухами. А те плем'я дуже боялося чоловічої неплідності. От вони мене й пожаліли… Та повернімось, о шейх, до моєї подорожі в Індію… Наш перехід до "оселі білого слона" був преважкий. Весь час доводилося стерегтися змій. А вони на ту спеку були такі швидкі, що випереджали в бою і шулік, і мангустів! Сам бачив! Усе відбувалось навпаки! Наша шкіра порепалась, кровоточила, сочилася сукровицею. Нас обліплювали всякі комахи. В молодих жінок пересохло молоко і немовлята сконали. Ми йшли через напівголі ліси. Якби ти знав, о шейх, який жах споглядати голі дерева, опале сіро-зелене листя! І воно шаруділо під нашими ногами так сильно, що ми не могли підстерегти здобич. До напівзасохлих водопоїв у глибоких долинах ми боялися спуститись, бо там зібралося багато великого і небезпечного звіра – дикі буйволи, носороги, слони, кабани й ведмеді, тигри й леопарди. От ми й живилися зміями, рідкими птахами та вряди-годи білками й мавпами.
Нарешті, після важких випробувань і горя, плем'я вступило на високу гору. Південний схил її був дуже крутий, з безлісими червоними скелями та урвищами. Вузькою кам'яною стежкою ми піднялися до середини гори. І потрапили у величезну печеру та кілька височенних гротів, з'єднаних з нею отворами. Отут, у печері, я й побачив "білого слона". Це був, дійсно, слон! Завбільшки із справжнього слона і справді білий. Тільки був він висічений із каменю. А поруч каміння і тло, на якому його вирубали, було червоне. Я думав, що слон фарбований у біле або тло фарбоване у червоне. Та з часом, як відбив трохи каменю і там і там, потаємно, звичайно, і опустив у воду – то камінці які були, такі й лишились. Вибачай, о шейх, що я збився – знов скажу тобі про білого слона. Досконалість різчика каменю була неймовірна –слон був справді наче живий! Все-все в ньому було наче живе – і очі, і вуха, і зморшки на череві, і нігті круглі на ногах.
