Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Дидбан-зіндж тим часом, загорнувшись у плащ, добре спав собі у "воронячому гнізді". Нараз ліворуч від корабля закипіла вода, випнулася велетенською водяною кулею. Куля вибухнула бризками, піною. І над поверхнею сторчма став велетенський кит-кашалот. Він здіймався над хвилями не менше ніж на шість людських зростів. 3 його пащі стирчав тулуб кальмара-слимака, завдовжки з середній човен – каріб! Присосками він обліпив лобату тупорилу голову кашалота. А кит-кашалот перехопив його голову страшною зубатою нижньою щелепою. Кашалот з громовим плюскотом упав у воду. Він кидався по поверхні хвиль, намагаючись скинути із себе липучі руки-присоски кальмара. Прокинувся дидбан-зіндж і заволав молитву смерті не своїм голосом. Повискакували на обидві палуби люди. Кричали й плакали, молились, мов перед смертю,– всі наслухалися розповідей про кашалотів, що ковтали кораблі!
А кашалот, осліплений присосками кальмара, стрибав по хвилях з легкістю дельфіна. Був же він довжиною не менше нашого корабля! Ось, нарешті, кашалот розчавив нижньою зубатою щелепою голову кальмару і з багатою здобиччю занурився під воду…
Як тільки не славили Аллаха купці й моряки за порятунок від "кашалота-людоїда"! Ти б послухав, о мій шейх, що вони вигадували про величину кашалота! Коли ми припливли в Занзібар, вони, тверезі, свідчили і присягались Аллахом, що кашалот був такої величини, що наш корабель міг спокійно проскочити йому в пельку! Інші говорили, що кашалот вів проти корабля цілу зграю морських зміїв-людожерів, кожний не тонший за барило і довший за вітрильні реї! Ніхто і не хотів слухати моєї оповіді про те, як усе почалось і як виглядало насправді…
Може, вони краще тебе роздивились?.. Адже не можуть стільки людей помилятись?.. Тим пак, якщо вони не п'яні?
Можуть, о шейх! Коли я перебував далеко на півдні, де Лужок стоїть, може, всього на десять пальців нижче, ніж у Басрі – Високопоставлена, там на берег викинуло дохлого кашалота. Ми розітнули його, бо він був зовсім свіжий і не смердів. І в череві в нього знайшли щупальці, шматки м'яса і дзьоби велетенських кальмарів! Найтонші шмати щупалець-рук були товщі за моє стегно! Я сам виміряв мотузком. Дзьоби, схожі на папужачі, більші за голову барана. Я взяв їх собі до пам'ятки, та довелося мені тікати… І я все покинув… Отож, слава Аллаху, і друге чудо виявилося
лише байкою. Бо інакше б рівно через рік після мого виходу з Багдада, на відстані трьох днів корабельного ходу, потрапив би я на вечерю кашалоту-кораблеїду, чи, може, кашалоту-людожеру!
Два роки довелося мені витратити, перш ніж потрапити на батьківщину птаха Рух. Ти ж, певно, раніше від мене чув, що птах Рух підіймає слона в повітря. Пташенят ніби він годує диким буйволом. Так ось: на острові Мадагаскарі, де, може, ще й сьогодні водиться птах Рух, немає слонів. І диких буйволів немає! А птах Рух у деяких місцях водився. Тільки він безкрилий, як страус. Але зросту, як жирафа. Я пройшов багато фарсахів по Мадагаскару, повсякчас важачи головою, але ніхто вже не бачив живого Руха. В далекому закутку Підгір'я біля червоних скель-останців у височенній траві я знайшов шкаралупу від двох яєць птаха Рух. Я їх заховав у корзину, обплівши тонкими травинами, і поскладав у них різне зілля. Так було зручно пояснювати тубільцям, чого я прийшов до їхнього краю – шукаю цілющі рослини. Хочу навчитись лікувати, але грошей для навчання не маю… І всяке таке. І справді, я потроху навчився допомагати людям різним зіллям. Тільки кожен раз чаклуни ставали на заваді – випитували, підбурювали признатись, чи не чаклун я… Вони ревно слідкували, чи не говорю я яких заговорів, чи не роблю яких магічних рухів, коли готую зілля. Та я ніколи не піддався, жодного разу. А вночі удавав, що сплю. Як я шкодував, що не навчився хоч трохи чаклунської мови у Н'кумбі! Бо, виявляється, він був родом з Мадагаскару. І серед кількох племен я бачив одне такого ж кольору шкіри і виду статури, як у нього…
3 Мадагаскару я дістався знов у Занзібар.
Там дуже вигідно продав шкаралупи яєць птаха Рух. Кожне було, як добрячий казанок.
За цей час я виріс, став дорослим, і платив закят, як і кожна доросла людина. Але я не відрікся від своєї мрії побачити всі дива. Не завжди мій шлях був прямим! До всього доводилося посуватись манівцями. Так хоч і манівцями, але йшов до своєї мети. Але на жаль – усі дива байок і оповідей виявилися тільки вигадкою. Водяні гори на водяних островах на схід від Сулавесі – звичайні гори. Тільки люди від підніжжя до вершка ті гори перетворили на тераси-сходи, залиті водою. І глибина води на терасах не більше, ніж по коліно!.. А крилаті дракони на східних островах не страшніші, ніж наш нічний геккон 9. Це невеликі ящірки. Живуть на деревах у вологих високих лісах. Коли стрибають з дерева на дерево, то напинають перетинки по боках, як ото кажани крила, і завдяки цьому можуть літати між деревами.
Справжнім чудом було тільки те, що там я побачив птаха аргуса. Кажуть, що то і є справжній фенікс. Я його бачив у лісі двічі. А старі мисливці казали, що не всім пощастило бачити аргуса хоча б один раз! От це було диво! Я випустив тупу стрілу, щоб вибити перо з його хвоста. Та їхній раджа не хотів мене відпускати з острова, поки я не віддам йому перо аргуса-фенікса.
Довелося віддати. За те я з собою забрав духові стріли й цілий глечичок отрути на птахів. І до самого Маскату я не мав клопотів з їжею –відправлявся кудись на пустоші і ніколи не повертався без куріпок, чи перепілок, чи рябців, чи голубів. Тільки я ніколи не полював при свідках і ніколи не давав патрати птахів чужим людям. Ну, а щоб якось затерти свої сліди ще з часів басрійських вертепів, я майже рік прожив у Йємені. Там мене усиновили, і я тепер йєменський бедуїн…
А чого ти, мій друже, не питаєш про своїх друзів і ворогів?
О мій шейх, я вже вивідав, що Бен Сахл відбув у Магріб. Джарію втопили в каналі. Стражника задушили і повісили на пальмі. Куди подівся лікар Чжан, ніхто не знає. Начальник митниці втратив свою посаду і довго сидів у в'язниці, поки його хтось не викупив. Ніссо й досі співає. Я вже слухав її. Мене вона не впізнала. Кадарія втекла з двоюрідним братом еміра. Його люди зарізали її десь у Харрані. Рустем виїхав з Басри в Ісфаган.
Але його наложниця і жінка зникли в один час із тобою й Абу Амаром…
Це мені сказала Айша.
О мій друже! Молю тебе, швидше тікай з Басри. Вона часто зустрічається з тим мельником і каландарем із Зеленого базару.
Не знав, не знав, що вже хашашіни затягають до своїх вертепів старих відьом! Бач, а стара впізнала мене. А пройшло ж десять років! І скільки вона мене бачила? Скільки днів?
А я хіба бачив тебе більше за Айшу?
О мій шейх! Тобі немає рівних! Я не бачив у жодній країні! І якщо ти кажеш, що мені час полишити Басру, ні хвилі не гаю. Але перш ніж я піду, хочу тобі зробити подарунок.
Гість витяг із торби трикутний, зі сталевим блиском, шматок якогось камінчика.
– Що це, мій друже?! – вкрай здивувався господар.
– Коли я був далеко на півдні в країні зінджів-ковалів, почали одної ночі сипатися з неба горючі зірки. Тоді в саванні почалася велика пожежа. Не можна було уявити того страху, який охопив людей! Але я згадав тебе і кинувся до стовбура старої акації, що запалав в одному місці. Я виколупав з палаючого дерева ось цей шматок залізного зорепаду. Я згубив під час мандрів усі свої скарби. Бо що вони, зрештою, варті порівняно з тими дивами, що я бачив, яких торкався? Нічого! Але оце зоряне залізо – правдивий скарб! Це залізо впало з неба! Це залізо притягується магнітом.
Старий господар обережно, мов дорогоцінний лал чи діамант, узяв з долоні гостя залізний уламок. Він по цілував тричі молодика в скроні. І сказав:
– Це трапилося три роки тому місяця абб 10 десь між одинадцятим і двадцятим днем. Я не помилився?
У відповідь молодик поцілував руку шейху і виголосив:
– Та нехай буде Аллах тобі захистом і хай покріпить тебе і твою рідню! Не було ще звіздаря більшого за тебе! Я піду сьогодні до світанку, коли почнеться приплив. Повернусь я до тебе в іншому обличчі у місяці азарі, коли Сонце стане на однаковій відстані між Лужком і Високопоставленою… О шейх, мир тобі і благословення Аллаха!
Вони ще розцілувались, і видно було, що шейх щось хоче спитати.
– О мій му'алліме! Я поспішаю в свою мечеть розповісти про дива всю правду і тоді повернусь до тебе смиренним учнем і слугою.
Але пройшли місяці зими канун ас-санін11 і шуббат і настав місяць азар, коли Сонце на однаковій відстані від Лужка і Високопоставленої, а нічний гість не з'явився в оселі звіздаря. І коли в кінці місяця ніссана зацвіли пальми, він теж не з'явився.
Не з'явився він і в той день, коли з Басри вийшов у море на хвилях припливу останній вітрильник із зимовими запашними яблуками з Мосула і Шама.
Але старий лоцман-звіздар терпляче чекав свого невгамовного друга-мандрівника, якого він сам для себе назвав "Падучою Зорею Мандрів".
Звіздар чекав.
28. ЛИСТ
Життя лоцмана-звіздаря протікало неквапно й одноманітно. Ходив щоп'ятниці до мечеті на проповідь, якщо був у місті. Молився п'ять разів на добу, а їжу вживав двічі – після вранішньої молитви і після заходу сонця. І щоночі товкся на пласкім даху свого житла-вежі. Коли він встигав висипатись – ніхто не знав, бо як удень приходили до нього люди – він завжди був бадьорий і читав свої незліченні книжки. Книги в нього накопичувались і накопичувались. Велику кімнату на другім поверсі, наприклад, книжки зовсім наповнили. Від підлоги до стелі. Між ними лишався зовсім невеличкий прохід, по якому сам господар ледь-ледь пролазив до потрібного фоліанта.
Коли лоцмана винаймали власники кораблів або краму для проведення по Шатт-ель-Арабу чи по протоках до близьких озер, тоді все змінювалось і мінявся сам лоцман-звіздар. Ставав говіркий, рухливий, ніякої книжної премудрості не виявляв. Усім цікавився, до всього мав охоту, намагався розговорити мандрівців, узнати від кожного хоча б якусь найменшу новину, якусь історійку. Сміявся кожному дотепу, кожному веселому слову…
Тільки треба сказати, що брався він провадити купців усе рідше й рідше. І не того, що ставав старіший – здоров'я поки що не підупадало.
