Під тихими вербами - Борис Грінченко

лi­читься в лi­ка­ря, то ма­ло по­мо­чi… Зiнько го­во­рить, нi­би це че­рез те, що лi­ка­рi неп­ри­хильнi до лю­дей, то й роб­лять так, аби швид­ше, а як­би схо­тi­ли, то мог­ли б ду­же доб­ре по­ма­га­ти. Ну, дак ко­ли ж не хо­чуть! Од­нак нi­чо­го й не бу­де. А вже як зна­хар, то по­со­бить, а над­то цi лi­ки: про їх уже й дi­дусь знає, що по­ма­га­ють,- на со­бi дос­вiд­чив­ся. I ма­ти ка­жуть. Звiс­но, Зiнько їх не схо­тiв би… ну, а як йо­му не по­лег­шає та вiн ум­ре, то то­дi як же? Чи не вин­на ж во­на бу­де са­ма, не дав­ши йо­му зiл­ля, що здо­ров­ля б йо­му вер­ну­ло?

I во­на бо­яз­ко, тур­бот­но при­див­ля­ла­ся до Зiнька - як йо­му: чи лег­шає? чи ви­ду­жує? А вiн усе кво­лив­ся, все ни­дiв. Ми­нав день, дру­гий, тре­тiй - йо­му не лег­ша­ло.

Четвертий день був ду­же со­няч­ний, ве­се­лий. I Зiнько по­бадьорi­шав: сам, не дер­жа­чись на­вiть, по­ча­пав по ха­тi i вий­шов на призьбу. Гаїнка й со­бi сi­ла бi­ля йо­го.

Сонце ве­се­ло смi­яло­ся з не­ба зо­ло­тим смi­хом. Бi­ленькi хмар­ки плив­ли по бла­кит­но­му мо­рю, ку­па­ючи­ся в теп­ло­му свiт­лi. Де­якi де­ре­ва, зас­пав­ши­ся за дов­гу зи­му, ще чор­нi­ли про­ти не­ба го­лим гiл­лям, але вер­ба вже роз­бур­ка­ла­ся i скрiзь прос­тя­га­ла до сон­ця блi­до-зе­ле­не лис­тяч­ко. По гор­боч­ках та по шпи­ли­ках гус­та тра­ва й со­бi пiд­нi­ма­ла ма­ленькi го­лов­ки вго­ру. Го­роб­цi на ха­тi й по ти­нах цвi­рiнька­ли так ве­се­ло й мо­тор­но, мов хо­тi­ли ска­за­ти, що й во­ни зна­ють, ко­ли вес­на. З ви­со­ко­го дво­ру Си­ва­ше­во­го вид­ко бу­ло пiв­се­ла. По го­ро­дах скрiзь ме­ту­ши­ла­ся, порп­ли­ла­ся жi­но­та, ву­ли­ця­ми їха­ли лю­ди з бо­ро­на­ми й мiш­ка­ми зер­на на во­зах. Зiнько ди­вив­ся на все те, i йо­му де­да­лi все ста­ва­ло сум­нi­ше й сум­нi­ше.

- Боже! Все ожи­ває, все ро­бить, тiльки я, мов ка­мiнь, ле­жу, во­рух­ну­ти­ся не здо­лiю! - про­мо­вив вiн гiр­ко.

- Не жу­рись, Зi­неч­ку i..- роз­ва­жа­ла Гаїнка.- От ско­ро-ско­ро й ти все ро­би­ти­меш - i до­ма, й на по­лi… от по­ба­чиш!..

Вона йо­го роз­ва­жа­ла, а в са­мої ще­мi­ло сер­це, а са­ма ду­ма­ла: чи прав­ду ж во­на ка­же?

- Дерева вже роз­пу­ку­ються,- ка­зав Зiнько, див­ля­чись на свiй са­док,- а я ж цiєї вес­ни нi од­но­го де­рев­ця не по­сад­жу!

- Восени по­са­диш чи на ту вес­ну,- не жу­рись! Та­кий сад, Зi­неч­ку, по­са­ди­мо, що як гай бу­де!.. А ти в йо­му як со­кiл бу­деш лi­та­ти.

- Атож, лi­та­ти­му! - про­мо­вив гiр­ко Зiнько, див­ля­чи­ся, як, поб­лис­ку­ючи кри­ла­ми про­ти сон­ця, ли­ну­ли ку­дись у по­вiт­рi пташ­ки - ле­генькi та вiльнi. I вiн до­дав дум­кою: "От так жи­ти б хо­тi­ло­ся, так вiльно, лег­ко!.. По­ли­ну­ти б, ки­ну­ти­ся до дi­ла!"

Вiн по­во­рух­нув­ся,гру­ди за­бо­лi­ли дуж­че.

Безмiрна жур­ба, ту­га за втра­че­ною си­лою об­ня­ла йо­го…

- Гаїнко! По­мо­жи ме­нi в ха­ту… не хо­чу я тут…

Вона по­со­би­ла йо­му вста­ти, ввiй­ти в ха­ту, дiй­ти до лiж­ка. Вiн лiг i зап­лю­щив очi. Чор­нi кру­ги по­пiд ни­ми виз­на­чи­ли­ся ще ви­раз­нi­ше; об­лич­чя ро­би­ло­ся та­ке блi­де, мов уся кров йо­го по­ки­ну­ла. Спер­шу ди­хав важ­ко, по­тiм зас­по­коївся, ди­хан­ня ста­ва­ло все рiв­нi­ше, тих­ше… лед­ве чу­ти… I Гаїнцi зда­лось, що во­на вже йо­го зов­сiм не чує, що вже смерть ви­зи­рає з то­го блi­до­го об­лич­чя… що Зiнько вже зов­сiм як мрець. Ки­ну­лась до йо­го, вхо­пи­ла за ру­ку:

- Зiньку!

Вiн iзд­риг­нув­ся, розп­лю­щив очi.

- Що то­бi, сер­це?

- Нiчого, нi­чо­го… Це я так… Я те­бе збу­ди­ла… Спи, сер­денько!

- Нi, я не спа­ти­му…

Але знов зап­лю­щив очi i знов ле­жав, як мрець.

"Нi, не по­со­бить лi­ка­ре­ве гоїння! - ду­ма­ла Гаїнка. Тре­ба пос­лу­ха­ти­ся дi­да, бо вже.. страш­но, страш­но й зду­ма­ти!.."

I во­на зва­жи­ла­ся…

Того ж ве­чо­ра Ва­сю­та при­вiз iз Чор­но­ву­са лi­ки. Во­на не внес­ла їх до Зiнька в ха­ту, за­мiс­то їх пос­та­ви­ла ту­ди дi­до­ву пляш­ку…

Одначе не зва­жу­ва­ла­ся дов­го.

Радiла, що Зiнько зас­нув зве­чо­ра i не тре­ба бу­ло йо­му да­ва­ти лi­ки. Але як про­ки­нув­ся i ска­зав да­ти, то му­си­ла.

В неї так тру­си­ли­ся ру­ки, як во­на на­ли­ва­ла зiл­ля, що пляш­ка цо­ко­тi­ла об ве­ли­ку чар­ку. На­ли­ла i ду­же дов­го за­ти­ка­ла пляш­ку, аж Зiнько по­пи­тав:

- Що це ти там ро­биш, що не даєш?

Тодi во­на пiд­нес­ла йо­му чар­ку, вiн пiд­вiв­ся, взяв i ви­пив од­ра­зу. А її вхо­пив хо­лод­ний страх, i не по­мi­ча­ла, що вiн од­дає їй по­рож­ню чар­ку. Вреш­тi взя­ла. Вiн лiг зно­ву, зап­лю­щив очi й за­тих.

Лежав ти­хо.

Їй по­теп­лi­ша­ло,- во­на по­чи­на­ла зас­по­ко­юва­ти­ся. Од­на­че не ля­га­ла спа­ти й не га­си­ла, а си­дi­ла на ос­ло­нi бi­ля йо­го.

Вiн, здається, спав.

Враз вiн розп­лю­щив очi, пiд­вiв­ся, вхо­пив­ся ру­кою за гор­ло:

- Ой!.. Ди­ха­ти!.. Да­вить!..

Гаїнка ки­ну­лась до йо­го:

- Зiнечку! Де да­вить? Що?..

- Горло… в гру­дях пе­че… Дай во­ди!..

Вона по­да­ла йо­му ку­холь з во­дою. Вiн ви­пив тро­хи i впав на по­душ­ку. Во­на сто­яла над їм i ди­ви­ла­ся на йо­го ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма.

Вiн ле­жав ти­хо кiлька ча­су, а то­дi знов ухо­пив­ся за гру­ди:

- Води!..

I вiд­ра­зу йо­го скор­чи­ло всього так, що вiн лед­ве не впав з лiж­ка.

Гаїнка вхо­пи­ла йо­го.

- Дiду!.. Ма­мо!.. Ря­туй­те!..- крик­ну­ла не­са­мо­ви­то.

Крик був та­кий страш­ний, що й дiд i ма­ти поп­ро­ки­да­ли­ся i вско­чи­ли в ха­ту:

- Що це?

- Зiнько…

Вони гля­ну­ли.

Зiнько ле­жав у неї на ру­ках, i на блi­дих гу­бах чер­во­нi­ла в йо­го кров.

- Зiньку! Си­ну! Що то­бi? - пи­та­ла­ся пе­ре­ля­ка­на ма­ти.

- Води!..

Йому по­да­ли во­ди, вiн пив жа­дiб­но. То­дi впав зне­си­ле­ний на по­душ­ки.

Та не ба­га­то пе­ре­по­чив. Но­вi кор­чi вхо­пи­ли йо­го, i вiн за­бив­ся в ма­те­рi на ру­ках, i зно­ву за­чер­во­нi­ла на гу­бах кров. Дiд ки­нув­ся до йо­го з во­дою. По­чав за­ти­ха­ти, при­пав ус­та­ми до кух­ля.

- Ой бо­же, що ж я на­ро­би­ла! - скрик­ну­ла Гаїнка не­са­мо­ви­то i впа­ла нав­ко­лiш­ки пе­ред лiж­ком.- Ой, що ж я, прок­ля­та, на­ро­би­ла,- я ж те­бе, Зi­неч­ку, струїла!..

Його очi розп­лю­щи­ли­ся, гля­ну­ли на неї див­ним пог­ля­дом.

- Що ти ска­за­ла? - лед­ве ви­мо­вив.

- Це ж я то­бi не лi­кiв да­ла, а зна­ха­ре­во­го зiл­ля!

- Ти… зна­ха­ре­во­го… А я ж ка­зав…- прос­тог­нав хво­рий.

- Я ж ду­ма­ла, що во­но по­со­бить… я ж не зна­ла, що та­ке ли­хо… я ж…

- Дiду! - про­мо­вив Зiнько.- Або са­мi… або бi­жiть до Ва­сю­ти,- хай до лi­ка­ря… за­раз…

Переляканий дiд ки­нув­ся, нi сло­ва не ка­жу­чи, з ха­ти. Зiнько ле­жав, зап­лю­щив­ши очi, i тяж­ко ди­хав. Гаїнка все сто­яла нав­ко­лiш­ках бi­ля лiж­ка, при­тис­нув­ши ру­ки до гру­дей, i ди­ви­лась не­ру­хо­мим пог­ля­дом на Зiнька. Вiн мов­чав дов­го.

Врештi про­мо­вив:

- Мамо… не­хай… во­на пi­де… Ви са­мi зос­таньтесь зо мною…

Гаїнка вста­ла i вий­шла з ха­ти.

Вийшла в сi­ни, по­вер­ну­ла в хиж­ку i за­би­ла­ся там у най­дальший ку­ток.

Сiла