Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Вони йшли очиститись у священних водоймах6, умилостивити своїх індійських богів, щоб вони дали воду всьому живому.

Я зауважив, що їхні жерці-брахмани відсилали на прощу людей вбогих, слабих тілом чи духом, старих і безрідних. Лише кілька разів я бачив серед подорожніх таких здорових, як отих попихачів біля храму, що ледь не потовкли нас із слов'янином. Ми пройшли два майже покинуті людьми села, і вже дорога почала підійматися вгору. Просто при дорозі росли тут великі дерева. Листя на них теж зів'яло, покрутилось і почало облітати, розсипаючись на порох по червоній порепаній землі.

Отут із шетті ми надибали на жінку з дітьми. Певно, вона вже довго сиділа під деревом, бо на її білому вбранні і на чорних косах поначіплялися засохлі покручені листочки. Одна дитина в неї лежала на руках, а двоє виповзли просто на шлях. Жінка була висохла, мов живий скелет. І діти її повсихали. Вони лише щось белькотіли, вже не людські слова, а мов скавуління тварини, і протягували благально рученята. Серце моє стислося від жаху, і я пожалів дітлахів, спинився. А шетті тільки зиркнув, що я чиню, і незворушно покрокував далі.

Я дав дітям по фініку і витяг баклагу з водою, щоб напоїти їх. Але жінка закричала лютим голосом, як би орлиця заклекотіла, і вирвала в своїх дітей фініки з рота і кинула їх у порох на шлях. А коли я простягнув їй баклагу, вона відштовхнула її, де тільки сила в неї взялася. Вибила в мене з руки баклагу. Баклага вдарилась об камінь і розлетілася на череп'я! Розбризкалась на дорожній пил дорогоцінна вода, яка в ті дні була дорожча за всяке золото!..

І тоді шетті все ж спинився і покликав мене. Бо я остовпів і не міг іти далі. Закричав я йому: "Вона божевільна! Треба забрати в неї хоча б одного хлопчика! Може, хоч він виживе! Вона ж їх заморить до кінця!" А шетті крикнув мені: "Даю тобі безкоштовну, проте найдорожчу пораду: не пхайся в чужі справи! Ти своєю їжею оскверняєш її та її дітей! Ходімо швидше – не чини зла!.." Я ще хвилину постояв, намагаючись щось второпати, і до мене дійшло – вона воліє закону своєї віри! Значить, вона свідомо вбиває своїх дітей? Значить, їй дорожчий закон її віри, ніж життя її дітей?! Я злякався цієї благочестивої вбивці і побіг за шетті.

Це тому вона така потворна в своїх діях, що не мусульманської віри… Якби вона була нашої віри, з нею б не сталося подібного страху! Тільки той, хто визнає Аллаха, той уникне всякого жаху!..

О шейх! Не можу рівнятися твоїм знанням і мудрості, але слухай, що я взнав, коли повернувся із джунглів у Калікут. Коли кінчилось те калікутське пекло і почалися зливи, напали напасті на мусульман, що проживали в місті і порту! Кожен другий, а може й більше, чоловік, що ходив на молитву до мечетей і робив там омовіння, помер від страшних виразок по всьому тілі!..

Значить, вони порушували закони віри! От їх і покарав Аллах!

О шейх! Присягаюся тобі, померли найбільші законники та богобоязні люди!.. О мій шейх, о мій му'алліме! Я прийшов розповісти тобі, що було, і прошу тебе, о мій шейх, не будемо сперечатись про події! Я хочу лише розповісти правду… Ми розпрощалися на перевалі невисокої лісистої гори, і більше я ніколи не бачив того шетті. Я повернув праворуч і вступив у нетрі. Перш за все відшукав добре деревце і вирізав собі довгий держак для єменського топірця. Тепер я мав не лише ножа, а й добру замашну зброю. Іти я не поспішав – намагався все роздивитися, запам'ятати дорогу, щоб вернутись до берега… Див у нетрях було на кожному кроці більше, ніж на всіх базарах Багдада, Басри і Калікута! О мій шейх! Ночей всього рамадану не вистачить, щоб розповісти про скарби й дива індійського лісу! Тому оповім лише головне. Страшною була перша ніч у хащах. Я заліз на товсте дерево, може, ліктів заввишки на десять, і скоцюрбився між двома гілками товстими – одна згори, друга – знизу, я на ній лежав, Думав, що засну. Ні! Першої ночі не спав і миті – такий жах мене проймав. Тільки впала чорна темрява на нетрі, як зразу почався страшний галас.

Якісь нічні птахи божевільно кричали відразливими голосами. Нявчали, шипіли, гавкали та скавуліли на землі невідомі мені істоти. І що було дивним – у чорному мороці ночі засвітилися тисячі тисяч вогників! Одні вогники весь час рухались, то, певно, комахи. Інші були нерухомі і випромінювали бліде синє, зелене або блакитне сяйво! А потім вранці, коли ледь заповз із дерева, то роздивився – нерухомі світлячки виявилися грибами і трухлявими рештками дерев… Я корзину прив'язав на гілках. І тепер чув, як її шкребли, гризли якісь чи щурі, чи миші, чи, може, тхори. Та тільки тоді я по-справжньому злякався, як побачив під деревом два зелених палаючих ока. Я не чув, як цей звір підійшов і сів під деревом. Я не мав і не маю того слуху, що в Джарії, але нюх у мене кращий, ніж у будь-кого з людей, яких я зустрічав. Пахло великим котом. У задусі гарячої ночі мені здавалось, що я чую ще гарячіше дихання невидимого звіра. У мене лишилося дві стріли… Яка з них ще несла в собі і чи несла отруту, я не знав… Не вірилось мені, щоб від краплі зміїної отрути можна було однією стрілою тричі принести смерть! Вранці я не побачив ніяких знаків на землі від лап звіра. Проте сумніву не було: він чатував мене. Бо коли з'явилися зелені палаючі очі, на моєму дереві замовкли на вершку якісь дві нічні птахи і від корзини повтікали невидимі звірята.

Після такої ночі я йшов лісом наче п'яний. А спека хоч і була в хащах під деревами не така, як у місті, проте і тут люте сонце нищило зелень і звірів. То тут, то там я трапляв на висохлих жаб і ящірок, дохлих кажанів-криланів, папуг і голубів. Деякі були ще цілі – інші об'їдені хижаками та всякими комахами. Дерева теж страждали від спеки – обпадало листя, осипались недозрілі плоди. Біля велетенської смоківниці я потрапив у халепу. Задивився на цілу зграю мавп, що галасували на гіллі та обривали зів'ялі плоди. Вони надкушували ягоди і кожну другу з плюванням і вереском викидали геть. Від їхнього борсання з гілок дощем сипались і дозрілі, і зів'ялі фіги. Від смоківниці навколо розпливався винний дух забродилих, закислих ягід. До речі, я ще бачив після ніде такого врожаю на смоківницях. Вирішив скористатися прикладом мавп і поласувати фігами. Проте коли я підійшов і потягся руками до низьких стиглих ягід, то ззаду по корзині нанесли такий удар, що я перекинувся через голову.

Линви корзини, слава Аллаху, не тріснули. Та з неї все в одну мить вилетіло на всі боки. 3 порожньою корзиною і топірцем у руках я миттю скочив на ноги і обернувся до напасника. А то був волохатий чорний ведмідь. Він на мене не звернув більше ніякої уваги, а заходився гризти в'ялену рибу. Гриз і випльовував. Поки я отямився, він пережував мені половину риби. Я не міг довго думати: ще хвилю – і він дожує моє добро і завершить моєю головою. Швидко висмикнув руки з петель корзини. Обіруч вхопив топірець, підступив збоку і щосили потнув звіра в голову. Він упав на черево і обхопив пробиту голову своїми страшними пазуристими лабетами. Так їх стис, що не можна було з них видерти топірець, Тому довелося кінчити його хашашінським ножем. Як велить шаріат, я порізав йому жили на шиї і облупив його. І що дивно, я його білував, а з пащеки в нього смерділо вином, як від монаха-п'яниці. Не встиг я позбирати своє начиння і скласти в корзину, як уже над галявиною закружляли шуліки та грифи. От мені б такий зір! Коли далі пішов з галявини і озирнувся, то в кущах помітив гостроносі полохливі морди шакалів. Думаю, що поки піднявся на наступну гору, то від ведмедя лишився тільки кістяк. Найбільше клопоту було з пазурами – довелось їх по одному обрубувати сокирою.

Ще два дні після нападу п'яного ведмедя я простував через гори на схід. І кожної ночі навколо мене ходили хижаки, кожної ночі на мене чатувала смерть. І я не міг спати. Відсипався вдень, при світлі сонця, де-небудь під скелею, серед товстих гілок. Посплю годину-другу і знов іду. Важко було –так хотілося спати! Дійшов я до маленького джерела, що витікало зі скелі і падало вниз у ковбаню. Її береги були витоптані слідами всіляких тварин і птахів. Тут я відчув, що далі йти не можу – падав від сну! Впаду, засну і загризуть мене якісь гієни чи ведмеді! Видерся на виступ скелі просто врівень з цівкою джерельця. Тільки мавпи тут мене дістануть чи шуліки! Напився досхочу і ліг на виступі спати. Спав майже до вечора. Прокинувся –бо сонце спустилося над верхами дерев і вдарило мені в очі. Поглянув униз і просто зомлів – під скелею стояло кілька зовсім чорних, довговолосих, мускулястих лучників. Луки у всіх напнуті. Добре, що не ціляться ще! Я підвівся поволі і руки звів догори, пальці розчепірив – мовляв, без зброї. Один сивоволосий показує рукою: "Спускайся вниз". Довелося спуститись. За корзиною і топірцем вони самі полізли. Повели мене кудись через зарості бамбука звіриною стежкою. А страшно йти через зарості бамбука – висохлі стовбури і листя аж дзвенять! Невеликий вітер їх розгойдує, а вони стукотять одне об одного колінчастими стовбурами, наче мерці кістками барабанять! Привела в їхнє стійбище – великий грот під скелями. І страшно мені, і дивно – бо всі голі – і діти, і жінки, і чоловіки. Ну хіба то одяг: смужечка лубу спереду і ззаду? Але що найдивніше – чорні, майже як зінджі, а волосся довге, хвилясте і носи або звичайні, або довгі.

Та найбільше здивування було від появи двох старих голих мисливців –та це ж мої калікутські знайомі! Посміхаються, тиснуть мені плечі, запрошують до вогнища. Яке то було щастя, що вони куріпок смажили! Дуже боявся, що доведеться щось нечисте їсти! По трапезі питають на мигах, куди я йду. Я відповідаю, на мигах, звичайно, що йду подивитись на білого слона.

Вони показують: "Приєднуйся до нас, ми теж туди йдемо!" Зрадів дуже, що разом з ними піду. І похвалив себе, що підібрав все своє начиння, навіть попсоване п'яним ведмедем. Витяг ракушки з корзини і поклав перед їхнім старшим. Вони мені на замін меду цілу коробину. Показую: "Не міняю! Вам дарую!" Зраділи вони, а особливо жінки й дівчата. Все миттю розподілили між собою і почали прикраси майструвати. Тієї ночі я спав спокійно. Та лише настала північ, прокинувся і не спав, може, одну трьохгодинки, як на кораблі.