Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Затим підступив до руббана і, не нахиляючись, почав говорити. Алі не все дібрав, що мовив раїс, але зрозумів, що руббан допустився неймовірної помилки – обняв людину низької касти – "джаті" – і тим самим осквернився, став нечистим.

Руббан прудко звівся і без усякого вже лицедійства, але гостро і суворо сказав:

— Він мусульманин! А мусульмани, крім єретиків, усі рівні! Бо вони всі раби Аллаха, милостивого і милосердного!

— Руббане! Ти знаєш шаріат, та не забувай про адат 2! Він мусульманин, але з низької касти! Тут Індія, руббане! А зараз мої люди перепишуть твій достаток і твоїх людей, і тоді я дозволю вітрильнику зайти в порт.

Алі чув як руббан скригнув зубами, але схилив голову і промовив:

— О раїсе! Слухаю і підкоряюсь! На вухах і на очах! За твої щедроти дарую тобі коня! Егей! Горобець, покажи золотогривого раїсу!

І тут Алі заволав зі щогли, граючи дурника – дуже сподобалось йому лицедійство руббана:

— О му'алліме! Жах проймає мене – ми маємо потонути! Мені снився сон, що корабель потоне біля берега разом з кіньми!.. Ми вже потопаємо. Мені зверху видно, що вода в трюмі прибуває!

— Він що у вас – віщун? – занепокоївся раїс.

— На жаль, часом буває… Сновида… Я б його не взяв, так за ним гнались одні… Він напророчив, що вони понесуть збитки і їх обдурять…– скрушно хитаючи головою, промовив руббан.

— Знаєш що, руббане! Пливіть у гирло і садовіть на мілину корабель…

І спішно наказав пахолкам спустити себе в каріб. Його веслярі занурили гостроконечні лопаті весел у прозору воду і повели каріби попереду вітрильника.

Зінджі заходилися знов вичерпувати воду.

Веслярі так гребли, як не старались ще під час усієї шаленої подорожі. Аж димок блакитними хвостиками почав схоплюватися з-під дерев'яних кочетів.

Алі сидів на щоглі до тієї миті, коли корабель проповз у гирло річки і ліг своїм понівеченим днищем ва біле піщане дно.

Алі скотився вниз по линвах, ледь не спаливши собі долоні та підошви ніг – так поспішав на тверду землю!

Не менше за нього поспішали й митники. Тільки з берега на корабель. 3 каламами й книгами податків, ніби зі знаряддями тортур, кинулись вони на беззахисний корабель. Всюди пхали свого носа, зазирали у всі шпарки. І все щось писали та писали. Нікого не пускали з корабля. На березі стояли списоносці, а на воді в карібах лучники.

Раїс у своїй білій чалмі підносився над усіма. Його паланкін тримали здоровенні чорні раби, а один ефіоп незворушно простер над ним прездорову парасолю.

Уздрівши таку халепу, хлопець знов видерся на щоглу. Внизу галас, то сперечались митники й моряки. Охрипло горлав руббан. Іржали коні, щось лементував папуга на плечі слов'янина.

Та Алі не став тим перейматись – він був на індійський землі!

І він споглядав із своєї височини портові причали, велетенські будови складів. А он у морі, трохи віддаль від гирла кілька величезних тупоносих багатощоглових кораблів . На височенних деменах тих велетів свіжий вітер тріпав шовкові жовті стяги. А на стягах, мов павуки каракурти, розповзались чорні написи.

Вітер з моря на хвилю притишився, і від портових будівель понесло тонкими пахощами терпкої гвоздики, п'янкого аромату цинамонової кори і ніби якимось солодким вином, гіркуватим дурманом і запашною солодкуватою олією.

За складами піднімалися стіни мусульманського кварталу. Над мурами височіли округлі бані мечетей і стриміли стрункі мінарети.

Далі підносились зелені верхів'я велетенських дерев, знов стіни кварталів, а за ними – низькі будівлі, криті тростиною та пальмовим листям. І скрізь із рожево-вохристого каменю, немов велетенські тістечка, що продавали в християнських монастирях, підносилися високі храми індусів. І скрізь, де тільки між будівлями, мурами й деревами було трохи вільного простору, виднілись юрмища темношкірих, майже голих людей.

І на причалах теж з'юрмився чималий тлум людей. Геть усі майже голі, коричневошкірі. І ні в кого, на відміну від арабів-моряків і стражів митниці, ніякої зброї – навіть ножа за поясом.

Краєм ока Алі спостеріг, як враз над пальмовим дахом довжелезної будівлі з'явився темношкірий патлатий чоловік з якимось гаком чи топірцем в руках. І він, о диво, поплив злегка похитуючись, над дахом будівлі. За ним ще з'явилися з-за дерев люди з подібними гачкуватими палицями в руках і теж почали рухатись на рівні пальмового даху. Та ніхто в їхній бік і не зиркнув.

Алі аж рота роззявив від несподіваного видовища. Та ще мить – усе стало зрозуміло. 3-за рогу будівлі виступив слон з погоничем на горбку. За першим ще слони із погоничами. Всі тварини тягли в хоботах здоровенні в'язанки довгих вохристих жердин.

Як тільки тварини вийшли на берег, то зразу ж, керовані погоничами, почали складати у купу в'язанки жердин.

Алі аж у роті пересохло від хвилювання – ось-ось вони, поруч зовсім, чудесні індійські слони! Серце калатало, хотілося кричати від радості й захвату – не тому, що він побачив такого велетенського звіра, а тому що цей велетень такий зграбний і слухняний! Алі не витримав і заволав у захопленні від цього чудесного творіння Аллаха: "Аллах акбар!!! Аллах акбар!"

А слони, склавши свій вантаж, спускались до річки.

Коли вони зайшли у воду і почали купатись, поливаючи себе з хоботів водою, Алі геть збожеволів від захвату. Він тільки викрикував, наче дервіш на зікрі: "О Аллах, о Аллах, о Аллах!!!"

Один із митників почав кликати Алі щоб вчинити йому допит під присягою, як і всім мусульманам з корабля. Та Алі навіть не позирнув униз.

Спека різала людям тіла, забивала дихання, витискала з усіх пор хворобливий липкий піт.

Руббан не витримав ї закричав до раїса митниці:

— О достойний і ласкавий! Припини цю тортуру! Ще півгодини – і коні почнуть падати! Кінь не може стояти без руху під таким сонцем… Заклинаю Аллах, будь милосердним і справедливим!..

Раїс у відповідь не став кричати. Тільки розвів руками, мов говорячи: "Я нічого не можу вдіяти… Закон є закон!" Руббан уже без всякого лицедійства схопився за голову і заволав у розпачі:

— О Аллах! Милостивий і милосердний! За що ти караєш мене так тяжко?!! О Аллах! Взиваю до твого милосердя!!!

І тут захропів наврочений кінь. Кінь бився у корчах, на тонких губах у нього зависла піна.

І майже водночас на кормі пролунав зойк і з глухим стогоном упав один митник. Та стогін змовк після дзвінкого удару його голови об дошки. Він тільки мовчки, як риба, жував повітря, а з носа в нього цівками лилась кров.

Всі з жахом відскочили від нього.

В одну мить не лишилось на кормовій палубі й одного митника,

Руббан миттю отямився і засвистів у сюрчок. Наказав хлопцям на линвах витягати коней із трюму.

Одностайно, не вагаючись і миті, всі кинулись до праці. Навіть Алі поспішив із свого "сідала".

І не жаліючи себе, надриваючи собі жили, моряки витягали коней на линвах нагору і опускали на рінь. А коні нікуди не кидались, не вихали, не скаженіли, а зразу ж простували до води. Тут слов'янин не витримав і закричав руббанові, що не можна давати коням води досхочу, а треба їх негайно поставити в затінок. І, не чекаючи ніяких наказів, заходився відганяти коней від води і в'язати в тіні навісу біля складу. Ще не всіх коней переправили на берег, як руббан допустився помилки. Але він і не міг вчинити інакше, бо був правовірним мусульманином. Він наказав зінджам-ідолоклонникам винести на берег покійника і вимити від крові палубу. Тільки-но вони виконали наказ руббана, як зразу ж митники видерлися на корабель і почали свій розбій.

І тепер виходило, що команда вивантажувала коней, а митники виносили з корабля на берег до митниці все, що тільки можна було потягти з корабля. Навіть палубні дошки!

Потім усю команду загнали в довгий і напівтемний сарай митниці.

І там у кожного мусульманина під присягою випитували ім'я кожного, хто його батьки, звідкіля він, який його достаток, що відбувалось під час плавання.

Одночасно інші митники порпалися в купі матроських речей і корабельного начиння.

Потім, після такої пригоди, матроси багатьох своїх речей так і не віднайшли.

Приступили митники і до Алі, щоб під присягою допитати його. І почали вже, схопили вже, щоб потягти в окрему комірчину для допитів.

Та матроси на чолі з керманичем підскочили до митників і видерли Алі з їхніх рук.

Митники кричали, що Алі дорослий і має відповідати, як і всі. А керманич і матроси кричали, що без каді це питання не має права ніхто вирішувати на власний розсуд .

Хто зна, чим би скінчилася суперечка, якби не почувся бій барабанів та завивання труб, галас величезного людського тлуму.

Прибув сам раджа Калікута подивитися на перший корабель цього року. Власне, не корабель, а коней. Цей візит звільнив Алі та корабельну команду від подальших знущань.

Їх усіх випустили з митниці, і вони вишикувались разом із руббаном біля коней.

Раджа в золотому паланкіні поплив до них через юрмище своїх танцівниць, барабанщиків, воїнів і рабів. Попереду котився тлумач, загорнутий у білу спідницю.

За паланкіном раджі горою сунув розцяцькований слон. Його довгі ікла були подовжені гострими сталевими лезами. Хоботом він тримав нагайку-трійчатку із сталевих ланцюжків. На кінці кожного ланцюга висіла гранчаста сталева куля.

На чубкові в слона ніхто не сидів і ніхто не виступав поруч нього,

Алі зрозумів: цей слон у яскравій шовковій попоні –страж самого раджі.

Носії паланкіна, велетні-зінджі спинилися навпроти коней. Застиг за палашем раджі слон-охоронець.

Алі вразило коричневе вусате обличчя раджі. Незворушне, наче вирізьблене з каменю.

Очі велетенські, чорні, мов з полірованого гагату, ледь вирлаті. Та не було ніякого виразу в них, коли раджа оглядав кожного коня окремо. А виводив перед його очі скакунів фарбований слов'янин.

Наврочений кінь шарпонувся і пішов боком до раджі. Слов'янин завис на линві, тягнучи коня назад. Та велетенський слон миттю відступив набік з-за паланкіну і замахнувся сталевим нагаєм на коня. Кінь злякано захропів і порачкував назад, тягнучи за собою по піску не менш переляканого слов'янина. Це Алі побачив по тому, як від лиця слов'янина відлила кров, і воно стало сіро-брудним.

Коли раджа споглядав останнього коня, навіть місцеві стражники і митники ледь стояли на ногах, так їх припекло люте сонце.