Володарка Понтиди - Косач Юрій

В істоті речей це була якщо не нещаслива, то добра людина, може навіть і шляхетного серця. Це вже видно було з того, що пін давав безсоромно їздити собі по голові всім трьом Скіарчіфіко і цій шушвалі, яка тут присусіджувалась. Один його зразу просив позику, другий жалівся, що не має грошей на рами до картин, третій пропонував йому якийсь шматок мармуру, що начебто походив з храму Афродити в Делосі, а марчези безцеремонно лізли йому в кишені. Барон давав усім без надуми і то пригорщами. Або цій людині дійсно було всього вдосталь, або вона була надто розсіяна. Я, навіть бувши богатієм, не давав би себе так огидно скубти, хочби тільки через те, що ніякої відплати, хочби тільки добрим словом, чи, ділом, не можна було сподіватись від цієї голоти.

"Кавалеро Рославець, — сказав він мені погодя, — я вельми радію нашим знайомством. З вашого обличчя б'є мужність і рішучість. Ви робите честь вашій батьківщині своєю снагою і знанням. Свого часу, в Пресбурзі, я мав приємність знати одного вашого земляка, від якого вчити, та, на жаль, не навчився мудрості..

"— Хто ж це такий, бароне, коли можна знати?"

Баронове обличчя проясніло:

— "Це був філософ, який своєю вдачею і розумом та й способом життя нагадував старовинних. Його ім'я – Григорій Сковорода. Барився він у Пресбурзі недовго, пішої собі геть і де він тепер, не знаю, бо це була людина непосидюща, вічний мандрівник, який так і казав мені, що зійде увесь світ і все спізнає, бо світ хоче його спіймати, та не спіймає.."

Я нічого не міг йому сказати про цього Сковороду, але мене щиро вразила його добра думка про моїх земляків. Ніщо так не радує на чужині, коли чуєш похвали для твоєї і батьківщини і для її людей. Проте мене більше цікавило завести розмову на інші, ближчі мені шляхи. То ж, барон, немов читаючи мої думки, несподівано для мене, притишив голос, хоч за гармідером галайстри, нас і так ніхто не почув би:

— "Дорогий кавалере Рославець, якщо мова про вас, ваших земляків і вашу батьківщину, якої доля після вельми цікавої книжки, написаної паном Вольтером, загально відома, хоч і невідрадна, я спитаюся вас, чи, бува, не чули ви коли-небудь про особу, яка виступає з правами до корони Понтиди і либонь України, а то й усіх трьох Русей?..."

"Не тільки чув, — переводячи духа, сказав я, — але і зустрічав її..."

На це барон Шенк спалахнув увесь, видивився на мене, сполотнів і схопив мене за руку.

"Перейдемо в іншу кімнату, — прошепотів він, — там нам не заважатимуть"...

Добре, що галайстра взялася музикувати і танцювати і ми змогли бути без неї в бібліотеці.

"Скажу вам ось що, кавалере, — зітхнув важко барон Шенк, усадовивши мене проти себе в фотелю, — прінцеса Володимирська чи пак королева Понтійська — це моя доля. Не маю звички звірятися кому-небудь із моїх сокровенних почуттів, але вам визнаю: ніщо мені не миле, ніщо не цікавить від хвилини, коли я втратив з очей особу, що ви її, як кажете, знали в Пізі..."

Я зумисне послався на Пізу, де княжна мала відносно добру репутацію і де, головно, мене не було біля неї. Я ще не був певний того, чи сповідь Шенка це не нова якась кабала. Датись йому в руки я не хотів, бо дідок хоч добрий-добрий, але я бачив його в люті, — такий скрутить голову як стій, а рученята у нього хоч пухкі, довгі.

— "Я скромна людинка, — почав барон Шенк, — вік мій з юних літ, у Пресбурзі, де мій батько мав позикову контору, присвячений був праці і то важкій, бо ж хочеш стати в цьому химерному світі людиною незалежною, то мусиш насамперед відмовитись від усіх земних капризів. То ж відносно молодим я дійшов до такої фортуни, дорогий мій кавалере, що моїми боржниками були і князі Лобковіци, і Турн-Таксіси, і навіть сам теперішній імператор Йосиф II, не кажу про саксонського короля і найрізніших герцогів та електорів країв Німеччини, які всі сидять у мене під капелюхом. Мої міняльні контори і банки існують по всіх столицях, від Лондону до Лісабону, від Антверпену до Гданська. Навіть Ротшільд не має того що я, хоч він загрібає гроші лопатами. Та чи в тому справа, кавалере ви мій? Що мені з того багатства, з тієї фортуни, коли я приворожений раз і назавжди, без вороття і без надії..."

І безталанний барон розповів мені історію про те, як одного вечора в Празі, на Карловому мості, він врятував нещасливу дівчину, що хотіла кинутися в воду. Кондиція її була нужденна, звалась вона Еліза Фінк і була швачкою, хоч підозрівалась і в легшому ремеслі. її коханця чи спільника арештовано напередодні за те, що грав значеними картами. Як виявилось, це був дезертир з угорського регіменту імператориці Марії Терези — Христанек. Банкір Шенк, який ще тоді не називався бароном, бо цей титул купив собі згодом, не був досі щедрий на добродійства. Особливо щодо людей з непевною репутацією, але чомусь доля Елізи його схвилювала і він її оточив опікою, вилікував із фебри, у яку запала і серед різних маячінь називала себе королевою або сестрою перського шаха. Так вона і залишилася у нього в домі і прийшовши до себе, під великим секретом призналася, що вона є дочкою імператориці Єлисавети і Олекси Розумовського, що виростала в якомусь монастирі, але, як і коли попала закордон та чому назвалася Елізою Фінк не могла або й не хотіла пояснити. Барон Шенк дуже зацікавився цією темною справою і відрядив найпроміткіших своїх факторів, у Варшаву, Істамбул і навіть у Санкт-Петербург, щоб вони вивідали, що в оповіді Елізи правда, а що брехня. І справді, його агенти ствердили, що цариця і її морганатичний чоловік мали аж восьмеро дітей, які були в свій час секретно розіслані по різних закутках імперії і слід по них загинув. Одні либонь вмерли, інші розгубилися серед простого народу. Але не могли фактори оспорити тієї можливості, що котресь з цих дітей збереглося і хтозна, чи не дісталося закордон, хочби у Крим чи в Туреччину, може взяте в ясир підчас війни. І можливо, якщо б це все діялось в іншому часі, та й з ким іншим, то барон закинув би цю справу, І а швачці наказав би не розводитись про її нічим не підтверджені претензії і зайнятися своїм ремеслом по чесному. Однак сам барон спостерігав, що особа, яку він прийняв у дім, прийшовши до здоров'я, зраджує неабияку кебету, уміє поводитись як добре уроджена особа і говорить про речі або про людей чи обставини, яких вона ніколи і увісні не могла бачити. Додати до того і те, що в гаразді вона розцвила нещоденною уродою і то саме такою, про яку в давен-давна мріяв барон, ще як був убогим помічником у конторі. Коротко сказавши: барон закохався у ній і то до самозгуби, бо як на те, Еліза Фінк була зовсім не такою легкою жіночкою, а неприступна мов скеля, яка воліла б смерть собі заподіяти ніж учинити щонебудь проти власної волі. Бувши вдячною баронові, вона сама сказала, що нічим він її не притягає до себе, що всі його залицяння даремні і що вона краще піде йому геть з очей, ніж має бути причиною його нещастя. Барон же, щоб затримати її біля себе, прирік їй, що займеться справою, допоможе їй вибороти права на престіл, а тимчасом купив їй титул графині Пінеберг та оточив увагою, якої позаздрила б неодна герцогиня. Христанека він вже раніше визволив з тюрми і залишив його секретарем у подяку за його безкорисну опіку над княжною, коли вона була нікому невідомою швачкою. До речі, цей самий Христанек нараяв його узяти також до почту княжни такого Доманського, людину непевного стану і походження, яка з першого ж кроку визнала царственні права графині Піннеберг.

"...І ось так, мій кавалере дорогий, ця чудесна жінка жила в одному з моїх домів, у Кілі, аж поки одного гарного дня не втекла разом із Доманським і Христанеком, які забрали при цій нагоді дещо з мойого столового срібла і клейнодів та, як вияснилося потім, сфальшували мій підпис на вексель для пана Ротшільда. Слід їх я незабаром найшов у Дрездені, де обидва шальвіри тримали ігорний дім, а графиня Піннеберг вже мало ще не ввійшла в довір'я до короля. Згодом, коли їм земля почала горіти під ногами, вони втікли до Голландії, де їх підтримував племінник президента Східно-індійської компанії, такий шалапут Монтери Уортлей і після розмаїтих пригод, дібралися до Парижа, де я їх найшов і де вони мені просто з рук висмикнулися як ті в'юни..."

Я подумки засміявся, бо міг би про це дещо і сам розповісти. Та бідний барон Шенк не зауважив мойого посміху, а тільки, мугикав, пихкотів і витирав хусткою лисину під срібною перукою.

"Всі дальші розшуки не дали наслідків, — сказав він, — тільки недавно, в розмові з моїм кредитором, герцогом Карлом-Теодором, що згодом потвердив мій знайомий банкір Опенгаймер, я довідався, що княжна Володимирська пробувала у Мангеймі, але зникла звідти і либонь перебуває або в Австрії або в Угорщині. Я відрядив моїх агентів і туди і сюди, але вони всі, водноголос твердять, що княжна не може бути в іншій країні, а тільки в Італії. Але ж Італія велика, а імен у княжни без ліку. Може мої агенти попід її вікнами ходили, може я сам пробував і нею в одному місті, та якже нам про це знати? Навіть лейтенанти поліції різних країн і міст, починаючи від самого графа де Сартіна, з яким я за пані-брата і який мені княжну з-під землі знайшов, розкладають руками... Це не легка справа, мій кавалере...

Я виявив співчуття своїм власним сумовитим обличчям і наївненько спитав:

"Усе ж не розумію одного, бароне, а саме того: навіщо вам так вганятись за жінкою, яка за всіми ознаками, є звичайна авантюрниця? Атжеж ви самі її такою представляєте перед всіми тими, що її ловлять. Чи вам з простої відомсти хочеться, щоб її затаврували і одіслали на галери?"

Барон заломив руки.

"Боже ми, Боже мій, кавалере, як ви мене зле зрозуміли! Невже я хоч раз сказав вам, що маю її за авантюрницю? Невже ви гадаєте, що мені дороге те срібло або ті клейноди, що їх покрали її секретарі? Невже ви гадаєте, що я зміг би післати її на галери? Я кохаю її ви розумієте це? Нехай вона могла б бути моєю дочкою, але ви не знаєте хіба, що кохання не знає меж віку І що останнє кохання людини, вже літньої, найпалкіше, хоч і найжорстокіше? Пасія моя і розпач моя такі великі, що я виговорюю поліції найгірші речі на княжну, тільки на те, щоб допомогли мені її знайти! Але ж в одну мить, якби вона була в нещасті я заплачу вдесятеро, ба, що я кажу — в сто разів більше того ніж вартий її здогадний злочин, щоб тільки її визволити..."

Я знов прикинувся дурником, людиною вщерть легкодухою.