Володарка Понтиди - Косач Юрій

Уся моя нещаслива пригода, подорож з Ліворна у піратській бригантині, адже ж з його, ланця, ласки, стала перед очима. Зогу пізнав мене та прожогом вискочив із портатіни і схопив мене за руки.

"Що хочете робіть, кавалере, тільки не зрадьте мене перед цією сеньйорою, що я був вашим слугою! Я збираюсь Мружитися з нею і вона знає мене як башату з Кіпру, який має сто виноградників! Що ж до сорочок і камізолів, то мені Аллах свідком, що як тільки я виїхав з Пізи, на напали проклятущі опришки і обчистили до голого тіла. Повірте, що я ледве не віддав духа за ваше майно і якби не добрі люди, то напевно лежав би і досі у рові при битій дорозі, порішений мерзотниками..."

Ланець, звичайно, брехав аж з носа курилося. Я міг би заложитися, що на ньому якраз сьогодні була одна з моїх муслинових сорочок. Але він так слізно мене благав, пік клявся, заступаючи мене від сеньйори, що моє серце, як звичайно, зм'якло. Але я все ще вдавав люте пересердя.

"В тюрягу тебе запроторю, небоже, провчу тебе раз і на завжди, щоб ти не тільки не був злодюжкою, але і щоб не зводив чесних сеньйор, удаючи башату..."

"Кавалере, — благально зложив він руки, — дозвольте мені не втратити хоч раз щастя, бо я його таки тримаю за хвіст. Ота марчеза віддана мені доскінно, а крім того має в Кампаньї дімок і винницю, не враховуючи і тутешньої її посілості біля церкви святого Андреа Делля-Валля; вона гам випікає булочки. Зробіть мені ласку і мовчіть, бо я знаю, що ви шукаєте когось і через те у вас на серці і смуток і гнів. А я один на це вам пораджу...

"Що, — аж спломенів я, — то ти, шальвіро, знаєш, де пробуває княжна і мовчиш?"

Він пояснив мені, що знати, де княжна, він таки не знає, але зате бачиться що третій день із Христанеком, і яким має справи.

"Які справи, ланцю, ти можеш мати з цим пройдисвітом?"

Зогу озирнувся: "Він приносить мені золоті дукати, а я їх міняю. За десять розміняних він мені дає одного..."

Мені аж мурашки пішли під шкурою. Я миттю збагнув, що Христанек таки робить фальшиве золото.

"Ні, кавалере — посміхнувся невинно Зогу, — це золото може таки й щире, фальшиві тільки гроші. Пан Доманський і цей святенний абат Рокатані нарешті доглупалися, може і через магію, як робити щось схоже на золото з будь-якого металу"...

Він показав мені одного дуката, який і справді виглядав на золотого, але був досить нездарно зроблений. Виміняти такі дукати міг би тільки такий самий ланець, який їх робив. Але мене цікавило не те. Я хотів знати, де живе Христанек і чи з княжною. Але Зогу нічого не міг сказати, бо фальшівники не довірялись йому аж так дуже. Воші зустрічалися з ним на умовленому місці, а потім щезали, Місця зустрічі були різні — раз на П'яцца Навона, раз біля Святого Петра ін-Вінколі, раз на мості над Тибром і ніколи двічі там само. Я суворо наказав Зогу, щоб того Ж вечора, коли він має зустрітися з Христанеком, його затримав як найдовше, про мене не кажучи ні слова, а я міг би тоді простежити, куди він повертається додому. Зогу побожився і присягнув, що ніколи не зрадить мене, що завжди буде до моїх послуг, а тимчасом повів до своєї нареченої, яка починала вже нетерпеливитись. Брехунець Зогу не витримав і тут: наплів про мене сім мішків вовни, і що я начебто князь з Семигороду чи Бористенії, володар незлічених багатств, ручкаюсь з усіми королями в Європі, а тепер перебуваю в Римі для власного дозвілля. Патриціанка була, до сто чортів, непогана, хоч у літах, що одцвитали. Вона сердешно мене привітала і, закочуючи очі, порадила мені, якщо я шукаю належної розваги, загостити у дім марчези Скіарчифіко.

"Хто це така?" — Спитав я. "Нісенітниці, — зморщився Зогу, — це товариство зовсім не для його світлості князя Семигороду, mio cага!. Марчеза не посідає нічого, крім погаслої слави своїх предків та двох доньок, з якими поспіль пригощає всіляку шушваль і ловить у свої тенети грошовитих простачків. Із своєї цнотливості всі три марчези славні на увесь Рим."

"Не будь злосливим, Зогу-башо, — вдарила сеньйора мойого слугу віяльцем, — убогість це ще не хиба, а наговорам не вір. Пригадай, що й я тебе зустріла у доброї марчези Скіарчіфіко..."

Зогу махнув маєстатично рукою і два телепні, що колупали оподалік у носах, не хапаючись, узяли за руків'я та понесли портатіну. Я сміявся, дивлючись, як мій Зогу грає роль башати.

Світ видався мені іншим. Мені хотілось сміятись мов хлопчакові, спиняти і обіймати людей. Княжна не тільки була у Римі, але я її незабаром побачу власними очима —цього я був певен як того, що тепер день, а не ніч. Мені забаглося жити та ще й як! Тільки святкуючи, тільки музику і зо сміхом! Я глянув зукоса і побачив Афендика, що стояв на вильоті площі, під ліхтарнею. Я помахав йому палічкою — радісна новина, я вже й забув, що він мені настогид за ці дні, гугнявий ярига.

"Що ви тут робите, ваше милосте?"

"Оглядаю камеї у одного лихваря, а хіба вас дивує, що й я можу мати свої примхи?"

Він стріпонув пилюку із свойого чорного каптана.

"А з Риму їхати геть таки не збіраєтесь?"

"Навіщо, — засміявся я, — всі шляхи ведуть у Рим. Я ж вам казав. Я вже на сліді княжни. Можете написати і графові, щоб готувався до авдієнції".

"Он як..." промимрив Афендик і подивився на мене з-під ока.

І оце вже вдруге щось в його погляді полоснуло мене моторошне: із-за окулярів глумливо блиснули його олив'яні, важкі очі, насмішкувато, я міг би присягнути.

Мій добрий настрій пропав і я не вельми розводився над тим, що мені сьогодні притрапилося і про що я довідався під Зогу. Ще раз я подумав собі, що мій прямий обов'язок довірятись тільки самому графові, а нікому іншому. Афендик же дав мені розглянути декілька камей, які він оце недавно купив у лихваря.

2

Зогу повинен був бачитися з Христанеком тільки через гри дні, то ж мені треба було якось забити час. Я подумав: а чим чорт не шуткує, тай вирішив таки відвідати отих марчез Скіарчіфіко. Ветурін повіз мене у палац марчез Скіарчіфіко, що, видно, були досить відомі скрізь. Слава їхня була скоріше кепська, ніж добра, бо ветурін тільки позирнув на мене та підморгнув каправим оком. Проте в моїй звичці не було входити в розмови, та ще й про делікатні справи, з візником. При брамі палацу, що був собі лихеньким старовинним будиночком недалеко від Пасквіно, ніхто не питав мене, куди я і за чим. Ішли люди, ішов і я, а з мерко освітлених покоїв мені вийшла назустріч марчезамати, якій дуже хотілось бути ще молодою, тому й не шкодувала ні рум'ян, ні білил, а із супонвенням стану мали либонь її покоївки багато клопоту. Вона маніжилась і хмурилась як кішечка, хоч і підстаркувата, зітхала і чарувала, бо правда ж, — моя парсуна таки привернула її увагу. Увесь вечір і вона і її дочки займались тільки мною, на нікого не звертаючи уваги, хоч було тут і що хвилини приходили різного народу без ліку.

Це мені нагадало Орлеанське взбережжя в Парижі, за перших днів мойого знайомства з княжною. Те саме безладдя, та сама нісенітність і те саме невігластво. Товклися тут малярчуки з Німеччини з мишачими кісками, які охали і ахали, захоплені видом руїн Колізея чи пранням білизни на Тибрі. Сновигали тут і абати, здебільшого мабуть фальшиві, що носилися з сонетами Петрарки і цитували Аретіна на кожному кроці. Присідався до мене якийсь, оберемкуватий панок, що його називали капітаном і який начебто приїхав із Перу, де був важною парсуною. Тихенько сиділи і римські вилинялі патриції, вбогі мов церковні миші; був один шотландець, довгий мов тика, який начебто верховодив поміж тими, що хочуть посадити в Англії Стюартів. На стіл давали стару як світ гиндючатину і худющі рибини, на які ця братія накидалася і уминала аж лящало за вухами. І вино було не вельми дороге, навіть не Асті, але було його, що правда, вдосталь. Марчези плили серед гостей мов пави, декого приголублювали, декого ігнорували, а увесь час питалися і говорили про якогось знатнішого гостя, який ще не прийшов, а якого називано бароном.

Марчеза-мати спочатку було розставила на мене сіті, але незабаром відступила своє місце дочкам. Одна — Пальміра була хирлява і носатенька, хоч і з гнучким станом як у оси, а друга — Розалінда, — леле — зовсім непогана, а таки собі вродлива; вона тільки вигравала своїми чорними очицями, якщо не маніжилась білими як мармур плечима і не надила мене то мушками, що сиділи зальотно на її личку, то чорною стьожкою, яка обіймала її лілейну шийку! Щеміло мені серце із туги, так вже виснажив я себе тими безплідними розшуками, бігаючи бродячим псом по Римі, але таки знадила мене ця бісиця і я трохи взявся до цієї чорненької, наймолодшої марчези, бо що ж мені було врешті-врешт тут робити?

Втім, у передпокоях почувся гармідер, лакеї забігали із свічниками, гості позривались із-за столу, а марчеза із своїми дочками поплила назустріч якомусь, видно іменитому гостеві.

Я сподівався побачити поставного вельможного магната, але на моє здивування, увійшов невеличкий чоловік, який виглядав на зніяковілого, бо люб'язно усім кланявся і не й, де подіти свої пухкенькі руки. Я відразу пізнав в ньому барона Шенка, того самого, що з його приводу їм довелося так нефортунно втікати із Парижа. Я, було, отетерів, але вмить погадав собі, що мені, власне, нічого боятись, адже ж він мене в очі ніколи не бачив і навіть не міг ніяк знати про мій зв'язок із княжною. З другого боку — мені навіть варто було з ним познайомитись, він не спроста був у Римі.

Скіарчіфіко, і мати і панянки, аж розцвили, всі інші аж захекувались, і я зрозумів, що барон осьде персона гратіссіма, протектор дому Скіарчіфіко і либонь жертвенний цап, з якого і вдова і дочечки дерли сім шкур. Не сказав би я, щоб цей барон так надто відповідав на залицяння господинь, він відмахувався від них немов від докучливих мух і виглядав не тільки смутно, але як іпохондрик, — знуджено. Нас обидвох посадили поряд і він, вирізняючи мене з поміж всіх інших (сам не знаю чому, може їх усіх знав давніше і краще ніж я), розповів мені, що перебуває її Римі не так задля інтересів, які веде разом з деякими конторами, в тому і франкфуртською — Ансельма Ротшільда, як задля особистих справ, які, на жаль не дуже веселі. З двох перших слів я побачив, що це зовсім не та людина, що я її бачив у Парижі і в такій фурії.