Володарка Понтиди - Косач Юрій

Вічний, невмірущий Рим з'явиться на обріях перед тобою із своїми старовинними церквами, з вежами і мурами, з руїнами колізеїв і форумів, які опалювали колись промови Ціцерона, де лунали кроки залізних легіонів, де страждали за віру перші християни, де трибун народу — Кола ді Рієнці полум'яно накликав до бою проти тиранів...

Гай, гай, Юрію Рославче, куди занесла тебе доля, сину козацький з Гетьманщини, тихий страсбурзький студенте, несмілий гречкосію... Чи гадав ти, що так далеко жбурне тебе доля злая, що доведеться тобі самому, без мужньої поради батька, без доброї опіки матінчиної, опинитись на чужині серед недобрих, жорстоких людей, вовчі їм показати зуби, якщо не хочеш, щоб вони пожерли тебе. Дарма, дарма... Вже бо це не справа твоєї примхи, Рославче, не твого юнацького провісного кохання, а справа велика, завдання неабияке. Чим бо ти гірший від Олекси Розума, що вивів на престіл Єлисавету? Чим ти не Струензе, що був опорою королевій Христині? Ти не іменитий, без титулів гомінких? А всі смілі, які були перед тобою і поривались зміняти світ, хіба мали щось інше як тільки своє полум'яне серце і шалене хотіння? Прийде перемога і будуть у тебе вельможні титули і всі, хто сьогодні тобою потурають, вклоняться перед тобою.

Бо ж це ти, це ти тільки один, здійсниш мрію про Понтиду над синім Євксинським морем...

...Ось такі думки снувались в моїй голові, коли я трясся поштовим діліжансом. Лихенькі були коненята, ліниві поштальйони, й дерли як за рідного батька, але таки врешті врешт халабуда наша видерлася на горби, а там уже показав візник пугою: проти сонця висяював Рим, одвічний Рим! Диліжанс довіз нас до церкви Джезу-Ді, а тоді я взяв "ветуріна" і наказав везти себе на П'яцца д'Еспанья, до гостинниці "Делля Скаліната", біля сходів до Трініта ді Монті, де як ми домовились, повинен Афендик мене виглядати.

Я його застав удома — він писав листи. Я вирішив йому нічогісінько не говорити про мої пригоди в Неаполі — навіщо було про це знати старому пронозі? Якби там не було, а у мене все ще було деяке упередження щодо нього, може і несправедливе; просто — я не любив людей такої як він натури. Графові Орлову я сказав би все, а йому Афендикові волів промовчати. Тільки загально я розповів про те, що княжну в Неаполі я не застав. На моє твердження, цю княжна в Римі (я не сказав йому нічого про Дельфіко), І він тільки похитав своєю лисою головою — (вдома він пробував без перуки) "Який же ви усежтаки розтяпа, кавалере Рославче, — сердито сказав він, — що я тепер напишу графові? Чому ви точніше не довідались, що таке з княжною, не вона? Шукай тепер вітра в полі, а ви кажете — в Римі. Вона могла податись і до Сардінії і до Португалії; у нас с відомість, що вона переписувалась і з маркізом де Помбалем і з Леопольдом, герцогом Тоскани..."

"Не читайте мені нотацій, пане Афендику, — шорстко промовив і я собі, — це моя справа в тому, щоб її найти. Всі шляхи ведуть у Рим і княжнині також, я цього певен. Дайте тільки строку...".

"Строк строком, а тут земля горить, — невгомонювався лисий хитрун, — граф Орлов, он щодня, посилає вістовців. Йому спішно. А ви не бачили в Неаполі такого Де Рібаса?"... "Кажуть, що він імператорицин шпик, — сказав я, — що ж до мене, то я хотів би коли-небудь простромити йому цією шпагою горлянку..."

Афендик нічого не сказав більше, тільки чмихнув своїм довгим носом. У себе вдома він не дбав про вигляд і ходив підстаркуватим нездарою. Згодом він спитався, чи я маю гроші, а коли я, звичайно, сказав, що ні, він похитав знов головою, але відчинив ключем шухляду в конторці і довго відраховував асигнати та золото.

"Це від графа для вас, — дав він мені врешті гроші, — але, сказати правду, до графа дійшли чутки про ваше понад міру безжурне життя у Венеції і він невдоволений, пильнуйтесь, щоб його не розгнівати..."

Я знав, що старий скнара говорить це тільки, той мене тримати під своїм закаблуком і відповів йому, що не уважаю графа таким дрібничковим, щоб він аж зверни увагу на моє приватне життя. Живу як мені подобається, а гроші витрачаю не стільки на себе, як на справу, супроти якої тисяча чи дві цехінів — справа нікчемна. Старий воркотун мугикав собі під носом, мені він ще більше не подобався і я розмовляв з ним досить гостро; нехай розуміє як хоче, а насамперед те, що по мені не дужо він поїде.

— "Оселюйтесь на П'яцца д'Еспанья, — змінив він розмову — тут живуть майже всі знатні чужинці, я вам пораджу і гостинницю...

Мені ажніяк не хотілось бути під оком у докучливого яриги, тож я найняв собі кімнату біля церкви Санто Сальвадоре, а з подорожі прийшов до себе досить швидко. Вже на другий день, в новій перуці, в усьому новому з ніг до голови, мандрував я по Римі, звичайно, не обіцяючи собі багато оглянути за один день.

Такого міста як Рим я таки ніколи не бачив, хоч бачив їх — цих міст, здається, вдосталь. Навіть і Париж не зрівнявся б з Римом, а то тільки тому, що Рим на кожному кроці насичений старовиною. А це хвилює кожного. Інша річ, що це місто міст не могло за рухливістю і гармідером зрівнятись ні з Парижем, ні з Мангеймом. Бо ж, не дивлячись на те, що це було напередодні карнавалу, Рим був сонний і убогий. Римляни, як я зауважив були горді зі своїх руїн, але на щодень, з Терм Каракалли чи з Лука Траяна вони мали мало потіхи. Юрмилась тут сила-силенна жебраків, повно було голоднющих абатів і черців, дітвора замурзана і боса, жіноцтво, хоч і зальотне, але зовсім не таке нахабне як у Венеції, вулиці і площі були іноді тихі аж до моторошності. Коли б не чужинці, можна було б пророкувати цьому, колись блискучому, містові тихе вмирання. Проте ж іноземців було осьде як нерізаних собак — тьма тьмуща. Різного роду і стану, різної мови і різного заняття, а здебільшого — без усякого заняття. Вони вештались по Римі, приглядались усьому, захоплювались, чудувались, гляділи, хто за ким і за чим. Багатіші з них жили на П'яцца д'Еспанья, де містилися і іноземні амбасади — я сам бачив як виїздив у кареті французький амбасадор, кардинал де Берні, а бідніші, а й сказати правду — розумніші, тулилися, де доля дасть. Це були поети і малярі, студенти, вчені люди, вишастані з грошей, газетярі, філософи і критики, а більш усього — шукачі й дослідники старовини, які потрапили за якийсь шматок камінця чи за камею сперечатись піку до ночі та безугавно стовбичити по антикварнях, щонебудь виторговуючи або щонебудь продаючи. Я оселився між ними, недалеко від церкви Санто Сальваторе і від Мавп'ячої Башти, в сім'ї одного поштивого археолога, з якого я мав хіба тільки ту користь, що він, де тільки мене побачив, розповідав про Рим і його старовину, яку знав він докладнісінько. Це було цікаво, але іноді докучало. Я тоді зачинявся у своїх кімнатах.

Іноді, без попередження, мене відвідував Афендик і, вилискуючи своїми олив'яними очима з-за окулярів, увесь час напосідався на мене, щоб я кинув розшуки княжни у Римі, а подався здовж узбережжя, від Мессіни до Генуї і розпитував за нею у портах. Йому засіла нісенітна думка, що княжна подалася до Лісабону або й до Істамбулу.

"Навіть, якби вона і була в Римі, — казав він — то це всеодно що шукати голку в копиці сіна. Чи знаєте, скільки тута живе ось таких осіб під прибраним ім'ям?"

Я сливе силою випихав його до дверей:

"Ідіть до біса, пане Афендику — ваша мость, ви мені надокучили мов гірка редька. Я виїду звідси тільки тоді, коли упевнюся цілковито, що княжни тут немає. Всі ваші здогади мені наніщо не здалися..."

Він, як хом'як, покрутив носом і пішов геть, кажучи, що на мою неввічливість скаржитиметься графові. Я собі нічого з того не робив, а як собака висолопивши язика, чи в найманій портатіні, чи взявши на цілий день ветуріна, брався до шукання. Звичайно, була це не легка справа. Де тільки я не був, кого тільки не розпитував! Почавши під П'яцца Венеція аж до Вілли Торлонії і од Івана Літеранського до Монтанарської Брами, навкола Пантеону і в околі форума, розпитував я і за панею де Тремуйль і за графинею Піннеберг або Селінською, і за княжною Алі Емет, і за прінцессою Понтійською. Розпитував усіх, кого зустрічав і в остерії, і в готелі, і біля театрів, і в антикварських крамницях. Розпитував і ченців, і німецьких художників, і чічероне, і лакеїв амбасадора де Берні, і нічних сторожів, і ветурінів, і австрійських графів. Ніхто, але то ніхто не чув про таку особу, ані з опису не міг пізнати, кого мені треба, дарма, що багатьох людей, здебільшого з місцевого простолюддя, я просто наймав і обіцяв гроші, якщо найдуть мені хоч абиякий слід моєї княжни. Справді, княжна згубилася в цьому місті мов голка, мов піщинка в морі, але я шли, я просто таки горів тим, що вона проживає тільки в Римі, Це мене ще більше гнівило, я повертався додому, не чуючи ніг, валився на ліжко і спав мов той борсук, щоб другого дня знов зірватись і знов вештатись по вічному місті, шукаючи моєї згуби.

Провидіння либонь хотіло, щоб котрогось дня мойого побуту в Римі, коли я самотньо привітав новий, 1775 рік замість того, щоб податися в бік Тревізького фонтану, де я починав був обстежувати околицю і де, як мені казали, осіли якісь знатні особи з закордону, я чомусь подався в зовсім інший бік, до П'яцца Навона. Там я ажніяк не сподівався довідатись щонебудь про княжну, бо на П'яцца Навона товклося простолюддя, багато іноземців, а так, це місце було неохайне, де навіть підсвинки свобідно поралися у смітті, а кози по заглухлих вуличках щипали траву. Ідучи ось так замислено і без цілі, бо, признатись, з вечора і мене почали таки мучити сумніви, ану ж таки справді княжни тут немає, я знечев'я підвів очі. Дивлюсь, а гайдук навернувся просто на мене і загарчав як цербер: за ним два сердюки несли портатіну з якоюсь сеньйорою та либонь з її чічісбеєм. Мене ошелешило: тим чічісбеєм у портатіні був ніхто інший тільки ланець і пройдисвіт, крадій і халамидник — мій слуга з Венеції — далматинець Зогу! Ні! Цього не описати! Бевзь розсівся собі пишно біля дебелої чорнявої донни, таки патриціанки, вилискував сережками і перстенями на пальцях, на голові мав чалму, а на собі прегарний турецький, багато вишитий халат.

— "Зогу, ах ти ж песій сину, — гукнув я, — де ж мої куфри? Де мої сорочки і мої камізолі? Де мої дукати? Ти, злодіюко! "

Я аж підніс тростину і був би її неодмінно поломав на спині у пройди.